2. Склад і юридична природа державної території

Державна територія складається з сухопутної, включаючи її надра, водної та повітряної територій. Зовнішні межі державної території визначаються державним кордоном. Сухопутною територією держави вважається той обсяг суші, який розташований в межах встановлених державних кордонів.

Сухопутну територію держави складають материк, острови та анклави. Анклав – це частина сухопутної території держави, повністю охоплена територією іншої держави чи держав. Наприклад, на території Нідерландів розташовані бельгійські анклави Барле-Насау та Барле-Хорти.

Сухопутна територія конкретної держави не обов’язково повинна складатися з усіх вказаних частин. Є держави, які не мають островів та анклавів, наприклад, Білорусія, Словаччина, Чехія. Деякі держави, навпаки, можуть повністю складатися з островів – Філіппіни, Індонезія, Палау.

Водну територію держави складають внутрішні води та територіальне море. До внутрішніх вод належать води річок, озер, каналів та інших водойм, що розташовані в межах сухопутних кордонів держави. Внутрішніми морськими водами є ті, які визначені Конвенцією ООН по морському праву 1982 року: морські води, в тому числі води держав-архіпелагів, які розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, що застосовуються для визначення ширини територіального моря; води портів; води заток, береги яких належать одній державі й ширина яких не перевищує 24 морських милі, а також історичні затоки (наприклад, море Лаптєвих, затока Петра Великого).

Що стосується територіального моря, то це смуга прибережних морських вод, ширина якої не перебільшує 12 морських миль.

Частиною державної території є також надра сухопутних та водних просторів, що перебувають в межах кордонів держави. Нижнім кордоном надр є центр Землі, а боковим – уявна площина, що з’єднує сухопутний та водний кордон держави з центром Землі.

Повітряна територія держави (державний повітряний простір) замкнута в межах вертикальних ліній, що проходять по лінії державного кордону до кордону з умовним “космічним простором” з довжиною 100-110 км над рівнем моря. Слід зазначити, що ні в міжнародному праві (в договірному порядку), ні в національному законодавстві цей “повітряний кордон” не визначений.

Державна територія – це частина поверхні Землі, яка правомірно належить певній державі, в межах якої вона здійснює своє верховенство. Іншими словами, державний суверенітет є основою юридичної природи державної території. Саме це відрізняє дану територіальну категорію від інших. Згідно міжнародного права, територія пов’язана з її населенням. Територія та її населення – необхідні атрибути держави.

Територіальне верховенство – це повна та виключна влада держави на своїй території, що проявляється в здійсненні державою суверенної влади над усіма особами та організаціями в межах своєї території (imperium) та верховному публічно-правовому володінню цією територією (dominium). Це означає, що на території конкретної держави не може діяти публічна влада іншої держави. На території даної держави діють її закони, урядові постанови та судові рішення, які поширюються стосовно громадян, іноземців та осіб без громадянства.

Територіальне верховенство включає в себе й юрисдикцію держави під якою слід розуміти право її судових та адміністративних органів розглядати та вирішувати будь-які справи в межах своїх кордонів. Юрисдикція держави поширюється також на своїх громадян, які перебувають в межах території з змішаним режимом.

Згідно норм міжнародного права, державна територія не може використовуватися іноземними державами, їх юридичними й фізичними особами в промислових цілях без згоди територіального суверена. Наприклад, без такої згоди визнаються незаконними добування корисних копалин на іноземній території або рибальство в територіальних водах іноземної держави. Держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації ресурсів.

Одна з юридичних форм видачі дозволу на експлуатацію природних ресурсів – це концесійна угода між територіальним сувереном і іноземними юридичними особами. Умови таких угод визначаються територіальним сувереном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні й фізичні особи наділяються обмеженими правами користування на визначений строк і за визначену платню.

Зовсім інші умови виникають при міжнародно-правовій оренді території, коли одна держава, на підставі міжнародного договору, передає іншій державі повноваження на право здійснення певних суверенних прав (перш за все, володіння й користування) над частиною власної території в цілях, що відповідають вимогам імперативних норм міжнародного публічного права на певний строк і за визначену платню. Орендована територія передбачає належність права власності на орендовану територію, а значить і суверенітету над цією територією виключно територіальному суверену, тобто державі-орендодавцеві. Ні за яких обставин орендована територія, навіть тимчасово, не стає власністю держави-орендатора. Держава-орендатор лише тимчасово набуває права володіння й користування щодо орендованої території, однак право розпорядження, тобто право визначати юридичну долю території, належить виключно державі-орендодавцю. Тому орендодавець має право повернути цю територію після завершення строку оренди, а на орендатора, відповідно, покладається обов’язок безперешкодно й беззаперечно задовольнити це право й звільнити орендовану територію від присутності й дії своїх публічних установ, посадових осіб, збройних сил тощо.

Коли мова йде про те, що територія належить тій державі, в межах кордонів якої вона перебуває, слід мати на увазі, що мова йде про належність у міжнародно-правовому відношенні. В цьому аспекті під державою як суб’єктом міжнародно-правових відносин розуміють політичну організацію влади й населення даної держави. Саме цьому суб’єкту міжнародного права належить його територія у фактичному й юридичному значенні