Співвідношення часток окремих видів ідентичностей соціального рівня ідентифікаційної системи,

% від загальної кількості самохарактеристик соціального рівня

Ідентичності	І група	ІІ група
Групові
Управлінська	4%	8%
Освітня	22%	15%
Родова (людина)	18%	14%
Статева	12%	13%
Професійна	3%	15% **
Релігійна	2%	1%
Військова	1%	1%
Міжособистісні
Родинна (сімейна)
2.Дитяча	26% *	12%
1.Батьківська	0%	6%
Статус у міжособистісних стосунках
1. Позитивний	12%	14%
2.Негативний	0%	1%
Всього	100%

*- p < 0.05; **- p < 0,01

Сприйняття світу політичних відносин студентами з досвідом активної політичної участі зумовлене позитивною самооцінкою власних особистісних якостей, позитивною оцінкою дієво-вольових якостей, високим статусом у міжособистісних стосунках та професійною ідентичністю та однаковим впливом людської, родинної дитячої, освітньої, статевої та громадянської ідентичностей. Отже, участь у громадсько-політичних заходах, членство у громадській організації зумовлює і своєрідне світобачення, дещо відмінне від того, що ми спостерігаємо в першій групі. В число провідних ідентичностей, які визначають поведінку у сфері політичних відносин у студентів-членів громадських організацій, входить громадянська ідентичність.

3.5. Поведінковий аспект політичної соціалізації сучасного юнацтва

Даний аспект тяжіє сьогодні до різних галузей гуманітарного знання. Поняття «політична поведінка», «електоральна поведінка», «політична участь», «психологічна залученість», «політична активність», «включеність у політичний процес» та «політична діяльність» широко використовуються як у політичних дослідженнях, так і в соціологічних та соціально-психологічних. Але розмитими залишаються уявлення про предметний зміст усіх цих понять, з чого логічно випливає питання недоцільності та некоректності їх застосування поза його конкретизацією. Тому вважаємо за необхідне окреслити понятійну систему координат, в якій буде висвітлюватись поведінковий аспект проблеми політичної соціалізації сьогоднішнього студентства

Найбільш ємними серед названих є категорії «політична активність» та «політична діяльність», які слід розглядати як взаємопов’язані. У цьому взаємозв’язку перша є ведучою, виступаючи об’єктивною основою формування другої, яка в свою чергу є найбільш ємним критерієм політичної культури. В управлінській діяльності особистості щодо справ певної політичної спільності конкретизується політичний характер її активності в сфері соціально-політичних відносин [31; 49; 86]. Остання втілює ціннісний вимір політичної культури особистості, яка розвивається в процесі політичної соціалізації, і виражається перш за все в активній політичній позиції особистості щодо держави, владних відносин, громадянського суспільства.

Саме цей ракурс у співвідношенні активності та діяльності розкриває К.О.Абульханова-Славська. На її думку, активність є ціннісним способом моделювання, структурування і здійснення особистістю діяльності, спілкування і поведінки, в якій вона зберігає більш-менш автономно, цілісно, успішно якість індивідуально функціонуючої системи у міжособистісному просторі. Ціннісний характер політичної активності в світлі такого підходу посилає нас до її глибоко особистісного базису - саме за цінними для особистості критеріями і параметрами політична активність організовує життя у політичному середовищі, управлінську діяльність, які відповідають її потребам. Політична активність є динамічною якістю особистості, яка інтегрує і регулює в динаміці усю її особистісну структуру. Тому, на нашу думку, доцільніше користуватись терміном «політична діяльність» у випадку, коли маємо справу із конкретними проявами політичної активності особистості саме у політиці. При цьому припускаємо, що політична система з свого боку регулює, нормує політичну діяльність окремого індивіда через елементи політичної культури суспільства, тому особистість як суб’єкт політики змушена співвідносити свою активність із вимогами політичної системи і, перефразуючи К.О.Абульханову-Славську, мобілізувати свою політичну активність не у будь-яких, а в необхідних формах, в певний, а не в будь-який час. Політична активність проявляється в політичній діяльності. Стаючи учасником політичних відносин, особистість вибудовує власну систему політичних дій, структуруючи її відповідно до вимог політичної системи і власної політичної культури. Особистість стає самодіяльним суб’єктом діяльності по управлінню соціумом.

