6. Визнання й міжнародна правосуб’єктність

У разі виникнення нового чинника, який зачіпає інтереси міжнародного співтовариства, кожна держава, реалізуючи свої повноваження, покликана зайняти якусь позицію, юридично визначитися щодо нього шляхом його визнання чи невизнання. Односторонній акт визнання необхідний в численних ситуаціях, зокрема в таких, де йдеться про складові елементи держави: зміна кордонів, уряду тощо. Найбільш важливим є акт визнання новоутвореної держави.

Інститут міжнародного права у 1936 році дав таке визначення визнанню держави – це “добровільний акт, яким чи якими держави констатують існування на певній території політично організованого людського суспільства, незалежно від будь-якої існуючої держави, здатного дотримуватися припису міжнародного права, та внаслідок цього демонструють свою волю розглядати його як члена міжнародного співтовариства”.

Визнання здійснюється, як правило, одностороннім актом держави, який може бути виражений в різних формах: нотифікацією, декларацією, вітальним листом тощо. Визнання може міститися в угоді про встановлення дипломатичних відносин із державою, яка визнається.

Розрізняють три форми визнання: de jure, de facto, аd hoc. Визнання de jure – це повне юридичне визнання нового суб’єкта міжнародного права, яке супроводжується, як правило, встановленням із ним дипломатичних відносин із подальшим укладанням політичних, економічних, культурних договорів і угод. Визнання de jure означає й визнання правонаступництва нового суб’єкта стосовно права та майна держави-попередника, обов’язок поважати й визнавати законодавство визнаної держави.

Визнання de facto означає, що, на думку держави, яка визнає, встановлена в даній країні влада ще не має достатньої стабільності й, крім того, не дає достатніх підстав для визнання її повноправним членом міжнародного товариства з погляду спроможності виконувати зобов’язання, які випливають із міжнародного права.

Визнання ad hoc перекладається як визнання “для даного випадку”, як разове чи одиничне визнання. Подібні визнання не тягнуть ніяких правових чи політичних наслідків.

Питання про визнання уряду виникає в тому випадку, коли державі, яка вже отримала визнання, до влади неконституційним шляхом приходить новий уряд. Усі міркування щодо визнання держави стосуються й визнання уряду.

Практика визнання урядів у вигнанні знайшла широке застосування під час Другої світової війни. Вона служила насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації уряду європейських країн і позбавлення їх державності. Це стосувалося урядів Чехословаччини, Польщі, Франції тощо, які були вигнані й знайшли притулок у інших країнах або були сформовані в цих країнах.

7. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва

В міжнародному праві поняття правонаступництва розглядається не як який-небудь правовий принцип або правова норма – йдеться лише про комплекс проблем, які вирішуються на підставі волевиявлення суб’єкта міжнародного права, найчастіше в межах, приписаних конвенціями.

Проблеми правонаступництва виникають при зміні соціального ладу, при роз’єднанні або об’єднанні держав і вирішують питання, пов’язані з переходом права власності на майно, зобов’язання, в тому числі зобов’язання за договорами, територією або архіви держави-попередника.

У доктрині міжнародного права розрізняють повне та часткове правонаступництво.

При повному правонаступництві суб’єкт міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого попередника. При частковому – відбувається відбір зобов’язань і прав, які визнаються.

Проблеми правонаступництва вирішується не за обсягом прав і обов’язків, які передаються, а швидше за об’єктом. У зв’язку з цим слід відзначити, що існують дві конвенції: Віденська конвенція про правонаступництво держав відносно договорів 1978 р., Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. (не набрала чинності).

Конвенція 1978 р. не поширює свою дію на договори, що укладені не в письмовій формі.

Участь у договорі держави-наступника визнається встановленою, якщо наступник прямо або безпосередньо зробив про це заяву, така участь наступає з моменту правонаступництва.

Конвенція детально регламентує правовідносини щодо обов’язковості договорів для нової незалежної держави. Правонаступник має право визнати для себе обов’язковою лише частину договору або зробити вибір між різними його положеннями.

Відповідно до конвенції 1983 р. перехід державної власності держави-попередника тягне за собою виникнення права в держави-наступника. Перехід виникає з моменту правонаступництва.

При переході частини території до наступника нерухома державна власність, котра знаходиться на цій території, безумовно, переходить до наступника.

Конвенція вирішила проблеми правонаступництва стосовно архівів, визначила, що під державним архівом слід розуміти сукупність документів будь-якої давнини й змісту, утворених або придбаних державою-попередником у ході її діяльності, які належали державі-попереднику згідно з її внутрішнім правом і зберігалися під її контролем як архіви.