Глава 8. Права людини в міжнародному праві
1. Правове регулювання прав людини на універсальному рівні та діяльність органів, які здійснюють контроль за їх дотриманням.
2. Регіональний рівень співробітництва держав у сфері прав людини.
1. Правове регулювання прав людини на універсальному рівні та діяльність органів, які здійснюють контроль за їх дотриманням
Права людини – невід’ємний елемент людської особистості й людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов’язаний з історією розвитку суспільства. Початок його належить до перших форм суспільного життя людей, що обумовило необхідність регулювання їх поведінки в навколишньому світі.
Міжнародне співробітництво держав у сфері захисту прав людини почало формуватися тільки після Першої світової війни й виражалося в укладанні ряду договорів про захист національних меншин під егідою Ліги Націй. Міжнародне бюро праці з самого початку свого виникнення полегшувало укладання конвенцій стосовно прав трудящих (наприклад, заборона примусової праці, дискримінації при прийомі на роботу). Система мандатів у рамках Ліги Націй сприяла утвердженню прав народів на самовизначення.
Бурхливий розвиток міжнародної правотворчості в сфері захисту прав і свобод людини настав після закінчення Другої світової війни в рамках держав антигітлерівської коаліції, як реакція на грубі й масові порушення прав людини нацистською Німеччиною. В прийнятому у 1945 р. Статуті Організації Об’єднаних Націй вперше в історії міжнародних правовідносин було закріплено обов’язок співробітництва у сфері захисту прав людини на багатосторонній основі. Одна із головних цілей ООН – здійснення міжнародного співробітництва в “вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і в сприянні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії” (п. 3 ст. 1).
У 1946 році була створена Комісія з прав людини – допоміжний орган Економічної й Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР), якій було доручено розробку Хартії (Біля) з прав людини.
Одним із перших важливих досягнень ООН стало прийняття Генеральною Асамблеєю 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини. Асамблея проголосила Декларацію в якості “завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи й всі держави”. Вона закликає держави-члени й народи світу сприяти повазі і забезпечити ефективне визнання й дотримання прав і свобод, закріплених у Декларації. День прийняття Декларації – 10 грудня, вважається Днем прав людини.
Концепція прав і свобод людини, яка закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів: а) основні принципи прав людини; б) класифікація прав і свобод людини; в) права людини й суспільство; г) співвідношення прав особистості та держави.
Відповідно до Декларації, основним елементом для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що властива “всім членам людської сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного в дусі братерства” (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними “незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підпорядкованій території чи території без самоврядування” (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб’єктній, так і в територіальній сфері.
Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації.
В статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. В наступних статтях (4-21) вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони рівною мірою поширюються на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.
До громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катувань, жорстокого і принижуючого людську гідність поводження і покарання, право на правосуб’єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування з політичних мотивів, право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав належить право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх виборців.
Стаття 22 є вступною й узагальнюючою щодо соціально-економічних і культурних прав. В статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст.ст. 23-27).
В Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28).
Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх ізольовано від суспільства, в якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов’язками перед суспільством.
В Декларації встановлено, що “кожна людина має обов’язок перед суспільством” (ст. 29, п. 1). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язків перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити “вільний і повний розвиток особистості” (ст. 29). Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача “знову затвердити віру в права людини”, тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.
Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виняткову роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.
Вони виражаються в такому: 1) ґрунтуються на законі; 2) здійснюються з метою “поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві” (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє “будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, які спрямовані на знищення прав і свобод” (ст. 30).
Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонивши будь-які винятки в їх наданні і поширенні на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб’єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їх взаємозв’язок з цивільними і політичними правами та їх необхідність для забезпечення гідності людини.
У зв’язку із тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов’язковим. Разом із тим через свій великий політичний і моральний авторитет положення Загальної декларації почали включатися в конституції багатьох держав і у тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що не є винятком і положення Розділу II Конституції України “Права, свободи й обов’язки людини і громадянина”.
Після прийняття Загальної декларації прав людини, була розпочата розробка двох міжнародних пактів про права людини з метою надання юридично обов’язкової сили правам, проголошеним в Декларації.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, були одностайно прийняті Генеральною Асамблеєю 16 грудня 1966 року і набрали чинності у 1976 році. Ці документи, включаючи Декларацію і другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, направлені на відміну смертної кари (прийнятий Генеральною Асамблеєю 15 грудня 1989 р.), отримали назву “Міжнародний біль про права людини”. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадянські та політичні права.