Термін «активність» розглядається у політичній психології і у дещо іншому сенсі. Він виникає у континуумі «активність-пасивність» як міра суб’єктності особистості щодо суспільства, міра її соціально-політичної зрілості, що є психологічною основою феномену опозиційності, який супроводжує процеси демократизації у суспільстві. Саме у ракурсі «соціально-політичної активності» чи «пасивності», здатності бути суб’єктом політичних відносин або бути їх пасивним об’єктом, конформності або прагнення незалежно від позиції влади виражати і відстоювати власну програму науковці [6; 11; 21; 79; 78] розглядають закономірні ознаки демократизації усіх сторін функціонування суспільства. Однією з таких закономірностей, яка характеризує його прогресивний розвиток, є опозиційність політичних взаємовідносин.

Опозиційність розкривається через спрямованість активності суб’єктів політики на вираження і досягнення цілей та задач, зумовлених неприйняттям ними офіційної спрямованості, порядку та укладу соціально-політичної й економічної життєдіяльності суспільства [70]. Підкреслюється цілеспрямований характер активності індивіда, групи і спрямованість її політичних дій у руслі творчого діалогу із офіційними владними структурами.

Ідея опозиційності прямо пов’язує політичну зрілість особистості із усвідомленням нею соціально-політичних умов життєдіяльності. Суб’єкт політики тоді є таким, коли не лише виконує соціальні ролі, але й трансцендує за їх межі, не тільки пасивно засвоює соціально-політичні цінності, але й активно обирає такі, що найбільш підходять для нього і створює нові [70].

“Залученість особистості до політики” ми розглядаємо у такому сенсі: спрямованість соціальних дій суб’єкта на осях «індивід - громадянське суспільство», «індивід - влада», «індивід - держава» у бік складових політичної системи, а не у зворотному напрямку - як поглиблення автономізації, ізоляції від політики, нереагування на політичні «подразники». Г.Г.Дилігенський говорить про форми «залученості до суспільно-політичного життя» як про континуум «активна участь - повне відчуження» [34]. Першу автор характеризує через осмислення особистістю політики як її «головної сфери діяльності». Вектор участі передбачає спрямований характер політичної активності особистості, яка є інструментом впливу на владні структури таким чином, щоб вони здійснювали бажані для неї дії. Можна виділити наступні форми політичної участі: голосування на виборах, контакти з політиками на різних управлінських рівнях, демонстрації, мітинги, здійснення грошових внесків, їх збирання, підписання петицій, членство у громадських організаціях [22 - 33; 23; 34; 65; 74; 75; 78]. Політична участь пов’язана з такою соціальною активністю суб’єкта, яка спрямована на здійснення впливу на характер і зміст політичних відносин.

Потрібно зазначити, що кожен раз, коли йдеться про політичну участь, виникає необхідність відповіді на питання: чи завжди зростання політичної участі серед громадян збільшує демократичний потенціал політичної системи? Фундаментальну цінність участі неможливо відкидати в рамках демократичної традиції. Але небагато хто з політологів, політичних психологів готовий розглядати участь широкого громадянського загалу як універсальний засіб вирішення проблем сучасного суспільства. Так, серйозною проблемою для втілення демократичної теорії у суспільну практику є питання про громадянську компетентність «рядового члена демократичного суспільства», його здатність адекватно і на раціональній основі оцінити складну структуру сучасної соціальної реальності.

Культуру участі в політичному житті утворюють такі основні її компоненти, як загальноприйняті настанови щодо громадянського обов’язку та громадянської довіри, ефективності і лояльності в їх єдності. Формування орієнтації громадянина на участь у політичному житті визначається багатьма об’єктивними чинниками, серед яких провідну роль відіграє соціальний статус індивіда, статева приналежність, вік, місце проживання [19; 23].

