Література

1. Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров (конфликтов). – М.: 1975.

2. Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Х.: “Одиссей”, 2003.

3. Бирюков П.Н. Международное право: Учебное пособие. – М.: 2001.

4. Ладыжинский А., Блищенко И. Мирные средства разрешения споров. – М.: 1962.

5. Лазарев С.Л. Международный арбитраж. – М.: 1991.

6. Пирадов А.А. Региональные конфликты: урегулирование в ООН. – М.: 1990.

7. Пушмин Э.А. Мирные средства разрешения споров. – Ярославль: 1981.

8. Рыбаков Ю.М. Вооруженная агрессия – тягчайшее международное преступление. – М.: Юрид. лит., 1980.

9. Толстых В.Л. Деятельность международных юрисдикционных органов. – Новосибирск: 1996.

10. Шинкарецкая Г.Г. Компетенция международных судов и арбитражей. – СПб.: 1992.

11. Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. – М.: 1984.

12. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.

Глава 11. Міжнародне морське право

1. Поняття міжнародного морського права. Джерела.

2. Класифікація морських просторів.

3. Міжнародні морські організації з освоєння Світового океану.

1. Поняття міжнародного морського права. Джерела

Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, яка складається з принципів і норм, що визначають режим морських просторів і регулюють відношення суб’єктів міжнародного права у зв’язку з їх діяльністю у Світовому океані.

Міжнародні морські правовідносини є комплексними за своєю суттю, оскільки охоплюють величезний комплекс найрізноманітніших суспільних відносин (включаючи торгівлю, промисли, наукові дослідження), що складаються у зв’язку з діяльністю у Світовому океані.

Комплексність міжнародних морських відносин розкривається й через коло суб’єктів зазначених відносин, серед яких можна виділити держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації, транснаціональні корпорації, юридичні особи різних форм власності й різної державної приналежності, індивіди тощо.

Міжнародне морське право є однією з найстаріших галузей міжнародного права, його витоки сягають античних часів. Але його кодифікація вперше була здійснена лише в 1958 році на І Конференції ООН з морського права, яка затвердила чотири конвенції: Про територіальне море та прилеглу зону, Про континентальний шельф, Про відкрите море, Про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Положення вказаних нормативно-правових актів дозволили вирішити на міжнародному рівні значну кількість проблем, що існували в міжнародному морському праві. Разом з тим, слід зазначити, що невирішеним залишилося питання про граничну ширину територіального моря, про ширину рибальської зони, не було знайдено компромісу в питаннях імунітету державних торговельних суден тощо. Разом із тим, поява на початку 60-х років нових незалежних держав, які вимагали створення нового морського права, яке відповідало б інтересам цих держав, а також виникнення в результаті науково-технічної революції нових можливостей освоєння Світового океану та його ресурсів, призвели до глибоких змін міжнародного морського права.

Для вирішення вказаних проблем була скликана ІІ Конференція ООН з морського права (1960 р.), на якій було врегульовано лише окремі аспекти міжнародного співробітництва в спеціальних угодах: Конвенції про охорону людського життя на морі (1960 і 1974 рр.); про Міжнародні правила попередження суден на морі (укладена ціла низка угод з питань попередження забруднення морського середовища (Конвенції 1966, 1972, 1973 рр.), охорони морського середовища (Конвенції 1966, 1967, 1980 рр.) тощо.

ІІІ Конференція ООН з морського права (грудень 1973 – грудень 1982 р.) стала найбільш плідною й успішною. Конференція розглянула практично всі основні питання міжнародного морського права. Результатом її роботи стало прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка складається з преамбули, 320 статей та дев’яти додатків, в яких закріплено правовий статус і правовий режим усіх морських просторів, регламентовано всі сучасні види та сфери діяльності держав із дослідження, використання й освоєння Світового океану та морського дна.

Конвенція підтвердила й суттєво доповнила загальновизнані норми морського права, в т.ч. положення про територіальне море, континентальний шельф, прилеглу зону й відкрите море. Вона встановила ширину територіального моря, яка не повинна перевищувати 12 морських миль, підтвердила суверенітет прибережної держави над територіальним морем, визначила таку категорію як немирний прохід через нього іноземного судна. Стосовно континентального шельфу Конвенція внесла значні зміни в цей інститут відносно його зовнішнього кордону й правового режиму, з’ясувала його визначення. Стосовно прилеглої зони була встановлена її 24-мильна межа.

Конвенція містить низку нових положень, які суттєво змінюють і розвивають правовий режим Світового океану. Вона закріпила: статус міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу й режим розробки його ресурсів.

Конвенція ввела й дала визначення нових видів морських просторів: виняткової економічної зони та архіпелажних вод, повітряного простору над архіпелажними водами, а також дна та його надр.

В Конвенції також були розроблені положення стосовно поняття замкнутих та напівзамкнутих морів та зазначено, що держави, які омиваються такими морями, повинні співпрацювати між собою в здійсненні своїх прав та виконанні своїх обов’язків.

Новацією також стала група правил, що передбачила право держав, які не мають права виходу до моря, на доступ до моря, а отже й на свободу транзиту через територію прибережної держави.

Конвенція, вперше в історії міжнародного морського права, створила ефективну систему розв’язання міжнародних суперечок, що стосуються діяльності держав в галузі дослідження і використання морських просторів та ресурсів. Вона передбачає активне використання засобів судового й арбітражного розгляду спорів, які не були вирішені за допомогою двосторонніх мирних переговорів. Так, відповідно до Конвенції, кожного з її учасників зобов’язано прийняти юрисдикцію одного з органів: Міжнародного суду ООН, Міжнародного трибуналу з морського права, загального арбітражу або спеціальної арбітражної процедури. Для розв’язання спорів, пов’язаних із розробкою ресурсів морського дна, передбачається особлива процедура в рамках Камери по спорах.

Україна ратифікувала конвенцію 3 червня 1999 року.

Слід зазначити, що положення конвенції доповнюються додатковими угодами, які стосуються специфічних аспектів морського права (Угода про імплементацію частини ХІ Конвенції ООН з морського права 1982 р., 1994 р.; Угода про здійснення положень Конвенції ООН по морському праву 1982 р., які стосуються зберігання трансграничних рибних запасів і запасів далекомігруючих риб та керування ними 1995р. тощо).