Література
1. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Х.: “Одиссей”, 2003.
2. Василенко В.А. Ответственность государств за международные правонарушения. – Киев: 1976.
3. Василенко В.А. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – Киев: 2000.
4. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. – Киев: 2000.
5. Колосов Ю.М. Ответственность государств в международном праве. – М.: 1979.
6. Курис П. Международные правонарушения и ответственность государств. – Вильнюс: 1973.
7. Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.
8. Мазов В.А. Ответственность в международном праве. – М.: 1979.
9. Марусин И.С. Международные уголовные судебные учреждения: судоустройство и судопроизводство. – СПб.: Издательский Дом СПб. гос. Ун-та, Издательство юридического факультета СПб. гос. Ун-та, 2004.
10. Моджорян Л.А. Ответственность в современном международном праве // СЕМП, 1970. – М.: Наука, 1972. – С. 143-153.
11. Раскалей С.Б. Объективная ответственность государств в международном праве. – К.: 1985.
12. Тункин Г.И. Теория международного права / Под общей ред. проф. Л.Н. Шестакова. – М.: Издательство “Зерцало”, 2000.
13. Чередниченко С.В. Теория международного права. – В 2-х томах. Современные теоретические проблемы. – М.: Издательство “НИМП”, 1999.
Глава 4. Дипломатичне право
1. Поняття, джерела дипломатичного права. Структура дипломатичного представництва, порядок функціонування.
2. Привілеї та імунітети дипломатичного представництва та його персоналу.
3. Припинення дипломатичної місії.
1. Поняття, джерела дипломатичного права. Структура дипломатичного представництва, порядок функціонування
Дипломатичне право – це галузь міжнародного права, яка визначає правовий статус постійних дипломатичних представництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях.
Джерелами дипломатичного права є норми звичаєвого права, багатосторонні міжнародні угоди та двосторонні договори держав. Додатковими джерелами дипломатичного права є також акти внутрішнього права, які торкаються правового статусу й сфери діяльності дипломатичних представників власної держави за кордоном, а також можуть регламентувати діяльність іноземних дипломатичних представників на території держави перебування. До багатосторонніх договорів відносяться: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Конвенція про привілеї й імунітети ООН 1946 р. Між державами також укладаються двосторонні угоди. Серед нормативно-правових актів, які прийняті на території України слід виділити: Закон України “Про дипломатичну службу” від 20.09.2001 (із змінами, внесеними згідно із Законами № 253-IV (253-15) від 28.11.2002, ВВР, 2003, № 4, ст. 30; № 2105-IV (2105-15) від 21.10.2004, ВВР, 2005, № 2, ст. 32 ), Закон “Про дипломатичні ранги України” від 28.11.2002.
Дипломатичне представництво – це закордонний орган зовнішніх зносин держави, на який покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебування, захищати права акредитуючої держави, її громадян і юридичних осіб. За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. Як постійні створюються посольства, місії, представництва держав при міжнародних організаціях. Тимчасові дипломатичні представництва створюються для виконання спеціальних місій.
Посольство вважається вищим за рангом дипломатичним представництвом, воно очолюється послом.
Місії вважаються нижчими за рангом дипломатичними представництвами, їх очолюють посланники або повірені в справах.
На дипломатичні представництва покладається виконання певних функцій: а) представництво акредитуючої держави на території держави перебування; б) захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян; в) ведення переговорів з урядом держави перебування; г) з’ясування всіма законними методами становища й подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів акредитуючої держави; д) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою й державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі економіки, культури, науки тощо.
Виконання функцій представництва покладається на конкретних осіб, які входять до складу представництва, серед яких особливе місце посідає глава (посол, посланник). Він представляє державу за кордоном. До його компетенції відноситься все, що відбувається в посольстві, а також серед громадян держави, яку представляє посольство. Глава представництва назначається на посаду главою держави за узгодженням з Міністерством закордонних справ. Загальноприйняте правило в міжнародній практиці, що перед призначенням необхідне отримання згоди (агреману) майбутньої держави перебування. Глава приступає до виконання своїх обов’язків з моменту вручення вірчої грамоти представнику держави-перебування при якому акредитується. Це може бути глава держави, глава уряду або міністр закордонних справ, чи інша особа, про яку мова йде в угоді про встановлення дипломатичних відносин. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, що діють протягом усього періоду його перебування на посаді і поширюються на всі питання, що входять у функції представництва.
У сучасній міжнародній практиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв – посли, посланники, повірені в справах. Як правило, посли очолюють посольства, посланники – дипломатичні місії. Повірені в справах можуть керувати роботою як посольства, так і місії, хоча найчастіше вони очолюють місії (якщо держави домовилися обмежитися цим рівнем).
