3. Юрисдикція міжнародних судових закладів

Міжнародний Суд ООН – головний судовий орган, який вирішує правові спори між державами за їх згодою, а також дає консультативні висновки з правових питань. Складається з 15 незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства із числа осіб, що володіють високими моральними якостями, і юристів з визнаним міжнародним авторитетом у галузі міжнародного права. Судді обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки на 9-річний строк з правом переобрання. Місцеперебування Суду – Гаага.

Згідно Статуту Міжнародного Суду він розглядає спори юридичного характеру. Сторонами в суді можуть бути тільки держави й тільки на добровільній основі; в цьому випадку його рішення є для них обов’язковими. Держава може зробити спеціальну заяву про визнання юрисдикції Суду обов’язковою, навіть не будучи стороною в спорі. У разі невиконання будь-якою стороною обов’язку, покладеного на нею рішенням Суду, Рада Безпеки на прохання другої сторони може вирішити питання про прийняття заходів, направлених на виконання рішення.

Суд також може здійснювати консультативну юрисдикцію.

Крім Міжнародного суду, який має загальну та всесвітню компетенцію стосовно врегулювання міждержавних спорів, існують міжнародні судові органи з регіональною чи спеціалізованою компетенцією, повноважні для врегулювання деяких спорів стосовно держав або міжнародних організацій.

Існують міжнародні судові органи, уповноважені захищати права людини, які мають реальне значення й про які мова йтиме в розділі “Права людини в міжнародному праві”.

На регіональному рівні діє Суд Європейського Співтовариства, до складу якого входять судді (по одному від кожної країни) та Генеральні прокурори (призначаються за спільною згодою держав). Судді та Генеральні прокурори призначаються на шість років за спільною згодою урядів держав-членів. Ротація половини складу суддів відбувається кожні три роки. Голова обирається самими суддями на трирічний термін. Суд є одночасно судовим органом міждержавного типу для врегулювання спорів між державами-членами, між Союзом і країнами Європейського Союзу, між інститутами, фізичними особами або спільними органами й Союзом; здійснює тлумачення міжнародних угод. Хоча Суд і не наділений примусовими повноваженнями, але в переважній більшості випадків сторони беруть до виконання рішення суду, виходячи з концепції дотримання спільних інтересів.

Суд Першої інстанції, створений в 1989 році, є підлеглим органом Суду Співтовариства й у своїй діяльності доповнює його. Він в основному розглядає позови проти Співтовариства від фізичних і юридичних осіб у разі виникнення суперечок між Співтовариством і його службовцями; позови в межах процедури судового контролю, з якими звертаються фізичні або юридичні особи; позови про притягнення до позадоговірної відповідальності та відповідальності за контрактами, укладеними з фізичними та юридичними особами.

Місцезнаходження Європейського суду – Люксембург.

Слід зауважити, що ухвалена Європейським Парламентом у 2004 році Конституція ЄС також передбачає створення Суду, який буде функціонувати на підставі Статуту. Засідання можуть відбуватися в складі Палат чи в повному складі Суду. Судді й Генеральні прокурори призначатимуться за спільною згодою урядів держав-членів після консультації з Радою Міністрів. Передбачається створення Загального суду, спеціалізованих судів. Юрисдикція Загального Суду в першій інстанції буде поширюватися на розгляд позовів та провадження стосовно правомірності європейських законів та європейських рамкових законів, актів Ради Міністрів, Комісії та Європейського Центрального Банку, за винятком рекомендацій та висновків, а також актів Європейського Парламенту, спрямованих спричинити правові наслідки для третіх сторін. У разі, якщо Європейський Парламент, Рада Міністрів, Комісія чи Європейський Центральний Банк, порушуючи Конституцію, не діють, держави-члени та інші інституції Союзу можуть подати до Суду позов про встановлення факту порушення. Суд матиме юрисдикцію в спорах про відшкодування збитків, що їх завдали його інституції чи службовці, виконуючи свої обов’язки. Суд матиме юрисдикцію у будь-яких спорах між Союзом та його службовцями в межах і за умов, закладених у Штатних правилах посадовців та Умовах працевлаштування інших службовців Союзу. В разі, коли Загальний Суд вважає, що справа потребує рішення щодо принципів, що може вплинути на єдність чи непорушність права Союзу, він може передати справу на розгляд до Європейського Суду.

Передбачається також створення спеціалізованих судів при Загальному Суді з метою розгляду у першій інстанції певних класів позовів та проваджень у окремих сферах.

