1.4. Перехідний соціальний тип особистості як результат соціалізації в умовах трансформації суспільства

Соціалізація – це процес формування і розвитку соціальності індивіда у відповідності з «вимогами» і «цілями» суспільства. У зв’язку з цим виникає необхідність виявити в процесі соціалізації закономірності взаємодії “вимог”, “цілей” суспільної системи і якостей особистості, що реалізує ці “вимоги”, а також вияснити умови виникнення таких зв’язків, які забезпечують реалізацію можливостей і оптимальний розвиток як суспільства, так і окремої особистості. При цьому важливо вияснити наступні моменти. Чим визначаються “цілі суспільства”, реалізація яких являє таку міру соціальності особистості, яка призводить до індивідуальних дій, з яких тільки й може скластися сукупна діяльність суспільства? Яким чином ця міра соціальності реалізується в діяльності кожного індивіда?

В понятті “соціальність” фіксується факт наявності колективності і спільних дій людських індивідів, сукупність людей, що виступають як певна єдність. Виражаючи форму існування людської практики, спосіб зв’язку людей в процесі виробничої діяльності, вона причетна до всіх її аспектів. Соціальність може розглядатися крупним планом, у відповідності з сутністю історичного процесу, в якості загального його визначення. За допомогою категорії “соціальність” аналізується людський індивід з боку тих його характеристик, які роблять його здатним виступати в якості суб’єкта суспільного виробництва, суб’єкта історії. А оскільки людина не може бути зрозумілою без співвідношення з її роллю у суспільному виробництві, з суспільними відносинами, з колективними діями, то звідси зрозуміло, яке значення має категорія “соціальність” для розкриття сутності процесу соціалізації людини.

У науковій літературі останніх років звертається увага на необхідність враховувати в понятті “соціальність” декілька аспектів. Зокрема говориться про подвійну суспільну визначеність особистості, яка полягає у тому, що, з однієї сторони, людина виступає як підсумок культурної історії, як конкретно-історичний суб’єкт діяльності, що виявляє себе у функціонуванні різних історичних типів особистості, а з другої – як персоніфікація суспільних відносин даної епохи, як суб’єкт суспільних відносин, в яких вона постає як особистість, у всій повноті конкретно-історичних характеристик.

Соціальність людини, розглянута з точки зору тих властивостей і якостей, які є вираженням обов’язкових вимог до неї з боку конкретної соціально-економічної системи, виявляється у функціонуванні соціально-історичних типів особистості. Жодне суспільство не могло б існувати, якщо індивіди не засвоїли б у процесі соціалізації певної одноманітності дій і вчинків, якби воно не упорядковувало поведінку багатьох індивідів у потрібному йому напрямку, формуючи у них певні загальні їм усім характерні риси.

Отже, важливим питанням теорії соціалізації є питання соціального типу особистості. Для чого потрібна типологія особистості? Точніше за інших на це запитання відповів Г. Юнг. На його думку, типологія це: 1) критичний інструмент для дослідження; 2) помічник в розумінні широкого різноманіття індивідів і ключ до фундаментальних відмінностей в психологічних теоріях; 3) це суттєвий засіб для визначення “особистісного” рівня практичного психолога, для уникнення серйозних помилок в роботі з пацієнтами.

Проблема соціального типу особистості досліджується різними науками: психологією, філософією, соціологією, історією, етнографією, культурологією та ін. Найбільш активно ця проблема досліджується в психології, в якій соціально-історичний тип особистості визначається поняттям “соціальний характер”. Класикою психології стала типологія соціальних характерів, яка створена в 1947 р. в США Е.Фроммом. Він визначив поняття “соціальний характер” як “специфічну форму людської енергії, що виникає в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в певному суспільстві. За своїм змістом соціальний характер визначає думки, почуття, дії, світогляд і т.ін., які є загальними для більшості людей конкретної суспільної спільноти.

Е. Фромм був не першим, хто досліджував цю тему, але він перший створив цілісну концепцію типології соціальних характерів. Першим, хто сформулював поняття “соціальних характерів”, був О.Ф. Лазурський, який підкреслював, що класифікація особистостей повинна бути не тільки психологічною, але й психосоціальною в широкому розумінні цього слова.

Проблема соціального типу особистості знайшла відображення в концепції базисної (основної) особистісної структури А. Кардінера (1945), який стверджує, що базисна (основна) структура виникає на основі конкретної історичної долі народу, його ідеології або виконує функцію матриці, на основі якої формуються індивідуальні риси особистості. Базисна особистісна структура сприймається більшістю членів суспільства в результаті схожого досвіду в ранньому дитинстві. Основна (базисна) особистість – це свого роду усереднений характер певного суспільного ладу, риси якого є суттєвими ознаками народу.