Участь - це завжди процес спілкування, налагодження і підтримка взаємних зв’язків між суб’єктами політичного процесу. В нашому дослідженні основна увага спрямована на таких суб’єктів, як індивід, з одного боку, та політична влада – з іншого. Тому справедливим є розгляд політичної участі індивіда у вимірі «конфлікт - співробітництво». На думку політологів, політична участь набуває конфліктної спрямованості за умови відсутності раціонального сприйняття влади і владних відносин і проявляється у відмові залучених до конфлікту суб’єктів від конструктивного співробітництва з існуючими владними структурами [23]. Мотивами протестних форм політичної поведінки, характерних для такого вектора участі можуть бути наступні: боротьба із соціальною нерівністю, прагнення досягти задовільного рівня соціального благополуччя, почуття расових, етнічних чи релігійних обмежень. У липні 1997 року найбільш прийнятними, з точки зору молоді, формами соціального протесту вважались (за рейтингом) звернення з вимогами до органів влади (75%), законні мітинги (71%), законні страйки (66%); непопулярними були – створення незаконних збройних формувань (2%), вуличні зворушення та погроми (2%). У червні 2000 р. рейтинг настанов майже не змінився: молоді люди могли б підтримати в першу чергу такі форми соціального протесту, як звернення з вимогами до органів влади (43%), збір підписів під колективними зверненнями (41%), законні мітинги, демонстрації.

Конфліктний стиль політичної участі найчастіше пов’язують із таким явищем соціального і політичного життя, як патерналізм [23; 65; 70; 78]. Патерналістські тенденції у політичній культурі проявляються у крайній централізації процесу прийняття політичних рішень, при цьому можливості для громадянського втручання у цей процес доволі обмежені, а сама політична позиція громадянина характеризується соціальною безвідповідальністю, ірраціональною, непослідовною політичною поведінкою. Прояви протестних форм участі в таких умовах є логічними.

Вибір співробітництва як форми політичної участі багато в чому залежить від традиційного соціокультурного контексту суспільства: ефективності даної системи державного і місцевого самоуправління, міри конструктивності у взаємодії влади різного рівня та громадян; характеру і структури політичних партій, суспільних рухів та груп інтересів, які визначають мотиваційний та ідеологічний фон тих соціальних дій, які знаходять своє інституційне вираження у різних видах політичного співробітництва [23; 70].

Отже, поняття «політичної участі» конкретизується як форма залученості особистості до політики. Традиційно виділяється два рівні залученості до політичного життя. Інструментальна залученість характерна для суспільств, в яких монополія на політичну діяльність належить політичній владі, а мотивами політичної участі окремих індивідів можуть бути такі, як стабільність професійного положення, гарантії певного соціального статусу, задовільні доходи і умови праці, приналежність до політичної влади (на відміну від активного користування владою) як спосіб соціального самоствердження особистості, її виділення із маси простих смертних. Інструментальна мотивація відіграє в ієрархії мотивів залученості до політики провідну роль. Ціннісно-орієнтована залученість особистості характерна для країн із розвинутим громадянським суспільством. Провідними мотивами при цьому є ті цінності, «які виробляються різними соціальними групами в процесі усвідомлення ними своїх інтересів та переваг» [30].

В.В.Трошихін [86] ставить політичну залученість у противагу політичній пасивності, таким чином дещо змішуючи поняття «політична участь», «політичне відчуження». Хоча справедливо зазначає, що особистість не може бути включеною до політики поза переживанням почуття «Ми» з певною політичною спільнотою.

Поняття ж «включеності у політику», на нашу думку, передає результативність політичної соціалізації індивіда, наявність активної політичної позиції, реалізацію політичної культури особистості у її політичній діяльності. Включеність особистості у політику проявляється у її політичній поведінці. «Політична поведінка», «електоральна поведінка», на нашу думку, передають моральну сторону політичної діяльності суб’єкта, адже містять в собі в якості вирішального моменту, за С.Л.Рубінштейном, ставлення до моральних норм, якими керується особистість у політичній діяльності. Дійсно, одиницею політичної поведінки є вчинок - не будь-яка політична дія, а така, «в якій провідного значення набуває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до норм суспільної моралі”. Отже, реальна участь особистості в управлінні суспільними справами, її включеність у політику скеровується тим моральним смислом, який вона вкладає у політичний вчинок.