Міжнародні військові трибунали – створювалися для притягнення до відповідальності злочинців і держав, винних у скоєнні міжнародних злочинів (злочини проти миру, військові злочини, злочини проти людства), до них належать: Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі, який діяв на підставі Статуту міжнародного військового трибуналу 1945 р.; Міжнародний військовий трибунал для Дальнього Сходу 1946 р. Слід зауважити, що в майбутньому принципи Нюрнберзького Трибуналу були визнані загальними принципами міжнародного права (резолюція ООН від 12 грудня 1946 р.), керуватись якими зобов’язувались держави. Таким чином ООН визнала, що агресивна війна, військові злочини й злочини проти людства є найтяжчими міжнародними злочинами. Згодом багато держав закріпили ці положення в своїх національних законодавствах. Не є винятком і Україна, Кримінальний кодекс якої містить розділ ХХ “Злочини проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку”.

Виявлення й покарання фашистських злочинців продовжується й в наші дні. 26 листопада 1968 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про незастосування строку давності до військових злочинців і осіб, які здійснили злочини проти людства.

Розглядаючи хронологію другої половини ХХ століття, можна сказати, що злочини міжнародного характеру розглядалися як на міжнародному, так і на національному рівнях. А з 70-х рр. почали створюватись і міжнародні органи, покликані доповнити систему національних органів для переслідування за скоєння міжнародних злочинів.

Першим таким органом стала Міжнародна комісія по встановленню фактів, створена згідно зі статтею 90 Додаткового протоколу І 1977 р. до Женевської конвенції про захист жертв війни. Вона компетентна “розслідувати будь-які факти, які являють собою серйозне порушення, яке зазначається Конвенціями та даним Протоколом” без спеціальної згоди. Проте, ця Комісія ще жодного разу не була задіяна. Більше того, виникла тривожна тенденція створення нових комісій у якості альтернативи їй. Спочатку така комісія була створена в рамках ООН для збору інформації про серйозні порушення Женевських конвенцій та інших порушень міжнародного гуманітарного права на території колишньої Югославії. Однак, через нестачу засобів і персоналу комісія не змогла прийняти які-небудь активні дії для проведення розслідування. За Югославією була Руанда. Подібні комісії були також створені за рішенням Ради Безпеки у зв’язку з ситуацією в Сомалі (резолюція 885 (1993)), Бурунді (резолюція 1012 (1995)). Тому виникла нагальна потреба створення міжнародного кримінального суду.

До останнього часу існував лише один прецедент створення Міжнародного кримінального суду – міжнародні військові трибунали в Нюрнберзі й Токіо, які здійснювали правосуддя над головними військовими злочинцями. Не дивлячись на обнадійливі результати і широке визнання правових принципів, на яких будувалась їх діяльність, вони не змогли досягнути того рівня універсальності, всезагальності засудження, якого вимагають вчинені міжнародні злочини. Тому останнє десятиліття ХХ століття можна вважати справді революційним у сфері переслідування за міжнародні злочини. В першій половині десятиліття були створені два спеціальних міжнародних трибунали щодо колишньої Югославії й Руанди, а влітку 1998 р. у Римі відбулася історична подія – було прийнято Статут постійного Міжнародного кримінального суду, що діє на підставі Римського Статуту Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р.

Кроком вперед у справі створення міжнародного кримінального суду стало створення Міжнародного трибуналу по колишній Югославії. Це було обумовлено низкою причин. Конфлікт у колишній Югославії став першим широкомасштабним конфліктом у Європі за останні 50 років. Велику роль зіграли й засоби масової інформації, які донесли до широкого загалу картину людських страждань, що призвело до створення коаліції в підтримку створення Міжнародного кримінального суду. Як тимчасовий захід було створено міжнародний трибунал ad hoc.

Отже, 22 лютого 1993 Рада Безпеки резолюцією 808 вирішила в принципі питання про створення такого трибуналу. Згідно резолюції Генеральний секретар виступив з доповіддю, в якій містився проект Статуту Трибуналу. На підставі доповіді Рада Безпеки резолюцією 827 від 25 травня 1993 р. створила Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії й прийняла його Статут без будь-яких змін.

Правова основа діяльності Трибуналу була в подальшому доповнена самим Трибуналом. Виконуючи вимоги ст. 15 Статуту, 11 лютого 1994 р. Трибунал прийняв Правила процедури і доведення, а 5 травня 1994 р. – Правила тримання під вартою. Правова основа створення Трибуналу Радою Безпеки була створена резолюціями 771 (1992) і 780 (1992), в яких порушення міжнародного гуманітарного права розглядались як акти, що порушують міжнародний мир та безпеку. Це дозволило Раді Безпеки діяти на підставі розділу VII Статуту ООН: створення трибуналу – захід для відновлення міжнародного миру та безпеки.

Згідно статті 1 Статуту, міжнародний трибунал повноважний здійснювати судове переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права (serious violations of international humanitarian law), здійснених на території колишньої Югославії з 1991 р.

