Теорія стадій розвитку особистості в культурно-історичній теорії. Основні закони розвитку дитини за л.С. Виготським

Як уже відмічалось, до третьої групи періодизацій належать теорії стадійного розвитку людини, які виділяють стадії на основі декількох ознак розвитку. Ці теорії розвивались переважно в руслі вітчизняної психології. До них належать, наприклад, теорії стадійного розвитку Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна.

Л.С. Виготський є засновником вітчизняної культурно-історичної теорії розвитку вищих психічних функцій, яка стала основою досліджень проблеми особистості у вітчизняних науках про людину протягом всього ХХ ст.

Основні положення теорії полягають у наступному.

1. В процесі культурно-історичного розвитку людина створила багато різноманітних знарядь і знакових систем, найважливішими з яких є інструменти для трудової діяльності, мова і системи счислення. Завдяки їх використанню, особливо писемності, людина перебудувала всі свої психічні функції, починаючи із сприйняття і закінчуючи мисленням.

2. Застосування знарядь праці і знакових систем в практичній діяльності знаменує початок переходу людини від безпосередніх до опосередкованих психічних процесів, де в якості засобу управління ними виступають якраз ці знаряддя і знаки. В результаті перестроюється вся психічна діяльність людини піднімаючись на більш високий щабель порівняно з тваринами.

3. Навчання являє собою передачу дитині досвіду використання знарядь і знаків як способів управління власною поведінкою (діяльністю) і психічними процесами.

4. Психологія і поведінка сучасної людини є результатом взаємодії двох процесів: біологічного визрівання і научіння. Обидва процеси починаються відразу ж після появи малюка на світ і практично злиті в єдину лінію розвитку.

5. Всяка психічна функція в своїй генезі має дві форми: вроджену і набуту, або культурну. Перша детермінована біологічно, а друга обумовлена історично і є опосередкованою. Вона пов’язана з використанням знарядь і знаків в якості засобів управління нею.

6. Спочатку спосіб використання знаків і знарядь демонструється дитині дорослим у спілкуванні і сумісній предметній діяльності. Спочатку знаряддя і знаки виступають як засоби управління поведінкою інших людей і лише потім перетворюються для дитини в засоби управління самим собою. Це відбувається в процесі інтеріоризації, тобто перетворення міжособистісної функції управління у внутрішньоособистісну.

Суттєвий внесок було зроблено Л.С. Виготським у теорію стадійності соціалізації. Критерії, на основі яких виділяються стадії розвитку індивіда у Виготського є такі: ситуація розвитку, провідна діяльність і вікове новоутворення.

Для Виготського розвиток  це перш за все виникнення нового. Стадії розвитку характеризуються віковими новоутвореннями, тобто якостями і властивостями, яких не було раніше в готовому вигляді. Проте нове “не падає з неба”, як пише Виготський воно з’являється закономірно, підготовлюється всім ходом попереднього розвитку.

Джерелом розвитку є соціальне середовище. Кожен крок у розвитку дитини змінює вплив на неї середовища: середовище стає зовсім іншим, коли дитина переходить з однієї вікової стадії до наступної. Виготський вводить поняття “соціальна ситуація розвитку”  специфічне для кожного віку відношення між дитиною і соціальним середовищем.

Як дитина взаємодіє з середовищем? Виготський виділяє дві одиниці аналізу соціальної ситуації  діяльність і переживання. Діяльність  це зовнішній план, а внутрішній  переживання. Одну й ту саму ситуацію по-різному переживають різні діти навіть одного віку, наприклад,  близнюки. Взаємодія дитини із своїм соціальним оточенням, яке виховує і навчає її, визначає той шлях, що веде до виникнення вікових новоутворень. Соціальна ситуація розвитку змінюється з самого початку вікового періоду. До кінця періоду з’являються новоутворення, серед яких особливе місце займає центральне новоутворення, яке має найбільше значення для розвитку на наступній стадії. Як же відбувається сам процес розвитку, які його особливості?

Виготський виділив чотири основних закони, або особливості, дитячого розвитку.

