3. Регіональна безпека

Крім загальної системи міжнародної безпеки Статут ООН передбачає можливість створення регіональних систем підтримки міжнародного миру. Статут, як зазначено статтею 52, не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань з підтримки міжнародного миру й безпеки, що є підхожими для регіональних дій, за умови, що ці угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями й принципами Статуту ООН.

Рада Безпеки має право використовувати такі регіональні угоди або органи для примусових дій під своїм керівництвом. Однак ніякі примусові дії не можуть бути розпочаті регіональними органами або в силу регіональних угод без одержання повноважень від Ради Безпеки

В установчих актах таких регіональних організацій, як НАТО, ЛАД, ОАЄ, ОАД, містяться положення про колективні заходи в випадку збройного нападу проти будь-якого з їх членів.

У практиці діяльності регіональних організацій поки що жодного разу не створювалися об’єднані збройні сили для колективної самооборони. Разом із тим вони стали вдаватися до створення сил з підтримки миру.

Закономірне питання, чи мають право регіональні організації безпеки використовувати інститут операцій для підтримки миру? Операції для підтримки миру являють собою заходи миротворчого характеру, вжиті з метою стабілізації обстановки в районі конфлікту й створення більш сприятливих для сторін умов мирного вирішення конфлікту. Статут ООН регламентує участь регіональної організації лише в примусових діях.

На основі Договору про колективну безпеку 1992 року, учасниками якого є сім держав: Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан, – створена Рада колективної безпеки (РКБ). До її складу входять глави держав-учасниць Договору й Головнокомандуючий ОВС СНД. РКБ уповноважена проводити консультації з метою координації позицій держав-учасниць у випадку виникнення загрози безпеці, територіальній недоторканності й суверенітету однієї або декількох держав або загрози миру й міжнародній безпеці; розглядати питання надання необхідної допомоги, в тому числі військової, державі-жертві агресії; вживати необхідні заходи для підтримки або відновлення миру й безпеки.

У рамках ОБСЄ поряд з подальшою роботою з проблем загальної безпеки (проведення переговорів по контролю над озброєнням, роззброюванню й зміцненню довіри та безпеки, зменшенню небезпеки виникнення конфліктів та ін.) відбувається визначена переорієнтація на запобігання й врегулювання локальних і регіональних конфліктів. На зустрічі глав держав і урядів держав-учасниць НБСЄ в Гельсінкі 9-10 липня 1992 р. був прийнятий пакет рішень, що передбачають створення антикризових механізмів НБСЄ, включаючи операції для підтримки миру.

Було визначено, що на першій стадії врегулювання кризових ситуацій використовуються механізм мирного вирішення суперечок, місії спеціальних доповідачів і місії з встановлення фактів. У випадку розростання конфлікту може бути прийняте рішення про проведення операції для підтримки миру. Таке рішення приймається Радою Міністрів на основі консенсусу або діючої в якості його агента Керівною радою. Необхідна згода безпосередньо зацікавлених сторін на проведення операцій. Операції припускають направлення груп військових спостерігачів або сил для підтримки миру. Особовий склад для участі в операціях ОБСЄ з підтримки миру надається окремими державами-учасницями.

Операції можуть проводитися у випадку виникнення конфліктів, як між державами-учасницями, так і всередині них. Їх завдання полягає в здійснені контролю за припиненням вогню, спостереження за виведенням військ, надання підтримки в збереженні законності й порядку, надання гуманітарної допомоги. Вони не передбачають примусових дій і здійснюються в дусі неупередженості. Загальний політичний контроль за операцією для підтримки миру й керівництво нею здійснює Керівна рада. Як і в СНД, передбачається, що операції ОБСЄ проводяться з належним урахуванням ролі ООН.

При проведенні операцій з підтримки миру ОБСЄ може користуватися ресурсами й досвідом існуючих організацій, наприклад, ЄС, НАТО, а також СНД. В кожному конкретному випадку ОБСЄ приймає рішення про використання допомоги таких організацій.

Ще одна організація претендує на підтримку міжнародного миру і безпеки – Організація Північноатлантичного договору (НАТО), створена на підставі міждержавного Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р., який вступив у силу 24 серпня того ж року. Аналіз Північноатлантичного договору показує, що його текст складений відповідно до положень Статуту ООН і наближений до його термінології. Метою НАТО є об’єднання зусиль її членів для здійснення колективної оборони та підтримання миру й безпеки. Їх зобов’язання з надання взаємної допомоги, включаючи застосування збройної сили, встановлюються Договором. Збройний напад на одну або декількох держав-членів у Європі чи Північній Америці, згідно Договору 1949 р., вважається нападом на них усіх, і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене статтею 51 Статуту ООН, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення й збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні.

Про кожний такий збройний напад і про всі заходи, вжиті ним, негайно повідомляється Рада безпеки ООН. Такі заходи припиняються після того, як Рада Безпеки вживе заходів, необхідних для відновлення і підтримання міжнародного миру й безпеки (ст. 7).

Учасники Договору зобов’язалися утримуватися у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування будь-яким чином, несумісним з цілями ООН, вирішувати всі свої суперечки мирними засобами, сприяти подальшому розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин. Для досягнення мети організації створена складна політична й військова структура (про яку мова йшла в контексті міжнародних організацій).

Для забезпечення співробітництва між Північноатлантичним союзом і європейськими країнами, що не є членами НАТО у 1991 році було створено Раду північноатлантичного співробітництва (РПАС). Перейменована згодом на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), вона стала центральним форумом для проведення консультацій та втілення співпраці між НАТО та країнами – не членами в усьому євроатлантичному регіоні.

В 1994 р. було запроваджено ініціативу, відому під назвою “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктуризувати свої збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО.

В зв’язку з проведеними в даний час перетвореннями в НАТО введена нова розширена програма ПЗМ, що могла б забезпечити більш активне співробітництво членів і не членів НАТО в оборонній та військовій галузях, у тому числі в умовах криз, як це вже має місце в організації Сил для забезпечення виконання Дейтонських угод (ІФОР), Сил для стабілізації (СФОР) у Боснії й Герцеговині та Сил у Косові (КФОР). В її рамках передбачається участь країн-членів і не членів НАТО в створенні Штабних елементів партнерів (ШЕП) і Багатонаціональних оперативних сил (БОС) для проведення операцій по врегулюванню криз. На сесії Ради НАТО 30 травня 1997 р. Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС) була перейменована на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП) у складі 44 країн, у тому числі 16 держав-членів НАТО, всіх колишніх республік СРСР, усіх колишніх учасників Варшавського договору, а також Австрії, Фінляндії, Швеції й Швейцарії. Метою РЄАП є проведення багатобічних консультацій з широкого кола питань, включаючи питання політики, безпеки, врегулювання криз, проведення операцій підтримки миру та ін.