Література
1. Дежкин В.Н. Конвенция о международной гражданской авиации 1944 г. и некоторые другие вопросы противоправного поведения государств в области международной аэронавигации // СЕМП. – 1976. – М.: Наука, 1978. – С. 223-229.
2. Дежкин В.Н. Правовое регулирование международных воздушных сообщений. – М.: 1987.
3. Действующее международное право в 3-х томах. – М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. – Т. 3. – С. 550-615.
4. Малев Ю.Н. Международное воздушное право. Вопросы теории и практики. – М.: 1986.
5. Международное воздушное право. – М.: Наука, 1980. – Кн. 1.
6. Словарь международного воздушного права / Отв. ред. Ю.Н. Малеев. – М.: 1988.
7. Словарь международного космического права / Под ред. В.С. Верещетина. – М.: Междунар. отношения, 1992.
8. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник.- Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 1999.
Глава 13. Міжнародне космічне право
1. Поняття, сутність міжнародного космічного права. Джерела. Суб’єкти.
2. Правовий режим космічного простору та небесних тіл.
3. Правовий статус космічних об’єктів і космонавтів.
4. Відповідальність в міжнародному космічному праві.
1. Поняття, сутність міжнародного космічного права. Джерела. Суб’єкти
Міжнародне космічне право – це сукупність спеціальних норм сучасного загального міжнародного права, що регулюють відносини держав між собою, із міжнародними міжурядовими організаціями, взаємини таких організацій в зв’язку із здійсненням усіма ними космічної діяльності, а також встановлюють міжнародно-правовий режим такої діяльності в межах космічного простору, Місяця й інших небесних тіл. Таким чином, міжнародне космічне право визначається в залежності від характеру діяльності держав (космічна діяльність), так і від місця діяльності (космічний простір, Місяць і інші небесні тіла).
Міжнародне космічне право (далі МКП) як нова галузь міжнародного права склалася в 60-х роках ХХ століття у зв’язку з освоєнням космосу, початок якому було покладено запуском у СРСР 4 жовтня 1957 р. першого в світі штучного супутника Землі. В той час Радянський Союз і США мали технічні можливості запуску супутників. Тому не випадково позиція цих двох країн зіграла вирішальну роль при розробці й прийнятті в рамках ООН основних угод щодо космосу.
Важливою особливістю МКП є те, що низка закріплених у міжнародних угодах зобов’язань держав випереджає їхню практичну діяльність. Так, в Угоді про Місяць 1979 р. установлений міжнародний режим експлуатації природних ресурсів Місяця й інших небесних тіл, а також закріплюється право держав створювати на них населені станції. Однак, реальні темпи розвитку космічної техніки свідчать про те, що перші кроки в цьому напрямку можуть бути зроблені лише в XXI сторіччі.
Об'єктами МКП є: космічний простір (надземний простір, починаючи з висоти 100 км. над рівнем моря); планети Сонячної системи; Місяць, штучні об’єкти та їхні основні частини; космічні екіпажі; діяльність з використання космічного простору й небесних тіл, результати космічної діяльності.
Джерела МКП – зовнішні форми вираження й закріплення норм загального міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини, які виникають із приводу й в зв’язку з дослідженням і використанням космічного простору.
Слід зазначити, що основу регулювання міжнародних відносин, що виникають у зв’язку з освоєнням космосу, складають норми загального міжнародного права, включаючи принципи Статуту ООН. Виникнення й прогресивний розвиток міжнародного космічного права переконливо показали, що науково-технічний прогрес в освоєнні космосу не веде до перегляду чи скасуванню норм загального міжнародного права. Навпаки, ці норми регламентують співробітництво держав у всіляких сферах міжнародних відносин і заповнюють прогалини в міжнародному космічному праві.
Основним джерелом міжнародного космічного права, як і в загальному міжнародному праві, є міжнародний договір і звичай. Серед договорів варто виділити:
1. Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження й використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 27 січня 1967 р.;
2. Угода про рятування космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір, 22 квітня 1968 р.;
3. Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об’єктами, 29 березня 1972 р.;
4. Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір, 14 січня 1975 р.;
5. Угода держав про діяльність на Місяці й інших небесних тілах, 18 грудня 1979 р.;
6. Принципи, стосовно використання ядерних джерел енергії в космічному просторі, 23 червня 1992 р.;
7. Віденська Декларація про космічну діяльність та розвиток людського суспільства: Космос на межі тисячоліть, 30 липня 1999 р.
Низка міжнародних угод стосовно вивчення та використання космічного простору укладена в межах регіональних міжнародних організацій СНД, Європейського Союзу. Україна є учасницею низки угод, укладених в межах СНД, зокрема: Угода про спільну діяльність з дослідження й використання космічного простору 1991 р. (для України набрала чинності 30.12.1991), Угода про порядок утримання та використання об’єктів космічної інфраструктури в інтересах виконання космічних програм 1992 р. (набрала чинності для України 15.05.1992)., Протокол про затвердження Положення про Міждержавну раду по космосу 1992 р. (чинність для України з 13.11.1992).
