2. Характеристика універсальної міжнародної безпеки

Організація Об’єднаних Націй була створена як інструмент підтримки й зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій держав. Преамбула Статуту ООН встановила основи міжнародного миру: викорінювання війни; підтвердження віри в основні права людини; сприяння соціальному прогресу й поліпшенню умов життя при більшій волі – і визначила, що для цих цілей необхідно виконувати три основних умови: виявляти терпимість і жити разом у мирі один з одним, як добрі сусіди; об’єднати сили для підтримки міжнародного миру й безпеки; забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше як у загальних інтересах. Підтримка міжнародного миру й безпеки повинна будуватися на базі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й здійснюватися Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки.

Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання або справи, що відносяться до підтримки міжнародного миру й безпеки, в тому числі розглядати загальні принципи співробітництва в цій галузі. На Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки. Вона є єдиним органом ООН, який має право застосовувати примусові дії від імені ООН, в тому числі об’єднаними збройними силами держав – членів ООН.

Статут ООН встановлює, що такі сили можуть застосовуватися у випадку загрози світові, порушень миру й актів агресії для підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки, в виняткових випадках, коли інші засоби можуть виявитися або вже виявилися недостатніми, й не повинні використовуватися з метою, що суперечить Статутові.

Рада Безпеки повинна вирішувати всі питання, пов’язані із створенням і застосуванням збройних сил, спираючись на допомогу ради Військово-Штабного Комітету (ВШК). В ООН був прийнятий ряд резолюцій і декларацій, спрямованих на зміцнення правових основ і підвищення ефективності механізму ООН з підтримки миру. Серед них необхідно відзначити Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки 1970 року, визначення агресії, прийняте резолюцією Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 р, Декларацію про встановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй в галузі підтримки міжнародного миру і безпеки від 9 грудня 1991 р.

Визначення агресії 1974 року є змішаним. Воно містить загальне визначення агресії й перелік конкретних агресивних актів. Воно кваліфікує як агресію “застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом Організації Об’єднаних Націй”.

Стаття 3 дає визначення агресії через перелік конкретних агресивних актів, встановлюючи, що кожна з нижчеперелічених дій, незалежно від оголошення війни, з урахуванням і відповідно до положень ст. 2 буде кваліфікуватися як акт агресії:

– вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія з застосуванням сили проти території іншої держави або її частини;

– бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

– блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

– напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили чи морські або повітряні флоти іншої держави;

– застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених угодою, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припиненні дії угоди;

– дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акта агресії проти третьої держави та інше.

Критерій серйозності характеру актів незаконного застосування збройної сили дозволяє Раді Безпеки провести межу між актом агресії й таким застосуванням збройної сили, що в силу його обмеженого або випадкового характеру може бути розцінене як загроза світові або порушення миру.

Визначення агресії кваліфікує агресію як злочин проти міжнародного миру, що тягне міжнародну відповідальність. Воно передбачає, що ніяке територіальне придбання або особлива вигода, отримані в результаті агресії, не є й не можуть бути визнані законними. Визначення агресії було прийнято на основі консенсусу всіма 138 державами, що входили до ООН у 1974 році. Враховуючи цей факт і те, що це рішення являє собою авторитетне тлумачення й конкретизацію ряду положень Статуту ООН, його можна розглядати як визначення, що має обов’язкову юридичну чинність, як для держав, так і для Ради Безпеки.

9 грудня 1991 р. Генеральною Асамблеєю була схвалена важлива Декларація про встановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй в галузі підтримки міжнародного миру й безпеки. Декларація виходить із того, що при виконанні своїх функцій, пов’язаних з підтримкою міжнародного миру й безпеки, Раді Безпеки та Генеральній Асамблеї необхідно мати докладну інформацію відносно будь-якої суперечки або ситуації.

Сучасна концепція підтримки миру в рамках ООН знайшла відображення в схваленій Радою Безпеки програмі, викладеній в доповіді Генерального секретаря ООН “Програма миру” 1992 р. Програма виходить з комплексної ролі ООН, спрямованої на виявлення потенційних конфліктів, пошук нових рішень і встановлення миру між колишніми супротивниками в постконфліктний період.