Слід зазначити, що хоча Пакти базуються на Загальній декларації прав людини, закріплені в них права не ідентичні. Одне із важливих прав, зафіксованих у обох Пактах і не включене в Декларацію, – це право народів на самовизначення, включаючи право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами.
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права передбачено створення Комітету з прав людини у складі 18 членів, який розглядає представлені державами-членами доклади про вжиті ними заходи для втілення в життя положень Пакту. По результатам вивчення їх докладів Комітет надає рекомендації державам-учасницям. Він робить також загальні коментарі по деяким положенням Пакту, покликаних допомагати державам-учасницям у їх реалізації. За умови дотримання низки вимог Комітет може приймати повідомлення від держав-учасниць, у яких мова йде про невиконання іншою державою-учасницею своїх зобов’язань згідно Пакту.
Комітет з прав людини приймає і розглядає позови від окремих осіб, які вважають себе жертвами порушення державою-учасницею прав, закріплених Пактом. Ця функція передбачається першим Факультативним протоколом. Комітет на своїх засіданнях розглядає позови приватних осіб. Їх листи та інші документи, стосовно окремих прав, залишаються конфіденційними. В той же час висновки Комітету піддаються гласності після засідання, на якому вони були прийняті, і повторюються у щорічній доповіді Комітету на сесії Генеральної Асамблеї.
Міжнародний біль прав людини був доповнений міжнародно-правовими актами стосовно конкретних видів порушень прав людини, такими як катування та расова дискримінація; по конкретним групам найменш захищених осіб, таких, як діти, робітники-мігранти, інваліди.
У доповнення до двох пактів шість спеціальних договорів у сфері прав людини передбачають створення комітетів експертів для здійснення надзору за виконанням цих положень. Держави-учасниці таких договорів погоджуються регулярно представляти доклади відповідним комітетам про виконання договорів і проблем з якими вони зіткнулися у результаті їх виконання. Розглядаючи ці доклади, Комітет може давати рекомендації державі для сприяння у виконанні нею своїх юридичних обов’язків.
Органи контролю за дотриманням прав людини.
Загальна декларація прав людини, що базується на принципі невід’ємності прав і свобод для життєдіяльності будь-якої особистості, закріпила можливість обмеження прав особистості з боку держави тільки у виняткових випадках. Проте при цьому поклала лише на державу функції контролю і захисту прав людини.
Численні і грубі порушення прав людини, що неодноразово призводили до локальних збройних конфліктів, виявили неефективність внутрішньодержавного контролю за їх дотриманням, особливо в країнах із диктаторським режимом. Тому, починаючи із середини 70-х років, у міжнародних-правових документах, що приймалися в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), чітко простежується тенденція визначення функцій міжнародного і внутрішньодержавного права у сфері захисту прав людини.
В першому документі НБСЄ – Гельсінському Заключному акті 1975 р., що закріпив принцип поваги основних прав і свобод людини в якості принципу міжнародного права, встановлювався баланс рівної взаємодії міжнародного-правового і національного регулювання прав людини. Документ закріплює, що держави повинні “заохочувати і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод ... Спільно і самостійно діяти відповідно до умов і принципів Статуту ООН і Загальної декларації прав людини”.
В документі Копенгагенської Конференції (1990 р.) з людського виміру НБСЄ вже затверджувалася домінуюча роль міжнародних стандартів в галузі прав людини. Відповідно до зазначеного Документа, будь-яка держава має право вільно обирати і розвивати відповідно до міжнародних стандартів в галузі прав людини свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи. Держава повинна забезпечувати, щоб її закони, адміністративні правила і політика відповідали взятим нею зобов’язанням до міжнародного права. Крім того, окремим особам або групам, що діють від імені держави, було надано право підтримувати зв’язок з міжнародними органами, наділеними компетенцією отримувати і розглядати інформацію, що стосується тверджень про порушення прав людини (іншими словами, право оскаржити дії держави-порушника).