Ступінь політичної участі пересічного громадянина залежить від розвитку політичної навички виконувати роль виборця, представника влади - роль політичного лідера відповідно (Г.Алмонд, С.Верба, С.Хантінгтон, Дж.Шумпетер). Взаємовідносини між політичною елітою і пересічними громадянами, в світлі ідей рольової теорії, носять характер гри, яка, відбуваються за певними правилами, узгоджує і стабілізує політичну систему. Лише недостатнє оволодіння політичною роллю може зумовлювати певні непорозуміння у її функціонуванні.

Вивчення особливостей мотиваційно-потребової основи політичної діяльності особистості дає змогу зрозуміти рушійні сили процесу її політичної соціалізації. Первинною спонукальною силою політичних дій суб’єкта є його потреби. Їх виділяють як один із провідних внутрішньоособистісних факторів, що визначає культуру поведінки в політиці [67], як «енергетичне» джерело», яке стимулює політичну діяльність особистості [34].

Психологічну категорію потреб до політичних досліджень було введено завдяки трактовці А.Маслоу глибинних особистісних механізмів соціалізації. Він пропонував поділяти особистісні потреби на п’ять ступенів, розташованих ієрархічно: фізіологічні потреби, потреба у безпеці, потреба в любові, потреби у самореалізації та самоактуалізації [70]. А.Маслоу вважав, що потреби більш високого рівня можна задовольнити лише тоді, коли задовольняються потреби більш нижчого рівня. Це не означає, що самореалізовуватись в управлінській сфері можна лише на повний шлунок, але підкреслюється обмежуюча роль нереалізованих нижчих потреб особистості на процес її самореалізації та самоактуалізації у політиці. Юність і рання молодість є періодом превалювання учбово-пізнавальної діяльності, спрямованої на подальшу професійну самореалізацію. Потреби у самореалізації в сфері відносин із владою, громадських справ тощо – в сфері політики у сучасного українського студентства майже відсутні. Про це свідчать як результати численних соціологічних опитувань, так і дослідження політичних орієнтацій молоді, проведене у 1999 – 2002 роках у лабораторії соціальної психології Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України.

Потреба, яка знаходить свій предмет, стає, за О.М.Леонтьєвим, мотивом, що стимулює діяльність. Мотив є «опредметненою» потребою і безпосереднім стимулом діяльності. Генезис політичної потреби слід шукати у відносинах особистості із природою чи соціальним оточенням, які породжують стани напруги, пов’язані із відчуттям дефіциту та дискомфорту. Подолання такого стану може бути досягнутим лише завдяки привласненню таких благ і умов, здійсненням таких видів діяльності, які відповідають відносинам, що спричинили дефіцит [34].

Д.Маклелланд і Дж.Аткінсон виділяли три провідних мотиви діяльності особистості: мотив влади та контролю, мотив досягнення, мотив аффіліації [70, 148]. Влада є певною цінністю, володіти якою прагнуть усі люди тією чи іншою мірою. Причини такого прагнення різні, при чому вагомість цього мотиву в ієрархії мотивів для однієї людини змінюється залежно від життєвої ситуації. Російські політичні психологи [70; 72], підкреслюючи розмаїття можливих причин прагнення влади (низька самооцінка особистості, страх пасивності, страх опинитись під чиїмось домінуванням, наявність агресивних чи деструктивних рис особистості), виділяють три типи причин, за якими влада може стати вищою цінністю:

• прагнення домінувати над іншими або обмежувати дії інших, створювати для них певну депривацію;

• прагнення протистояти домінуванню інших над собою, не втручатись у справи;

• прагнення здійснювати політичні досягнення.

Певною модифікацією мотиву влади є прагнення контролю над людьми та ситуацією, яке розглядається багатьма вченими як базова людська потреба у контролі над зовнішніми силами та подіями, що впливають на наше життя.

С. Реншон та Р.Інглхарт [95], вивчаючи мотивуючу роль потреб особистості в ході процесу політичної соціалізації, дійшли висновку, що потреба у особистому контролі над подіями, що відбуваються навколо, а також потреба у повазі та самоактуалізації є провідними рушійними силами, які спонукають особистість вступати до політичних відносин.