Перша  циклічність. Розвиток має складну організацію у часі. Цінність кожного року або місяця життя дитини визначається тим, яке місце він займає в циклах розвитку: відставання в інтелектуальному розвитку на 1 рік буде дуже великим, якщо дитині 2 роки, і незначним, якщо їй 15 років. Це пов’язано з тим, що темп і зміст розвитку змінюється протягом дитинства. Періоди інтенсивного розвитку змінюються періодами затухання. Такі цикли характерні як для окремих психічних функцій (пам’ять, мовлення, інтелект), так і розвитку психіки дитини в цілому. Вік як стадія розвитку і є таким циклом зі своїм особливим темпом і змістом.

Друга особливість  нерівномірність розвитку. Різні сторони особистості розвиваються нерівномірно, непропорційно. На кожній віковій стадії відбувається перебудова їх зв’язків, зміна співвідношення між ними. Розвиток окремої функції залежить від того, в яку систему міжфункційних зв’язків вона включена. Спочатку (до 1 року) свідомість дитини недиференційована. Диференціація функцій починається з раннього дитинства. Спочатку виділяються основні функції, перш за все сприйняття, потім більш складні. Сприйняття, інтенсивно розвиваючись, стає домінуючим психічним процесом. Інші функції залежать від домінуючої. Наприклад, пам’ять вплетена в процес сприйняття  дитина до 3-х років не намагається пригадувати щось само по собі, а в наглядній ситуації впізнає речі, згадує події, що з ними пов’язані. Період, коли функція домінує  це період найбільш інтенсивного, оптимального її розвитку. В ранньому віці домінує сприйняття, в дошкільному  пам’ять, в молодшому шкільному  мислення.

Кожен новий віковий період пов’язано з перебудовою міжфункційних зв’язків  зміною домінуючої функції, залежністю від неї інших функцій, встановленням нових відносин між ними. З переходом від одного віку до іншого збільшується складність міжфункційних зв’язків. Перебудова старої системи і переростання її в нову стає основним шляхом розвитку психічних функцій.

Третя особливість  “метаморфози” в дитячому розвитку. Розвиток не зводиться до кількісних змін, це  якісні зміни, перетворення однієї форми в іншу. Дитина  це не маленький дорослий. Психіка дитини своєрідна на кожній віковій стадії, які якісно відрізняються.

Четверта особливість  сполучення процесів еволюції і інволюції в розвитку дитини. Процеси “зворотного розвитку” немов вплетені в хід еволюції. То, що розвивалось на попередній стадії, відмирає або перетворюється. Наприклад, у молодшого школяра зникають дошкільні інтереси, деякі особливості мислення, що були притаманними йому раніше. Якщо інволюційні процеси запізнюються, спостерігається інфантилізм.

Виготський розглядає також динаміку переходів від одного віку до іншого. Він виділяє стабільні і кризові стадії розвитку. Для стабільних характерно плавне протікання процесу, це кількісні зміни. Коли вони накопичуються, то дають якісний стрибок: з’являються вікові новоутворення. Стабільні періоди тривають по декілька років, вікові новоутворення, які утворюються так повільно і довго, стають стійкими, фіксуються в структурі особистості.

Кризові періоди тривають недовго. Це короткі, але бурхливі стадії, протягом яких відбуваються значні зрушення в розвитку дитини. У різних дітей кризові періоди відбуваються по-різному, але у всіх випадках це супроводжується змінами у зовнішньому плані: труднощі в спілкуванні. Але головні зміни  внутрішні. Розвиток набуває негативного характеру. Що це означає?  на перший план висуваються інволюційні процеси: розпадається те, що утворилось на попередній стадії. Але поряд з втратами, утворюється щось нове. В кризовий період загострюються протиріччя між потребами, які виросли, і обмеженими можливостями. Кризи і стабільні періоди чередуються. У Виготського вікова періодизація така: 1) криза новонародженості  вік малюка (2 місяця  1 рік); 2) криза одного року  раннє дитинство (1  3 роки); 3) криза 3-х років  дошкільний вік (3  7 років); 4) криза 7 років  шкільний вік (8  12 років); 5) криза 13 років  пубертатний вік (14  17 років); 6) криза 17 років.