Нарешті, в Документі Московської конференції з людського виміру НБСЄ 1991 р. було підкреслено, що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії, верховенства закону носять міжнародний характер... і не відносяться до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави. Таким чином було легалізовано інститут міжнародного захисту прав людини. Функції міжнародного та внутрішньодержавного захисту прав людини розмежовувалися в такий спосіб: на міжнародному рівні розробляються міжнародні стандарти в галузі прав людини і діють контрольні органи за їх дотриманням, а на національному рівні держави приводять своє законодавство до міжнародних стандартів і гарантують їх виконання.
Міжнародні контрольні органи стали обов’язковим структурним елементом універсальних конвенцій з прав людини. Міжнародні контрольні органи, які утворюються на базі конвенцій, наділялися правом вимагати від держав періодичного надання доповідей про відповідність їх законодавства положенням конвенцій, а деякі з них (Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з запобігання катуванням) були уповноважені розглядати скарги держави на державу щодо порушення прав людини, передбачених відповідною конвенцією, і індивідуальних скарг громадян до держави з правом винесення рекомендацій для усунення порушень. Далі детально буде розглянута компетенція створених контрольних органів.
Створена ЕКОСОР у 1946 році Комісія з прав людини відповідає за надання пропозицій, рекомендацій і докладів-розслідувань із питань прав людини через ЕКОСОР Генеральній Асамблеї. Комісія стала форумом для держав, міждержавних і недержавних організацій, в рамках якого вони можуть висловлювати свої думки, пропозиції з питань прав людини.
ЕКОСОР у 1946 році створила Підкомісію з попередження дискримінації та захисту меншин. Вона складається із 26 експертів, які представляють усі регіони світу. Підкомісія дає рекомендації і проводить розслідування питань щодо попередження дискримінації та захисту національних, релігійних, расових і мовних меншин.
Верховний комісар ООН з прав людини (посада заснована ГА ООН у 1993 р.) – є посадовою особою ООН. Він призначається на чотири роки з правом повторного переобрання Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю. Верховний комісар несе відповідальність за укріплення міжнародного співробітництва у справі сприяння і здійснення захисту усіх прав людини; координацію діяльності у сфері прав людини в рамках системи ООН; здійснення надзору за діяльністю Центра прав людини; сприяння у дотриманні і здійсненні захисту права на розвиток та надання підтримки у цьому питанні з боку ООН; надання через Центр прав людини та інші заклади консультаційних послуг та технічної і фінансової допомоги у сфері прав людини; координацію освітніх програм і програм суспільної інформації ООН стосовно проблем, пов’язаних із правами людини.
На підставі резолюції ГА ООН (№ 428-V від 14.12.1950) засновано посаду Верховного комісара ООН у справах біженців. Він обирається ГА ООН за поданням Генерального секретаря ООН терміном на три роки. Управління Верховного комісара з прав біженців (УВКБ), засноване у 1951 році, виконує дві основні функції: надання міжнародного захисту біженцям і прагнення забезпечити вирішення їх проблем. З метою ефективного вирішення проблеми біженців Верховний комісар керується триєдиною стратегією, елементами якої є попередження, негайне реагування та вирішення проблеми.
Центр з прав людини має на меті надання допомоги органам ООН у сприянні реалізації та захисту прав людини у виконанні досліджень на прохання заінтересованих органів, публікацію і розповсюдження інформації з питань прав людини. Крім того, Центр обслуговує декілька органів з прав людини, у тому числі Комісію з прав людини і Підкомісію з попередження дискримінації і захисту меншин. Місце перебування Центру – Женева (Швейцарія).
У 1975 році ГА ООН прийняла Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, в якій мова йде про те, що такі дії являють собою образу людської гідності і порушення прав людини і основних свобод.
У 1984 році Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, яка зобов’язує держави визнати катування злочином, здійснювати переслідування та покарання осіб, винних у його скоєнні.
Відповідно до Конвенції створюється Комітет з боротьби із катуваннями (склад 10 членів), який отримує повідомлення від держав-учасниць про прийняття заходів у попередженні катувань. Він розглядає такі повідомлення, дає загальні коментарі відносно цих повідомлень і інформує про свою діяльність інші держави-учасниці та Генеральну Асамблею.
У 1963 році ГА ООН прийняла Декларацію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Декларація підтверджує загальну рівність усіх осіб і заявляє, що дискримінація стосовно людей за ознакою раси, кольору шкіри або національності є посяганням на людську гідність, запереченням принципів, закріплених Статутом ООН, порушенням прав, проголошених Загальною декларацією прав людини, і перешкодою у підтримці дружніх і мирних відносин між державами та народами.