Так, за емпіричними дослідженнями С.Реншона, незадоволення потреби особистості у контролі, об’єктом якого можуть бути політичні події, інститути, власна поведінка в політичній системі, може посилювати тривогу, а довготривала участь у політиці без задоволення даної потреби, може фруструвати особистість і призводити до відчуження від політики, до екстремізму і насильства [див.: 22; 90]. Емпіричне вивчення американських студентів показало, що у них із низьким рівнем суб’єктивного контролю корелює почуття недовіри до уряду, а для індивідів із високим рівнем суб’єктивного контролю характерними є середній та високий рівень довіри до влади. Висновки Реншона містять слушні зауваження щодо кореляції рівня особистого контролю із рівнем екстремізму, агресивності людини. Але поза увагою автора залишаються механізми, завдяки яким пов’язується рівень особистого контролю із рівнем довіри до влади.

Мотив досягнення проявляється у турботі про політичну майстерність, організацію фізичного і соціального простору, у встановленні високих стандартів праці, у прагненні досягати поставлених цілей із максимальним ефектом. Таким чином, влада є засобом досягнення мети поставленої перед собою особистістю, яка прагне чого досягти. У людей із високою потребою у владі проявляється тенденція переважно орієнтуватись на задачу, причому неуспіх спочатку робить цю задачу ще більш привабливою.

Н.Фізер та Дж.Аткінсон [див.:70] виділяли два мотиви, пов’язаних із потребою у досягненнях - мотив досягнення успіху та мотив уникнення невдачі: переважання одного з мотивів зумовлює диференціацію політичної поведінки людини, сторонньої від політики і поведінки політичного лідера. Відносна сила мотиву досягнень впливає на оцінку особистістю суб’єктивної ймовірності наслідків, тобто більш високий мотив досягнення успіху буде сприяти оцінці більш високої суб’єктивної ймовірності успіху.

В основі мотиву аффіліації лежить потреба особистості у приналежності до групи і отриманні схвалення, яка проявляється у турботі суб’єкта про добрі стосунки з іншими. Такий мотив зумовлює приналежність особистості до політичних організацій, які не лише захищають ті чи інші її інтереси, а й дають відчуття єдності, що, на нашу думку, повинне становити основу формування громадянського суспільства в нашій країні. Мотив аффіліації виникає лише в умовах «безпеки» ( тобто із собі подібними, із тими хто є взаємним у дружбі) і проявляється у поведінці як налагодження теплих у ситуації безпеки, зростання особистих контактів, конформній позиції щодо «подібних собі» або тих, хто може надати певні можливості, бути корисним [72].

Р.Інглхарт вважав, що за умови задоволення основних матеріальних потреб особистості на передній план висуваються потреби у любові, повазі та самоактуалізації в політиці як «постматеріалістичні» потреби [95].

Розглянуті вище підходи до мотивації політичної поведінки стосуються участі особистості у здійсненні влади. Є.Вятр пропонує розглядати і мотиви уникнення такої участі [19]. Диференціацію в мотивах, за якими люди включаються у політичне життя, шукають влади, Є.Вятр поклав в основу психологічної типології індивідів (за їх ставленням до влади, яке запропонував розглядати у континуумі «пошук влади - уникнення влади»). Автор виділяє два основних типи мотивів в якості психологічних факторів, що спонукають людину домагатися влади або брати участь у її здійсненні: егоцентричні та соціоцентричні (суспільні) мотиви.

До егоцентричних мотивів належать ті, які «концентруються на власній особистості того, хто діє, можливо, на особах, найбільш близьких до даного індивіда (наприклад, на сім’ї)» на противагу соціоцентричним мотивам, які «концентруються на благу певної більш широкої групи людей: нації, класу, людства, мешканців даного міста чи області» [19]. Хоча ці типи мотивів не обов’язково виключають один одного, навпаки, вони можуть в окремих випадках підсилювати один одного і призводити до одного і того ж типу дій.

