2. Міжнародно-правове регулювання охорони об’єктів міжнародного екологічного права

Міжнародним співтовариством розроблена й прийнята низка угод універсального та регіонального характеру, що визначають правовий статус міжнародних природних об’єктів, які містять основоположні принципи, стандарти в сфері використання й охорони природних об’єктів.

Серед них слід виділити конвенції стосовно Світового океану. Забруднення нафтопродуктами та іншими виробничими та побутовими відходами є найбільшою загрозою Світовому океану. Саме тому, в 1954 році була підписана Міжнародна конвенція з попередження забруднення моря нафтою, її дія обмежувалася порівняно невеликою площею заборонених зон і не охоплювала всієї акваторії океану. В 1973 р. вона була замінена Конвенцією про попередження забруднення із суден, яка стосується не тільки забруднення нафтою, але й іншими шкідливими речовинами, які перевозяться та відходів, що накопичуються на суднах у результаті їх експлуатації, дія якої розповсюджується на всю акваторію Світового океану. В додатках до основного тексту договору викладені допустимі стандарти злиття. Встановлено, що кожне судно зобов’язане мати сертифікат – свідоцтво про відповідність корпусу, механізмів та іншого обладнання правилам запобігання забрудненню моря. Виконання цієї вимоги контролюється шляхом спеціального інспектування при заході суден у порти. Встановлено обов’язок судна, яке помітило правопорушника, довести до відома свого уряду про такий випадок, а уряд, у свою чергу, сповіщає уряд держави-прапора, під яким плаває правопорушник, навіть якщо він знаходиться за межами національної юрисдикції.

Окрім Конвенції 1973 р., питанням охорони Світового океану від забруднення присвячена ціла низка міжнародно-правових актів.

Складний характер взаємодії людства з Світовим океаном і невпорядкованість правового регулювання в цій сфері призвели до необхідності кодифікації морського права. В 1982 р. була підписана Конвенція ООН з морського права, яка багатосторонньо регламентує питання щодо використання та охорони Світового океану.

Забруднення материкових вод – озер, річок, водосховищ тощо, є не менш небезпечним, ніж забруднення Світового океану. Боротьба з цим негативним явищем здійснюється не тільки на міжнародному рівні, але й в кожній окремій державі. Міжнародно-правового регулювання потребують також судноплавство, рибальство та інша діяльність на міжнародних річках, озерах та інших водоймах, оскільки це зачіпає інтереси різних держав і створює небезпеку для оточуючого середовища. Серед міжнародних угод у цій сфері правовідносин слід відзначити Конвенцію про режим судноплавства на Дунаї (1948 р.) і Угоду про рибальство на Дунаї (1958 р.). Декілька міжнародних угод прийняті з метою охорони ріки Рейн, наприклад, Угода про регулювання використання й охорони ріки Мозель (притока Рейну) (1956 р.); Конвенція відносно управління верхньою течією Рейну (1956 р.); Угода про створення міжнародної комісії для боротьби із забрудненням Рейну (1960 р.).

Згодом також виникла необхідність кодифікації норм про охорону й використання прісних вод, яка спонукала прийняття Конвенції з охорони й використання трансграничних водотоків і міжнародних озер (1992 р.). Учасники Конвенції зобов’язались вживати всі заходи для того, щоб виключити й максимально знизити негативний вплив на будь-які трансграничні води. Водокористування повинно здійснюватися таким чином, щоб зберігалась можливість користування і для майбутніх поколінь.

Міжнародно-правові заходи широко використовуються і в цілях охорони й збереження тваринного світу, особливо тих видів тварин, які є мігруючими. Ще в 1902 р. у Парижі була підписана Конвенція про охорону птахів, корисних у сільському господарстві. В 1960 р. укладено Конвенцію про охорону птахів у межах європейського регіону, яка закріпила обов’язок охорони усіх птахів, включаючи їх гнізда, яйця, пташенят, заборону весняної охоти на перелітних птахів, забезпечення захисту вимираючим видам і тим, що являють інтерес для науки. В 1979 р. було прийнято Конвенцію про охорону диких тварин та місць їх проживання.

Спеціальні заходи вживаються щодо охорони видів тварин, яким загрожує зникнення. В 1971 р. у Рамсарі (Іран) була підписана Конвенція про охорону водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення, особливо в якості місць мешкання водоплаваючих перелітних птахів. В 1973 р. у Вашингтоні підписана Конвенція про торгівлю видами дикої фауни й флори, які знаходяться під загрозою зникнення. Також прийнята низка угод з метою захисту окремих видів тварин (білого ведмедя, європейського зубра, тигра в державах Азії, вовка в Європі тощо).