В галузі превентивної дипломатії Генеральний секретар рекомендує підвищити роль заходів для створення атмосфери довіри й діяльності місій по встановленню обставин, а також створити систему раннього попередження про існування потенційної загрози миру. Він запропонував нову форму використання збройних сил ООН у якості альтернативи військовим заходам для припинення воєнного конфлікту – “превентивне розгортання”, в якій збройні підрозділи Організації можуть бути завчасно направлені в зону потенційного конфлікту для стримання військового протистояння. Генеральний секретар запропонував використовувати в якості превентивного заходу створення демілітаризованих зон. Він також рекомендує Раді Безпеки організувати збирання інформації про соціально-економічне становище, наприклад, інформацію про масову міграцію населення, голод і безпорядки на національному підґрунті, які можуть являти загрозу міжнародному миру і безпеці.

Генеральний секретар рекомендує Раді Безпеки вжити заходів з реалізації повноважень Ради, передбачених главою VII Статуту, з використання військової сили для відновлення міжнародного миру і безпеки перед лицем загрози миру або акта агресії. У цьому зв’язку він рекомендує створити спеціально підготовлені “підрозділи підтримки миру”, які можуть використовуватися у тих випадках, коли задачі для забезпечення припинення вогню можуть виходити за межі місії з підтримки миру.

Серед запропонованих заходів, які можуть вживатися в постконфліктний період слід виділити: спільні зусилля сторін, направлені на повернення біженців, розмінування території, покращення роботи транспорту і використанню систем водо- та електропостачання. Особливий акцент зроблено на контролі за проведенням виборів, укріпленням урядових інститутів і захисті прав людини.

У Доповненні до “Програми миру”, яке було прийняте в 1995 році, Генеральний секретар, підсумовуючи результати діяльності Організацій за три роки (з 1992 р.), дійшов висновку, що у разі застосування примусових методів встановлення миру необхідно здійснювати попереднє розроблення механізму впливу цих методів на відповідну державу і спонукати треті держави до прийняття рішень про застосування таких санкцій. Цей механізм передбачає також організацію контролю за застосуванням санкцій, оцінку їх ефективності, забезпечення доставки гуманітарної допомоги найменш захищеним категоріям населення відповідних держав, пошук шляхів сприяння третім державам, яким була завдана шкода в результаті застосування санкцій.

Одним з важливих елементів сучасної концепції підтримки миру є тісне співробітництво й взаємодія ООН і регіональних організацій в розвитку положень Статуту ООН.

Дії Ради Безпеки у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії.

Дії Ради Безпеки щодо підтримки миру починаються з кваліфікації ситуації. У відповідності зі ст. 39 Рада повинна визначити, чи має вона справу з загрозою миру, порушенням миру або актом агресії.

Кваліфікації Ради Безпеки є юридичною базою для її подальших дій щодо підтримки миру. Статут ООН надає право Раді вдатися до тимчасових заходів для того, щоб запобігти подальшому загостренню ситуації. Такі заходи не повинні завдавати шкоди правам, намаганням або становищу зацікавлених сторін і повинні бути спрямовані на запобігання погіршенню ситуації. Вони виконуються самими зацікавленими сторонами, але за вимогою Ради, що носить характер рішення. Як правило, до тимчасових заходів відносяться припинення вогню, відведення військ на раніше займані позиції, виведення військ з окупованої території, проведення тимчасової демаркаційної лінії, створення демілітаризованої зони тощо.

Якщо ситуація продовжує погіршуватися, Рада має право вжити як заходи, які не пов’язані з використанням збройних сил, так і заходи з їх застосуванням. Перші передбачені статтею 41 Статуту. Вони можуть включати повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших повідомлень, а також розрив дипломатичних відносин. Застосування заходів із використанням збройних сил регулюється ст. 42, у якій зазначається, що Рада Безпеки уповноважується розпочати дії повітряними, морськими або сухопутними силами, якщо вона вважає, що заходи, передбачені ст. 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми. Це означає, що Рада Безпеки може почати збройні операції після здійснення заходів до ст. 41, одночасно з ними та як первинний захід. Однак у практиці своєї діяльності Рада Безпеки жодного разу не вдавалась до застосування збройних сил у відповідності зі ст. 42.