Література
1. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Х.: “Одиссей”, 2003.
2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном праве. – М.: 1958.
3. Клименко Б.М., Порк А.А. Территория и граница СССР. – М.: Междунар. отношения, 1997.
4. Клименко Б.М., Ушаков Н.А. Нерушимость границ – условие международного мира. – М.: 1975.
5. Нипорко Ю.І. Гарантії непорушності та недоторканості кордонів України // Суверенітет України і міжнародне право. – К: Манускрипт, 1995.
6. Тимченко Л.Д Шпицберген: история и современность. Международно-правовой аспект. – Харьков: 1992.
7. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 1999.
8. Трофимов В.Н. Правовой статус Антарктики. – М.: 1990.
9. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.
Глава 7. Міжнародно-правова регламентація населення в міжнародному праві
1. Правовий режим громадян в міжнародному праві.
2. Міжнародно-правове регулювання статусу біженців.
3. Статус іноземців.
4. Право притулку.
1. Правовий режим громадян в міжнародному праві
У сучасному суспільстві, через демократизацію міжнародних відносин та прогресивний розвиток міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше – населення. Населення, будучи фундаментальним, необхідним елементом держави, було колись трактоване всього лише як “придаток” території. Зараз населення – активний елемент, який сам вирішує згідно з визнаним у міжнародному праві принципом самовизначення народів питання про устрій своєї держави, політичний статус та шлях її розвитку. Під населенням, частіше всього, розуміють сукупність індивідів, які проживають на даний момент на території тієї чи іншої держави. В будь-якій державі основну частину населення становить особлива категорія фізичних осіб – її громадяни. Крім того, на території держави можуть перебувати іноземні громадяни, особи з подвійним громадянством (біпатриди) та особи без громадянства (апатриди).
Правове положення населення держави регламентується, перш за все, нормами національного права. Значну роль у врегулюванні прав і свобод індивіда відіграє й міжнародне право, норми якого визначають статус іноземців, апатридів, регулюють правовідносини з іноземним елементом тощо. В процесі співробітництва держав, стосовно вказаних осіб, виробляються міжнародно-правові рекомендації, які отримують свою реалізацію в законодавстві держав. При цьому слід зазначити, що для міжнародного права не має значення спосіб реалізації цих норм (трансформація, імплементація), важливо, щоб вони були дійові, реально сприяли виконанню державою взятих на себе міжнародних зобов’язань.
Громадянство – це взаємний правовий зв’язок фізичної особи й держави, який виражається в сукупності їх взаємних прав та обов’язків.
Цей зв’язок виникає, як правило, з народженням людини й зберігається впродовж всього життя. Вказаний зв’язок не обмежується територією, на якій народилась і проживає людина, оскільки суверена влада держави стосовно її громадян продовжує діяти й за межами даної держави. Об’єм прав і обов’язків громадян встановлює сама держава.
Згідно з нормами міжнародного права кожна людина має право на громадянство й не може бути свавільно позбавлена права змінити громадянство, права на в’їзд у державу свого громадянства й права проживати в цій державі. Громадянство регулюється внутрішнім законодавством держави. В Україні питання, пов’язані з громадянством, регулюються Конституцією й Законом “Про громадянство України” від 18.01.2001.
Громадянство набувається за народженням, в результаті прийняття в громадянство (натуралізація), на умовах, передбачених міжнародними угодами, в результаті пожалування.
У першому випадку, за законодавством багатьох держав, громадянство надається за правом ґрунту й правом крові. Право крові означає, що особа набуває громадянство батьків, незалежно від місця свого народження; право ґрунту полягає в тому, що особи набувають громадянство держави, на території якої вони народилися, незалежно від громадянства батьків.
Винятковими випадками набуття вважаються: групове надання громадянства (трансферт), вибір громадянства (оптація), відновлення (реінтеграція) в громадянстві.
Індивідуальне прийняття в громадянство за проханням зацікавленої особи називається натуралізацією (укоріненням).
Законодавство багатьох держав вимагає для цього акту виконання цілої низки особливих умов, серед яких слід зазначити: додержання Конституції й законів держави, певний строк проживання на території держави, знання мови, наявність законного джерела існування тощо.
Законодавством держав передбачаються категорії осіб, яким не надається громадянство. Відповідно до законодавства України, громадянство не надається особам, які скоїли злочини проти людства, геноцид, засуджені в Україні до позбавлення волі за скоєння тяжкого злочину, а також особам, які скоїли на території іншої держави злочин, передбачений законодавством України як тяжкий.
Пожалування громадянства, на відмінну від натуралізації, здійснюється за ініціативою компетентних владних структур держави за особливі заслуги перед нею. Слід зазначити, що в разі пожалування за особою зберігається його попереднє громадянство.