Г.Г.Дилігенський пропонує пояснення політичної поведінки індивіда через опосередкування її усвідомленими потребами. Він вважає, що природа політичних потреб нічим не відрізняється від будь яких інших, але підкреслює, що при актуалізації політичних потреб (автор їх називає соціально-політичними) має місце механізм їх екстраполяції у суспільно-політичну площину, коли потреби особистісного (мікросоціального) рівня перетворюються на соціально-політичні потреби особистості. Суть цього процесу полягає у якісній модифікації потреби як по формі та об’єкту, так і за змістом. Автор наводить приклад модифікації такої особистісної потреби фізичного існування, як потреба у безпеці: вона перетворюється на потребу у справедливій грошовій винагороді за працю (потребу подолання матеріальної нерівності) - за формою, об’єктом такої потреби стають великі соціальні групи («багаті» і «бідні»), змістовна суть цієї потреби - у вимозі соціальної справедливості [34, 72 - 73]. Г.Г.Дилігенський зазначає, що потреби, які утворюють мотиваційну основу соціально-політичної поведінки особистості, є продуктами екстраполяції на соціально-політичний рівень потреб особистих. Однак не кожна особиста потреба може поділятися певною частиною суспільства, це відбувається за певних умов:

1. Статусу суспільної набуває лише така потреба, нагальність якої відчуває певна «критична маса» членів суспільства, і яка набуває колективного, масового характеру.

2. Адресування особистих потреб суспільству та його інституціям, на рівні яких люди шукають можливостей їх задоволення. Механізм макросоціальної атрибуції виділяється як провідний у екстраполяції особистих потреб на суспільні.

3. Процес екстраполяції також пов’язаний із засвоєнням соціальних знань про суспільство, владу, державу, адже потреби постійно взаємодіють із знаннями, і лише у процесі такої взаємодії перетворюються в усвідомлені мотиви.

Автор розглядає механізм перетворення особистої потреби в більш-менш усвідомлений мотив політичної дії через рівні екстраполяції:

1. Атрибутивний рівень, на якому особистість намагається визначити макросоціальні та політичні причини незадоволеності особистих потреб і приписує ці причини тим явищам і процесам у суспільстві, які відповідають дефіцитам, що відчуваються у особистому житті. На цьому рівні лише закладаються передумови усвідомлення способів задоволення потреби, яке автор виділяє як головну умову перетворення потреби у мотив.

2. Програмно-інструментальний рівень, на якому відбувається приєднання інструментальної потреби ( на основі якої формується орієнтовна програма дій) до основної потреби.

Г.Г.Дилігенський узагальнює політичні мотиви до рівня «базових» мотиваційних тенденцій (прагнення до інтеграції в соціум як колективістська тенденція та прагнення індивідуальної автономії як індивідуалістична тенденція), які ґрунтуються на соціально-індивідуальній природі людини. Автор зазначає, що ці тенденції характерні для кожної людини і їх протилежна спрямованість несе в собі конфліктний для особистості потенціал, хоча не завжди призводить до внутріошньособистісного конфлікту.

Вищевказана проблема в дещо іншому аспекті висвітлювалась польськими і російськими психологами [6; 79; 80]. Так, Я.Рейковськи, відмічаючи два основних типа ставлення до суспільного блага (засноване на пріоритеті групи та індивіда), колективістські та індивідуалістичні тенденції розглядав у ціннісному вимірі як основні ціннісні орієнтації особистості у суспільній сфері. Мотиваційною основою колективістичного ціннісного вибору особистості, за Я.Рейковськи [79, 5], є «переважання над власним інтересом бажання захистити групу та її членів». Автор також вважає, що індивідуалістична та колективістична орієнтації можуть співіснувати у свідомості одного індивіда, а фактори, що активізують певний аспект ідентифікації (особистий чи соціальний), одночасно впливають і на актуалізацію відповідної орієнтації.