У 1965 році Генеральна Асамблея прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (вступила в силу 4 січня 1969 р.). Держави-учасниці зобов’язалися проводити політику, яка виключає дискримінацію за расовою ознакою і сприяє взаєморозумінню між представниками різних рас. На підставі Конвенції було створено Комітет з ліквідації расової дискримінації – експертний орган у складі 18 членів. Комітет розглядає доклади держав-учасниць про заходи, вжиті ними з метою реалізації положень Конвенції, обговорює доклади з представниками урядів і дає рекомендації загального характеру. Він може також розглядати позови окремих осіб або групи осіб, у яких мова йде про порушення Конвенції, за умови, що зацікавлена держава зробила заяву відповідно до Конвенції, про визнання компетенції Комітету приймати такі позови.
Статут Організації Об’єднаних Націй став першим юридичним документом, у якому були конкретно сформовані положення про рівність чоловіка і жінки. Цей принцип отримав подальший розвиток в Загальній декларації прав людини.
У 1946 році ЕКОСОР створила спеціальний орган – Комісію з питань становища жінок (склад 45 членів), яка призвана розглядати питання досягнення рівності у всесвітньому масштабі, готує рекомендації, призвані сприяти реалізації прав жінок у політичній, економічній і соціальних сферах, а також в галузі освіти і вирішення проблем, пов’язаних з правами жінок, які потребують термінової уваги. Комісія також готує проекти договорів та інших документів, направлених на покращення становища жінок в законодавчому порядку і на практиці.
1952 рік ознаменовано прийняттям Генеральною Асамблеєю Конвенції про політичні права жінок, згідно з якою держави-учасниці прийняли на себе юридичні обов’язки щодо принципу рівності чоловіка і жінки. У розвиток подальшого закріплення цього принципу у галузі сімейного права були прийняті Конвенція про громадянство заміжньої жінки (прийнята ГА ООН у 1957 р.) і Конвенція про згоду на шлюб, шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (прийнята ГА ООН у 1962 р.).
У 1979 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, яка охоплює низку заходів, які повинні бути здійсненні державами для ліквідації дискримінації стосовно жінок у багатьох сферах, включаючи політичне і державне життя, громадянство, освіту, роботу, охорону здоров’я, шлюб та сімейне життя. В Конвенції визначено права жінок у контексті міжнародного гуманітарного права і відображено перехід від визнання прав жінок у правовому порядку до їх практичної реалізації. Для здійснення контролю за реалізацією положень Конвенції, було створено Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок, до складу якого входять 23 експерти. Україна ратифікувала Конвенцію у 1980 році.
Значна увага в діяльності ООН приділяється визначенню і захисту дітей в різних сферах правовідносин у силу їх найбільшої незахищеності. Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю у 1959 році, підтверджує право дітей користуватися спеціальним захистом, можливостями і засобами для розвитку здоровим і нормальним шляхом. Ці та інші права були підтверджені у юридично обов’язковій формі в прийнятій Асамблеєю у 1989 році Конвенції про права дитини. Згідно з якою було створено Комітет з прав дитини, який проводить регулярні засідання з метою здійснення контролю за виконанням державами-учасницями взятих обов’язків. Комітет може надавати пропозиції та рекомендації урядам і Генеральній Асамблеї щодо шляхів досягнення цілей, передбачених Конвенцією. 30 вересня 1990 р. у Нью-Йорку відбулася Всесвітня зустріч на вищому рівні в інтересах дітей, яка прийняла Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей та Програму дій відносно здійснення Всесвітньої декларації. Держави зобов’язалися забезпечити згідно з новим розумінням належне становище дітей у суспільстві, у зв’язку з численними загрозами, які існують у світі, а також сприяти виживанню та розвитку цієї частини людства.
Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини 27 вересня 1991 р., взяла участь у Всесвітній зустрічі в Нью-Йорку і зобов’язалася виконати її Декларацію і Програму дій. Відповідно до цього, 18 січня 1996 р. Указом Президента України була затверджена Національна програма “Діти України” і 20 липня 1996 р. прийнята постанова Кабінету Міністрів України “Про реалізацію Конвенції ООН про права дитини, Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, національної програми “Діти України” і підготовці щорічної державної доповіді про становище дітей в Україні”.