Кульмінаційним пунктом розвитку міжнародної правової охорони тваринного й рослинного світу Землі стала Конвенція про біологічне розмаїття, підписана в період роботи Конференції ООН з оточуючого середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро 1992 р. Цілями Конвенції є збереження біологічного різновиду, використання його компонентів і спільне отримання на справедливій та рівноправній основі користі, пов’язаної з використанням генетичних ресурсів, у тому числі шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів і шляхом передачі відповідних технологій з урахуванням всіх прав на такі ресурси й технології, а також шляхом відповідного фінансування. Передбачається надання розвиненими країнами фінансової допомоги державам, що розвиваються, з метою виконання останніми вимог угоди.

Правова охорона пам’ятників природи та унікальних природних об’єктів здійснюється в основному кожною окремою державою на своїй території шляхом створення національних парків, резерваторів, заповідників тощо. Але міжнародне співробітництво розширило сферу свого впливу й на ці об’єкти з метою координації політики та прийняття узгоджених заходів. На Генеральній конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1972 р. у Парижі укладена Конвенція про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини.

Необхідність міжнародно-правової охорони атмосферного повітря від забруднення та інших несприятливих змін за останні роки також стала очевидною. Правове регулювання охорони атмосферного повітря, яке на початку обмежувалося вузькими рамками вирішення окремих конфліктів між обмеженим колом держав, що виникали на підставі забруднення атмосфери, тепер більш всього спрямоване на розвиток найширшого міжнародного співробітництва з метою прийняття узгоджених організаційних і технічних заходів для попередження такого забруднення. В 1964 р. у Франції була проведена Європейська конференція з проблем атмосферного забруднення, на якій було поставлено питання про прийняття ефективних правових заходів для здійснення контролю за викидами газів, пилу тощо в атмосферу.

В 1979 р. під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, покликана вирішувати проблеми забруднення повітря на широкій багатосторонній основі. Додаткові Протоколи до Конвенції були прийняті в 1985 р. (містить зобов’язання держав-учасниць скоротити викиди сірки в повітря й зменшити їх транскордонні потоки на 30 %) і у 1988 р. (передбачає контроль викидів окисів азоту та їх транскордонних потоків). Україна бере участь у цих угодах.

Із охороною атмосферного повітря тісно пов’язаний й людський вплив на кліматичні та погодні умови. Цей вплив виникає в результаті викидів у атмосферу парникових газів, під впливом яких порушується тепловий баланс планети і які тягнуть за собою виникнення глобального потепління та інших негативних наслідків. Враховуючи ці обставини, міжнародне співтовариство в 1992 р. прийняло Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, учасники якої взяли на себе зобов’язання із скорочення викидів у атмосферу парникових газів впродовж років і заснували взаємний контроль. В 1997 р. держави-учасниці прийняли Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, який набрав чинності в 2005 р. Україна ратифікувала Протокол 4 лютого 2004 року.

Озоновий шар атмосфери виконує важливу функцію з захисту Землі від шкідливого впливу ультрафіолетових променів. Діяльність людини призвела до виснаження озонового шару й появи “озонових дірок”. В 1985 р. у Відні була прийнята Конвенція про захист озонового шару, яка передбачає обов’язки загального характеру для здійснення контролю за його станом і співробітництво з розробки заходів його захисту. В 1987 р. прийнято Монреальський протокол відносно речовин, які призводять до виснаження озонового шару, яким визначені конкретні шляхи та методи виконання зобов’язань держав-учасниць. Україна є учасницею цих угод.

В другій половині XX століття людство зіштовхнулося з небезпекою радіаційного забруднення оточуючого середовища, яке поставило під загрозу існування всього живого на Землі. Наслідки радіоактивного забруднення людство мало змогу спостерігати на прикладі Хіросіми, Нагасакі, Чорнобиля. Основним міжнародно-правовим актом у цій сфері є Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою від 5 серпня 1963 р. (Москва).

В 1968 р. був укладений Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який покладає обов’язок на ядерні й без’ядерні держави не допускати розповсюдження цього виду зброї масового знищення.

Проблема попередження та усунення радіоактивного забруднення природного середовища постала в драматичних рисах після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. У Відні 1986 р. були прийняті Конвенція про оперативне повідомлення про ядерні аварії й Конвенція про надання допомоги у випадку ядерної аварії або радіаційній ситуації. Учасники Конвенцій взяли на себе зобов’язання слідкувати за дотриманням належного стану ядерних об’єктів, а в випадку виникнення ядерних аварій або аварійних ситуацій, разом із прийняттям захисних заходів, негайно повідомляти інші договірні сторони. Вони зобов’язалися надавати технічну, соціальну та іншу допомогу тим державам і народам, які стали жертвами ядерної аварії чи аварійної ситуації.

Серед важливих напрямків міжнародного співробітництва в галузі охорони оточуючого середовища все більшого значення набуває науково-технічне співробітництво, яке дозволяє організувати ефективний обмін досвідом, забезпечити швидке впровадження досягнень науки й техніки, розробляти всебічно обґрунтовані й узгоджені політичні, економічні та технічні рішення з метою попередження забруднення та інших негативних впливів на оточуюче середовище.