Перелік діянь, що отримали в Статуті таку характеристику, включає в себе чотири групи. Військові злочини поділені на дві категорії: серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 р. (grave breaches of the Geneva Conventions) (ст. 2) і порушення законів та звичаїв війни (violations of the laws or customs of war ) (ст. 3). Крім них сюди входять злочини проти людяності (crimes against humanity) (ст. 5) та в якості самостійної категорії названо геноцид (ст. 4).

В статті 5 Статуту наведені наступні злочини проти людства, які вчинені в ході збройного конфлікту (міжнародного чи внутрішнього характеру) і направлені проти будь-якого цивільного населення: а) вбивства; б) винищення; в) приведення в рабство; г) депортація; д) ув’язнення; е) тортури; є) зґвалтування; ж) переслідування по політичних, расових чи релігійних мотивах; з) інші нелюдські акти. Таким чином, стаття 5 відносить до юрисдикції Трибуналу лише ті злочини проти людяності, які були скоєні в ситуації військового конфлікту. Але, на відміну від Нюрнберзького трибуналу, в даному випадку мова йде про конфлікт “міжнародного чи внутрішнього характеру”.

Юрисдикція Міжнародного трибуналу поширюється лише на фізичних осіб. Територіальна юрисдикція поширюється на територію колишньої Соціалістичної Республіки Югославії, включаючи її сухопутну територію, повітряний простір і територіальні води. Тимчасова (часова) юрисдикція Трибуналу поширюється на період, що почався з 1 січня 1991 р. Стаття 9 Статуту встановлює, що Трибунал і національні суди мають паралельну юрисдикцію, при чому юрисдикція трибуналу має пріоритет. На будь-якому етапі судового розгляду Трибунал може офіційно просити національні суди передати йому провадження у справі. Цей механізм знайшов розвиток і в частині другій Правил процедури й доведення (правила 8-12). Статут не передбачає можливості руху в іншу сторону, тобто передачі справи Трибуналом національним судам.

Крім цього в Статуті врегульовано ряд питань, що стосуються організації Трибуналу, складу його структурних одиниць, вимог щодо суддів та обвинувача (прокурора), процедур розгляду справи, прав учасників процесу тощо.

Місцем перебування Міжнародного трибуналу є Гаага (Нідерланди).

Крім того, слідом за численними вбивствами в Руанді в квітні 1994 р., Рада Безпеки створила резолюцією 955 (1994) від 8 листопада 1994 р. “Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснених на території Руанди, й громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення, здійснені на території сусідніх держав в період з 1 січня по 31 грудня 1994 р. При цьому використовувався той же підхід, що й у колишній Югославії.

Трибунал по Руанді є точною копією Трибуналу по колишній Югославії з невеликими статутними відмінностями. Це зробило непотрібним підготовку спеціального проекту Статуту (трибуналам належало вирішувати однакові процесуальні проблеми).

Виходячи з міркувань практичності й адміністративної ефективності було вирішено, що Прокурор Трибуналу по колишній Югославії буде також Прокурором Трибуналу по Руанді з додатковим персоналом, включаючи додаткового замісника Прокурора. Члени Апеляційної камери Трибуналу по колишній Югославії будуть також членами Апеляційної камери Трибуналу по Руанді.

Згідно зі ст.ст. 2-4 Статуту Трибунал по Руанді компетентний здійснювати судове переслідування осіб, які скоїли геноцид, злочини проти людяності та військові злочини.

Стаття 3 “Злочини проти людяності” не висвітлює такої ознаки, як зв’язаність з військовим конфліктом і містить важливу кваліфікаційну ознаку, а саме широкомасштабний і систематичний характер порушень.

Згідно ст. 4 юрисдикція Трибуналу бере за основу статтю 3, спільну для Женевських конвенцій, і положення Додаткового протоколу ІІ. Він підтверджує принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за серйозні порушення їх положень. Таким чином у Статуті Трибуналу по Руанді засновники пішли значно далі, ніж в Статуті Трибуналу по колишній Югославії. Трибунал по Руанді має більш широку територіальну юрисдикцію, яка не обмежена територією Руанди, а поширюється на територію сусідніх держав стосовно серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, здійснених громадянами Руанди (ст. 7). Тимчасова (часова) юрисдикція поширюється на період, що починається 1 січня 1994 і закінчується 31 грудня 1994 р.

Із організаційної точки зору, з 1998 року Трибунал по Руанді включає три Судових камери. Третю Судову камеру створено резолюцією 165 (1998 р.) від 30 квітня 1998 року разом з відповідними змінами в Статуті з метою прискорення розгляду справ з великою кількістю обвинувачених, які очікують суду багато місяців.

Таким чином, Статут Трибуналу по Руанді передбачає створення більш стійкого механізму й уникає ряду недоліків Статуту Трибуналу по колишній Югославії. Створені всі передумови для того, щоб Трибунал зміг, за допомогою наявних у нього засобів, допомогти здійснити перехід від хаосу масового винищення співгромадян до суспільного миру.

