2. Стандарти стосовно правопорушників

Міжнародно-правові акти універсального та регіонального характеру приділяють значну увагу особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Особливий акцент направлено на захист осіб, які скоїли злочин. Загальні принципи відправлення правосуддя відносно цієї групи осіб закріплені Загальною декларацією прав і свобод людини 1948 р., серед них слід виділити: право на життя й особисту недоторканність, незастосування тортур, або жорсткого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження й покарання; рівність перед законом; ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення прав, наданих конституцією або законом; заборона безпідставного арешту, затримання або вигнання; принцип презумпції невинуватості; заборона на безпідставне втручання в особисте й сімейне життя, безпідставне посягання на недоторканість житла, репутацію, таємницю кореспонденції, на честь і репутацію. Вказані принципи закріплені в багатьох міжнародних угодах, що стосуються статусу осіб, які скоїли злочин і в національному законодавстві держав. В межах міжнародних організацій прийнято низку міжнародно-правових актів стосовно цієї категорії осіб. Серед них слід виділити документи ООН, які визнаються стандартами в цій сфері: Мінімальні стандартні правила поводження з засудженими (резолюція 663 CI (XXIV) від 31 червня 1957 р.), Типова угода про передачу засуджених-іноземців (резолюція ГА 40/146 від 13 грудня 1985 р.), Основні принципи поводження з ув’язненими (резолюція ГА 45/111 від 14 грудня 1990 р.), Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) (резолюція ГА 45/110 від 14 грудня 1990 р.), Декларація про захист всіх осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських, принижуючих гідність видів поводження або покарання 1984 р. (резолюція ГА ООН 35/46) тощо. Римський Статут Міжнародного кримінального суду, крім загальновизнаних принципів кримінального права, що безпосередньо стосуються обвинуваченої особи, містить ст. 67, яка закріплює детальний перелік її прав.

Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими містять принципи гуманності, поваги до людської гідності, соціальні цілі й вимоги до адміністрацій пенітенціарних закладів, які направлені на створення сприятливих умов для осіб, позбавлених волі.

Типова угода про передачу засуджених іноземців підкреслює, що мета повернення правопорушників до нормального життя в суспільстві може бути досягнута повною мірою в тому випадку, коли вони отримають можливість відбувати строк покарання в державі, громадянами якої вони є. Тому Типова угода передбачає надання допомоги державам-членам в розробці двосторонніх і багатосторонніх процедур, які спрощуватимуть повернення ув’язнених іноземців в держави їх громадянської належності для відбуття покарання.

Основні принципи поводження з ув’язненими акцентують увагу на тому, що всі ув’язнені користуються правами людини й основними свободами, закріпленими в загальновизнаних міжнародних актах, за виключенням необхідних обмежень свободи пересування.

В Мінімальних стандартних правилах ООН відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) підкреслюється, що тюремне ув’язнення повинно розглядатися як крайній захід. Передбачається коло заходів, що не пов’язані з тюремним ув’язненням, які можуть застосовуватися на різних стадіях розгляду справи, обов’язково враховуючи при цьому інтереси окремих правопорушників і жертв, а також інтереси суспільства. Серед таких заходів: попередження, умовне звільнення від відповідальності, домашній арешт, скорочення строку, помилування тощо.

Належну увагу в міжнародно-правових документах приділено питанню порядку затримання осіб, адже саме при затриманні можуть порушуватись такі важливі права людини як право на свободу, особисту недоторканність. Затримані особи, які чекають судового розгляду, піддаються інколи катуванням, поганому поводженню з метою примусити їх визнати свою провину або повідомити яку-небудь інформацію. Незастосування катування та жорстокого поводження є керівним принципом, який лежить в основі стандартів відносно поводження із затриманими. Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання 1984 р. (резолюція ГА ООН 39/46) забороняє державним посадовим особам та іншим особам, які виступають в офіційній якості, застосування тортур, що здійснюються шляхом спричинення будь-якій особі фізичних або моральних страждань з метою отримати від неї або від третьої особи свідчень чи визнання провини, покарання її за скоєний злочин, а також з метою залякування (ст. 1).

З затриманням особи тісно пов’язане питання надання адвокатської допомоги особі, яка скоїла правопорушення. В цьому зв’язку слід відзначити положення такого важливого документа, як “Основні принципи стосовно ролі юристів” (прийняті Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками, Гавана, 27 серпня – 7 вересня 1990 р.), які мають вузьку, але чітко виражену спрямованість; в них регламентуються практичні питання стосовно повсякденної роботи юристів, з акцентом на кримінальне правосуддя. Особлива увага приділяється таким питанням як: ефективний доступ до юридичних послуг для всіх груп населення; право звинуваченого користуватися послугами юристів за своїм вибором тощо.

Низку положень стосовно прав та забезпечення гарантій обвинуваченої особи містить Римський Статут Міжнародного кримінального Суду 1998 р. Перш за все, необхідно наголосити на закріпленні презумпції невинуватості, яка закріплена статтею 67, котра наголошує, що до винесення обвинувального вироку підсудний вважається невинуватим у скоєнні міжнародного злочину і користується такими правами: бути повідомленим на мові, якою він володіє про характер та підстави пред’явленого йому обвинувачення; мати захисника та самостійно готувати свій захист; викликати та допитувати свідків, як тих, що свідчать проти нього, так і тих, що викликані ним і свідчать на його користь; безкоштовно користуватись послугами перекладача; не бути примушеним до давання свідчень проти себе самого чи до визнання своєї вини; бути засудженим без затримки і у його безпосередній присутності. Засуджена особа має право оскаржити вирок та подавати Суду нові факти для його перегляду. Важливо також відзначити відсутність серед покарань смертної кари, а також збільшення гарантій щодо належного утримання обвинувачених осіб. Статут передбачає можливість помилування та зменшення покарання на клопотання держави, на території і за законами якої засуджений відбуває покарання.