Загальні правові засади здійснення космічної діяльності в Україні та під її юрисдикцією, а також за її межами регламентуються Законом України “Про космічну діяльність” (із змінами й доповненнями від 16 березня 2000 року № 1559-III). Заслуговують на увагу й двосторонні міжнародні угоди, які укладаються на міждержавному рівні. Серед двосторонніх договорів України слід зазначити: Угода між Урядом України та Урядом Республіки Казахстан про співробітництво в сфері дослідження та використання космічного простору від 11.09.1998, Угода між Україною й Сполученими Штатами Америки про співробітництво в дослідженні й використанні космічного простору в мирних цілях від 29.11.1996, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про переміщення товарів у рамках співробітництва в освоєнні космічного простору, створенні та експлуатації ракетно-космічної та ракетної техніки від 22.11.2002 та ін. У випадках, коли держава не є учасницею зазначених угод чи яке-небудь питання договором не врегульоване, діють звичайно-правові норми.
Принципи міжнародного космічного права закріплені в Договорі про принципи діяльності по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р. Серед них варто виділити наступні принципи: дослідження й використання космічного простору на благо всього людства; рівне право всіх держав на дослідження й використання космосу; заборона національного присвоєння космосу; відповідність космічної діяльності міжнародному праву; міжнародна відповідальність за свою національну космічну діяльність тощо.
В міжнародному космічному праві важливе значення має звичай. У процесі становлення міжнародного космічного права низка звичаєвих норм передувала створенню договірних норм. У даному випадку мається на увазі процес формування принципів дослідження й використання космічного простору, а також заборони національного присвоєння цього простору.
В теперішній час велике значення має процес становлення звичаєвої норми, що визначає межу між повітряним і космічним простором на рівні нижчих перигеїв польоту супутників у надземному просторі, а також звичаєва норма щодо законності дистанційного зондування території іноземної держави.
Особливу групу договірних джерел складають установчі акти міжнародних космічних організацій.
В доктрині міжнародного права широко обговорюються роль і значення резолюцій ГА ООН із питань космосу, що формулюють визначені принципи, якими держави повинні керуватися при здійсненні космічної діяльності (1963, 1982, 1986, 1992, 1996 рр.). Роль резолюцій полягає в тому, що вони готують ґрунт для наступної розробки угод по космосу, а також сприяють поступовому визнанню відповідних правил поведінки як обов’язкові чи як звичаєві стандарти.
Суб’єкти міжнародного космічного права – це учасники міжнародно-правових відносин, що виникають у зв’язку з космічною діяльністю. Суб’єктами є держави й міжнародні міжурядові організації. Обсяг правосуб’єктності держав не обмежений й поширюється на всі сфери космічної діяльності. Обсяг правосуб’єктності міжнародних організацій обмежений.
Особливість міжнародного космічного права полягає в тому, що його суб’єктами є міжнародні космічні організації виробничо-комерційного типу, що володіють власними космічними комплексами, надають на комерційній основі послуги, виплачують високі дивіденди вкладникам капіталу (ІНТЕЛСАТ – Міжнародна організація супутникового зв’язку, ІНТЕРСУПУТНИК – міжнародна міждержавна організація, основною діяльністю якої є експлуатація глобальної системи супутникового зв’язку, ІНМАРСАТ – організація морського супутникового зв’язку, ЄКА – Європейське космічне агентство, АРАБСАТ – Арабська корпорація супутникового зв’язку тощо). Для того, щоб ці організації користалися правами й несли обов’язки відповідно до міжнародних угод по космосу, повинні бути виконанні наступні умови: а) організація повинна офіційно заявити про прийняття нею прав і обов’язків за відповідною згодою; б) більшість держав-членів цієї організації повинні бути учасниками відповідної угоди; в) більшість держав-членів цієї організації повинні бути учасниками Договору по космосу 1967 р; г)організація повинна здійснювати космічну діяльність (у випадку Угоди про рятування організація повинна бути відповідальна за запуск космічного об’єкта).
Деякими авторами висловлюється точка зору щодо міжнародної космічної правосуб’єктності окремих індивідів (фізичних осіб).
Міжнародне космічне право не виключає можливість здійснення космічної діяльності неурядовими організаціями. Однак діяльність такого роду організацій повинна здійснюватися тільки з дозволу й під постійним наглядом відповідної держави
Деякі юристи розглядають людство в цілому як суб’єкт міжнародного космічного права. Ця точка зору підтверджується можливістю контактів із неземними цивілізаціями, а також концепцією “загальної спадщини людства”, яка закріплена в Угоді про Місяць 1979 р.