ООН намагається створити нові кримінальні трибунали ad hoc. У січні 2002 року розпочалася підготовча робота для формування в С’єрра-Ліоне трибуналу для притягнення до відповідальності осіб, які скоїли злочини під час громадянської війни в Західній Африці. Структура та організація роботи трибуналу має врахувати всі вади, виявлені у функціонуванні трибуналів по Югославії та Руанді.

Не дивлячись на всі вказані вище позитивні моменти, створення трибуналів ad-hoc не може розглядатися як адекватне рішення проблеми переслідування міжнародних злочинів. Світова спільнота знайшла сили й засоби, щоб організувати переслідування злочинів, здійснених в колишній Югославії й Руанді, однак, в той же час вона не проявила такої рішучості у випадку з Камбоджею, Іраком і конфліктами на території колишнього СРСР. Це можна виправити лише шляхом створення постійного міжнародного кримінального суду (далі МКС). Такий суд може послужити наступним цілям: а) покінчити з беззаконністю; б) допомогти в справі закінчення конфліктів, або ж зведення їх нанівець; в) усунути недоліки, властиві спеціальним трибуналам; г) щоб діяти в тих випадках, коли національні установи кримінальної юстиції не готові чи не здатні вживати заходи.

Поворотним моментом в історії створення МКС стало створення ООН двох трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Руанді. Тривалий час йшла робота над проектом Статуту МКС. І, нарешті, 17 липня 1998 року на Дипломатичній конференції в Римі урядові делегації проголосували за створення постійно діючого МКС і прийняли Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду. Згідно ст. 126 Римського Статуту трибунал починає діяти “в перший день місяця, що слідує після 60 дня після здачі на збереження Генеральному секретарю ООН 60-ї ратифікаційної грамоти чи документа про прийняття, затвердження чи приєднання”. Точкою відліку стало 11 квітня 2002 р., коли кількість таких держав перевищила потрібні 60. Отже, 1 липня 2002 р. у Гаазі почала діяти нова міжурядова організація – Міжнародний кримінальний суд (МКС). Хоча три “великі держави” відмовились від участі в МКС – США, Китай та Росія.

Міжнародний Кримінальний Суд переслідуватиме осіб, відповідальних за вчинення найсерйозніших злочинів, які викликають занепокоєння світового співтовариства. До юрисдикції Суду належать геноцид, воєнні злочини й інші серйозні порушення законів і звичаїв війни та злочини проти людяності, агресія, які вчинені після 1 липня 2002 року. Римський договір визначає структуру МКС, порядок формування та компетенцію органів, які входять до його складу, передбачає правила розслідування юрисдикційних злочинів, процедуру судового розгляду, включаючи апеляцію та перегляд за нововиявленими обставинами. Статут містить низку положень стосовно складу та статусу суб’єктів міжнародних кримінально-процесуальних відносин. Статут МКС вперше, крім норм матеріального права, містить також кримінально-процесуальні норми, які визначають порядок застосування матеріальних норм.

Право порушувати справу в Суді мають держави-учасниці Римського Статуту, інші держави, які визнають юрисдикцію Суду щодо конкретних злочинів, Рада Безпеки ООН та Прокурор Суду. Міжнародний Кримінальний Суд задуманий як доповнення до національної кримінальної юстиції. За загальним правилом він не братиме справу до розгляду, якщо вона вже перебуває в провадженні у національному суді держави, яка має юрисдикцію відносно неї, або якщо така держава розслідувала справу й вирішила не порушувати кримінального переслідування. Але якщо таке рішення національних органів стало результатом небажання чи нездатності держави порушити кримінальне переслідування належним чином, Суд братиме справу в своє провадження.

Установчий договір Суду підлягає ратифікації, не допускає застережень, але допускає вихід. Суд володіє правосуб’єктністю й такою правоздатністю, привілеями та імунітетами, які можуть виявитися необхідними для здійснення його функцій й досягнення його цілей. Постійним місцем його перебування є Гаага.

Щодо юрисдикції Суду на території України, то слід зазначити, що Україна підписала Римський Договір про створення МКС 20 січня 2000 р. Справа залишається лише за ратифікацією останнього. З огляду на співвідношення положень Статуту та національного законодавства, зокрема Конституції України, ратифікації цього важливого міжнародного договору передуватиме внесення змін до Основного закону.

Зміст Статуту МКС та його відповідність Конституції України стали предметом дискусії на найвищих рівнях влади. Так, суб’єкт права на конституційне подання – Президент України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням надати висновок щодо відповідності Статуту МКС Конституції України.

При вирішенні спору Конституційний Суд дійшов висновку: визнати Міжнародний Статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 січня 2000 р., який вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту, за якими “Міжнародний кримінальний суд ... доповнює національні органи кримінальної юстиції”.