4. Право притулку

Інститут надання притулку регулюється як нормами міжнародного, так і національного права. На міжнародному рівні регулювання здійснюється міжнародно-правовими звичаями та Декларацією ООН “Про територіальний притулок” 1967 р., Декларацією Ради Європи про територіальний притулок 1977 р. Щодо національного законодавства, то слід зазначити, що Конституція України (ч. 2 ст. 26) передбачає можливість надання притулку іноземцям і особам без громадянства, така можливість передбачена й ст. 4 Закону України “Про правовий режим іноземців та осіб без громадянства” 2003 р.

Право притулку – це право держави дозволити в’їзд і проживання на своїй території будь-якій особі, яка переслідується в державі свого громадянства або постійного місця проживання за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає в тому, що її час перебування не обмежений і, головне, ця особа не може бути вислана із країни й не може бути видана іноземній державі.

Право притулку не розповсюджується на осіб винних у скоєнні злочинів проти миру, воєнних злочинів або злочинів проти людства.

Держава, яка надає притулок, самостійно оцінює обставини надання такого права. В разі, коли держава не може надати притулок, держави окремо або спільно, чи за допомогою Організації Об’єднаних Націй повинні сприяти солідарному вирішенню питання щодо подальшої долі особи.

Розрізняють територіальний притулок – надання притулку на території країни й дипломатичний притулок – право користуватися притулком у приміщенні дипломатичного представництва. Дипломатичний притулок є інститутом міжнародного права, який визнається відповідно Гаванської конвенції про притулок від 20 лютого 1928 р., у подальшому підтверджений в конвенціях, укладених в Монтевідео у 1933 і 1939 рр., і в Конвенції про дипломатичний притулок, укладеній у Каракасі 28 березня 1954 р.

Згідно вказаних конвенцій притулок може бути наданий тільки в надзвичайних випадках і на час, поки особа, яка переслідується, не забезпечить свою безпеку будь-яким іншим способом. У разі надання притулку, дипломатичний агент має повідомити про це Міністра закордонних справ, громадянином якої є прохач, або, якщо притулок наданий поза столицею, – місцеву владу. Уряд країни перебування може вимагати висилання особи, що переховується, а дипломатичний агент зі свого боку – гарантій недоторканості для неї при від’їзді. Держава перебування представництва не несе ніяких обов’язків, пов’язаних із витратами в зв’язку з наданням притулку.

Література

1. Буроменський М.В. Міжнародний захист прав людини та права біженців. – Київ: ВАІТЕ, 2002.

2. Галенская Л.Н. Право убежища (международно-правовые вопросы). – М.: Международные отношения, 1982.

3. Гудвин-Гилл Г.С. Статус беженца в международном праве / Пер. с англ. под ред. М.И. Левиной. – М.: ЮНИТИ, 1997.

4. Лебедев М.А. Процедуры приема беженцев и лиц в поисках убежища: потребность в стандартах // Моск. журн. международного права. – 1997. – № 7. – С. 91-96.

5. Микитаев А.К, Рыжонков Д.И. О концепции двойного гражданства // Актуальные проблемы гражданства. – М.: 1995. – С. 108-127.

6. Микульшин А.О. О понятии и видах режимов иностранцев // СЕМП, 1972. – М.: 1974. – С. 179-189.

7. Потапов В.И. Беженцы и международное право. – М.: 1986.

8. Тиунов О.И. Международное гуманитарное право. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА∙М, 1999.

9. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 1999.

10. Тодыка Ю.Н. Гражданство Украины: конституционно-правовой аспект. – Харьков: 2002.

11. Черниченко С.В. Международно-правовые вопросы гражданства. – М.: 1968.