Такі протилежні тенденції людської психіки, що, тим не менш, пов’язані одна з одною, і становлять суперечливу єдність прагнення людини до єднання у спільноту та до взаємного відокремлення, вони є «базовими» [34] у мотивації індивіда і такими, що являють собою основу єдності особистості, уже на ранніх етапах політичної соціалізації утворюючи її мотиваційну стратегію. Останню, спираючись на розробки Г.Г.Дилігенського, можна визначити як більшою мірою неусвідомлюваний індивідом психічний процес, який виражається у відборі і укріпленні конкретних потреб, що відповідають чи то тенденції до відокремлення чи тенденції до психічного єднання з іншими, та у їх комбінуванні за ієрархічним принципом. Зумовлений цей процес життєвим досвідом людини, її природними задатками та соціальними впливами [34]. Особистісна мотивація формується в певних історичних, соціально-економічних умовах. Так, при наявності умов для міжіндивідуального суперництва (капіталістичне суспільство, представницька демократія) у людини зростає «почуття самоцінності власної індивідуальної гідності», соціально-політичні зв’язки встановлюються на основі «усвідомлення спільності групового положення та соціальних інтересів» [34]. Подібну мотиваційну стратегію автор протиставляє стратегії індивіда докапіталістичних суспільств або перехідного типу, для якої характерний інструментальний тип залученості до політики, головним чином особисті потреби у захисті, порядку, граничної інтеграції у соціум, що звільняє від особистої відповідальності та складностей особистого вибору.

В.В.Крамник виділяє ціннісні, зацікавлені і примусові мотиви політичної участі, які відповідають основним суб’єктивним типам політичної влади:

1. “Легітимна влада” заснована переважно на ціннісній мотивації громадян: внутрішнє переконання у її доцільності, почуття обов’язку, віра у ефективність і справедливість політичних рішень у те, що існуючі політичні інститути і політичні ідеї найкраще відповідають потребам даного суспільства.

2. “Винагороджувана влада” заснована на зацікавлених (інструментальних) мотивах: підпорядкування їй громадян відбувається в обмін на блага, переваги, привілеї з її боку.

3. “Примусова влада” заснована на таких мотивах, як обережність, поступливість громадян, боягузтво під тиском заборон, насильства.

В цілому, за визнанням автора, політична влада спирається на усі мотиваційні тенденції, оскільки кожна з них несе своє певне політичне навантаження і має свої межі. Лише у необхідному співвідношенні вони можуть забезпечити стабільне і ефективне функціонування відносин “влада – громадянин”. Як справедливо зазначає В.В.Крамник, демократичні режими засновані на обмеженні примусу на користь розширення фактора переконання, оперування інтересами і цінностями в системі мотивації політичної діяльності громадян. У демократичному суспільстві встановлюється відносна рівновага між ціннісними та інструментальними (зацікавленими) політичними мотивами.

Наведені вище групи мотивів тісно пов’язані між собою і можуть знаходитись як у рівному, так і у взаємно підпорядкованому відносно один одного положенні. Від самої політичної влади залежить механізм їх формування у громадян країни. Зазначимо лише, що у політиці діють звичайні людські потреби, якщо не брати до уваги нав’язливого прагнення мати статус чиновника, політика тощо.

Отже, політичну мотивацію слід аналізувати з точки зору співвідношення провідних мотиваційних тенденцій в рушійних силах політичної поведінки громадян: інструментальної (зацікавленої) і ціннісної. Збалансоване співвідношення обох тенденцій є, на наш погляд, найбільш доцільною умовою побудови демократичних політичних відносин.

Відкрите запитання: “Які, на Вашу думку, причини можуть спонукати сучасну молоду людину в Україні брати участь у громадсько-політичних заходах?” - спрямоване на з’ясування провідних мотивів політичної участі досліджуваних. Контент-аналіз відповідей на нього дає можливість визначити провідні мотиви участі молоді у політичній діяльності.

В результаті (див. табл. 3.5.1) виділилось дві основні групи смислових одиниць, які ми віднесли до:

1. Інструментальних мотивів: меркантильний інтерес (матеріальний інтерес, додатковий заробіток тощо), бажання отримати особисту користь від нових соціальних зв’язків (“бажання завести нові знайомства і контакти”, “корисні зв’язки”), потреба у самореалізації, самоствердженні у політичній сфері (“кар’єра”, “реалізація якостей організатора і управлінця”, “втілити свої задуми у суспільство”);

2. Ціннісних мотивів: інтерес до політики (“бажання отримати цікаву інформацію про тих, за кого голосуєш”), демонстрація активної позиції щодо суспільних проблем (“поліпшити становище у країні”, “змінити погані закони в країні”, “зробити свій внесок у майбутнє України” тощо).

Таблиця 3.5.1