Підставами припинення громадянства є: вихід із громадянства, утрата й позбавлення громадянства.
Вихід із громадянства – це втрата громадянства на підставі рішення компетентних державних органів, яке може бути винесено на прохання відповідної особи.
Утрата громадянства здійснюється на підставі умов, передбачених національним законодавством.
Позбавлення громадянства містить у собі елемент покарання й здійснюється за ініціативою державних органів і на підставі умов, передбачених законодавством держав. Слід зазначити, що законодавство України не передбачає підстав для позбавлення громадянства.
Подвійне громадянство – це наявність у особи двох або більше громадянств. Чинне законодавство України не передбачає подвійного громадянства.
Сучасне міжнародне й національне право в цілому проти випадків без громадянства, їх норми сприяють зменшенню й попередженню випадків апатризму. Апатриди – це особи, які не мають громадянства. З точки зору права, безгромадянство може розглядатися як наслідок неадекватного регулювання національним законодавством питання громадянства й застосування принципу, відповідно до якого законодавство кожної держави регламентує набуття, надання або утрату громадянства. Безгромадянство – це не тільки юридична проблема. Воно також є наслідком міграцій, пересування населення, вимушеного пересування через різні форми переслідування.
З метою визначення статусу апатридів у 1954 році в рамках ООН була розроблена Конвенція про статус апатридів, яка встановлює особливий статус осіб без громадянства й гарантує їм мінімальні норми поведінки. В деяких галузях їм надаються права, якими наділені громадяни держави: право на звернення до суду, авторські права, право на освіту, допомогу, соціальне забезпечення. Відносно інших прав і видів діяльності, їм повинен надаватися не менш сприятливий режим, ніж той, яким наділяються іноземці, в тому, що стосується рухомого й нерухомого майна, права на організацію, права роботи за наймом або на особистому підприємстві, права на житло, отримання початкової та іншої освіти і свободи пересування. Конвенція передбачає, що держави будуть видавати апатридам посвідчення особистості й проїзні документи та вживати заходи для полегшення їх асиміляції й натуралізації. Разом із тим слід зазначити, що ця Конвенція не розглядає проблему безгромадянства. Щодо цього Конвенція 1961 р. про скорочення випадків безгромадянства є кроком вперед. Вона закріпила домінуюче положення, що ніхто не може втратити громадянство, якщо при цьому не гарантовано надання громадянства іншої держави. Дітям-апатридам повинно надаватися громадянство держави, на території якої вони народилися. Разом із тим слід зазначити, що ще багато важливих питань залишилися невирішеними, зокрема питання стосовно механізмів захисту осіб без громадянства й надання їм допомоги.
Серед міжнародних конвенцій, що регулюють питання громадянства, крім зазначених, необхідно відмітити Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. Згідно Конвенції жінка при укладені шлюбу з іноземцем має право надання громадянства у спрощеному порядку натуралізації. Гарантується, що ні укладення, ні розірвання шлюбу між подружжям, а також добровільне набуття чоловіком громадянства будь-якої держави, не буде автоматично відображатися на громадянстві жінки. Європейська конвенція про громадянство 1997 р. передбачає підстави спрощеного порядку набуття громадянства особами (подружжям, дітьми, біженцями тощо), регулює питання множинності громадянства та пов’язане з ним питання виконання військового обов’язку. Заслуговують на увагу положення Конвенції, укладеної в межах СНД “Про спрощений порядок набуття громадянства громадянами держав-членів організації” 1980 р. Конвенція передбачає перелік умов, за наявності яких здійснюється спрощена процедура виходу із громадянства, а також його набуття особами, які прибули на територію будь-якої держави-учасниці угоди для постійного проживання. Детально регламентовано процедуру набуття та зміни громадянства дітей.
Значну роль у врегулюванні питань стосовно громадянства відіграють і двосторонні міжнародні угоди у цій сфері. Україна уклала низку двосторонніх угод, що регулюють питання громадянства, серед них: Угода між Україною й Республікою Казахстан про спрощений порядок набуття й припинення громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Казахстан, та громадянами Республіки Казахстан, які постійно проживають в Україні, й запобігання випадків безгромадянства та подвійного громадянства від 19.05.2000; Угода між Україною і Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні від 06.07.2001; Угода між Україною і Киргизькою Республікою про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Киргизькій Республіці, та громадянами Киргизької Республіки, які постійно проживають в Україні, й запобігання випадкам безгромадянства та подвійного громадянства від 20.11.2003 тощо.
В Україні статус осіб без громадянства прирівнюється до статусу іноземців (Закон України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” із змінами й доповненнями від 18 листопада 2003 р. № 1277-IV), згідно з яким вони наділені широким спектром прав, за виключенням низки політичних прав.