У своїй діяльності посол (посланник) опирається на членів дипломатичного персоналу – це особи, які мають дипломатичний ранг і безпосередньо виконують функції представництва. Дипломатичні ранги присвоюються відповідно до існуючих у кожній державі законів і правил стосовно порядку проходження дипломатичної служби. Відносно цих осіб, як правило, не запрошується агреман, сам факт видачі їм візи на в’їзд в державу перебування, вважається згодою з їх призначенням. У більшості країн потребується лише формальне повідомлення в ноті про призначення тієї чи іншої особи на посаду військового аташе.
Радники посольства володіють правами самостійного керівництва у тих областях роботи, якими вони завідують (політичні, економічні, культурні відносини тощо). Один із радників, який за звичай залишається повіреним у справах у відповідній державі при від’їзді й у відсутності посла (посланника), несе в цьому випадку повну відповідальність за роботу посольства, користуючись повноваженнями глави представництва.
Інші дипломатичні співробітники посольства (секретарі, аташе) відповідають за визначенні напрямки діяльності посольства й користуються відповідними правами.
Загальноприйняте правило, що члени дипломатичного персоналу повинні бути громадянами акредитуючої держави. В разі призначення членом дипломатичного представництва особу, яка є громадянином приймаючої держави, необхідно отримати згоду останньої, але ця згода може бути анульована в будь-який момент.
Крім дипломатичних працівників до членів персоналу представництва відносять адміністративно-технічний персонал (референти, шифрувальники, стенографістки, працівники бухгалтерії та ін.). Вони не мають дипломатичного рангу й паспорта, не значаться в списку членів дипломатичного корпусу. Привілейований статус, яким вони користуються, дещо вужчий, ніж у дипломатів. Частина цього персоналу може бути найнята із числа громадян держави перебування.
До обслуговуючого персоналу належать співробітники представництва, які виконують обов’язки для його обслуговування: водії, кур’єри, кухарі, садівники, охоронці. Обслуговуючий персонал користується імунітетом лише стосовно дій, пов’язаних з виконанням його обов’язків. А тому найчастіше цей персонал формується з громадян країни перебування.
Чисельність персоналу представництва узгоджується в процесі переговорів про встановлення дипломатичних відносин. У разі відсутності конкретної угоди держава перебування має право запропонувати, щоб чисельність представництва зберігалася в розумних і нормальних межах, ураховуючи умови існування в державі перебування й потреби представництва.
На території держави перебування акредитуються представництва різних країн. Сукупність членів дипломатичного персоналу іноземних дипломатичних представництв у даній державі й членів їх сімей, називається дипломатичним корпусом. Дипломатичний корпус очолює дуаєн. Ним стає переважно старший за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв. У виняткових випадках у деяких католицьких країнах дуаєном є папський нунцій, незалежно від дати й початку своєї місії в державі перебування. Він представляє дипломатичний корпус як певну єдність у відносинах з вищими органами держави перебування.
Згідно Закону України “Про дипломатичну службу” від 20 вересня 2001 р. (із змінами, внесеними згідно із Законами № 253 - IV(253-15) від 28.11.2002 р., № 2105- IV(2105) від 21.10.2004 р.), дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном (ч. 4, ст. 6).
Постійні представництва України при міжнародних організаціях є постійно діючими установами України за кордоном, основними завданнями яких є представництво України при міжнародних організаціях, підтримання з такими міжнародними організаціями офіційних відносин та захист інтересів України за кордоном.
Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами й за станом здоров’я можуть бути направлені в довготермінове відрядження (строком до 4-х років).
Адміністративно-технічними працівниками дипломатичної служби можуть бути громадяни України, які мають необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та, як правило, іноземними мовами й за станом здоров’я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.
Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів України.
Для дипломатичних працівників, які працюють у закордонних дипломатичних установах України, встановлено такі посади:
1) Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації; 2) Генеральний консул України; 3) Радник-посланник; 4) радник; 5) консул України; 6) перший секретар; 7) віце-консул; 8) другий секретар; 9) третій секретар; 10) аташе (ч. 2 ст. 12. Закону України).
Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України. Укази Президента України з цих питань скріплюються підписами Прем’єр-міністра України та Міністра закордонних справ України.
Міністр закордонних справ України вносить Президенту України подання щодо кандидатур про призначення на посади Надзвичайного й Повноважного Посла України, Постійного представника України при міжнародній організації після консультацій в Комітеті Верховної Ради України й закордонних справах щодо кандидатур на ці посади (ст. 13 Закону).
Дипломатична служба має обслуговуючий персонал, правовий статус якого визначається законодавством України.