Думку про соціальний тип особистості розвиває Д. Хонігман в роботі “Культура і особистість” (1954). Він виділяє два типи явищ, що пов’язані з культурою: перший – соціально-стандартизована поведінка: дії, мислення, почуття певної групи; другий – матеріальні продукти діяльності такої сукупності. Думки Д. Хонігмана було продовжено Д. Хсю в психологічній антропології, яка досліджує, по-перше, усвідомлені і неусвідомлені ідеї, що розповсюджені у більшості індивідів даного суспільства як індивідуальні; по-друге, усвідомлені ідеї, що управляють діями багатьох індивідів, і існують як групові і описуються в термінах групової психології.

Найбільш чітко концепція соціальних характерів особистості викладена в роботі Е. Фромма “Втеча від свободи”. Формулюючи свої ідеї, він зауважив, що вивчаючи реакції будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою особистості окремих членів цієї групи, однак нас в цьому випадку цікавлять не їх індивідуальні особливості, а ті загальні особливості особистості, які характеризують більшість членів даної групи. Цю сукупність рис характеру, яка є загальною для більшості членів даної групи, можна назвати соціальним характером. В соціальний характер входить лише та сукупність рис характеру, яка є у більшості членів даної соціальної групи і виникла в результаті загальних для них переживань і загального способу життя. Коли ж йдеться про індивідуальність, мається на увазі вся сукупність рис, яка у своєму сполученні формує структуру того чи іншого індивіда. В той же час кожен індивід являє собою і певний соціальний тип особистості. Хоча завжди існують так би мовити “відхилення” від соціального типу особистості, все ж більшість членів спільноти являють собою різні варіації того “ядра”, яке складається із загальних рис соціального характеру.

Якщо ми хочемо якнайбільше повно зрозуміти одного індивіда, то потрібно звертати увагу на його відмінності, які виникають за рахунок випадкових факторів народження і життєвого досвіду, оскільки ці фактори різні для різних бачень. Але якщо ми хочемо зрозуміти, яким чином людська енергія спрямовується в певне русло і працює в якості виробничої сили в умовах певного суспільного устрою, то головну увагу потрібно приділяти соціальному типові.

Тема соціального типу особистості активно розробляється і у вітчизняній науці. В радянський період це були роботи, в яких аналізувався радянський тип особистості. Серед психологів найбільше тему радянського типу особистості розробляв М.Д. Левітов. У 1956 р. вийшла його робота “Вопросы психологии характера”, яка потім декілька разів перевидавалася до 1969 р. під назвою “Психология характера”. В цій роботі, яка присвячена дослідженню характерів старшокласників, концепція характеру розкривається як змістовий і суспільно значимий компонент особистості. Соціальний тип особистості визначається М.Д. Левітовим змістом направленості, основою якої є світогляд людини.

Широке визнання отримала концепція типів соціальних характерів російського вченого Б.С. Братуся, яка представлена в його роботі “Психология. Нравственность. Культура.” (1994). В рамках своєї концепції Б.С. Братусь виділяє: а) етнопсихологічний тип особистості в російській літературі; б) соціально-психологічний тип особистості в радянській культурі і в) психосоціальний тип періоду перебудови суспільства, дня сьогоднішнього. Ці три типи соціальних характерів розглядаються в аспекті моралі і моральності. Як стверджує Б.С. Братусь, говорити про соціальний тип, означає говорити про те, до чого прагнула і куди кликала людину її духовна історія, ідеологія і життя. Тобто мова йде про спрямованість, типи культури, які кристалізуються в певних моральних образах особистості.

Психологічними засадами соціальних типів особистості у Б.С. Братуся є типовий спосіб ставлення до іншої людини, до інших людей і до самого себе, який переважає у особистості. Саме домінуючий спосіб ставлення до себе і іншої людини є найважливішою характеристикою соціального типу особистості. Виходячи з цього критерію, Б.С. Братусь виділяє декілька рівнів в структурі особистості.

Перший рівень – егоцентричний. Він визначається прагненням лише до власної зручності, вигоді, престижу. Відношення до себе тут як до одиниці, самоцінності, а відношення до інших споживацьке, лише в залежності від того, допомагає інший особистісному успіху чи ні. Якщо допомагає, то він оцінюється як зручний, хороший, якщо не допомагає, перешкоджає, утруднює, то – як поганий, ворог.

Якісно інший рівень – групоцентристський. Людина, яка прагне до цього рівня, ідентифікує себе з якоюсь групою, і ставлення її до людей залежить від того, чи входять ці інші в його групу, чи ні. Група може бути будь-якою (сім’я, нація). Якщо інший входить в цю групу, то він володіє якістю самоцінності (групоцінності, бо має цінність не сам по собі, а своєю належністю до групи), вартий жалості, поваги, прощення, любові. Якщо ж інший в цю групу не входить, то ці почуття можуть на нього не розповсюджуватись.

Наступний рівень – просоціальний, або гуманістичний. Для людини, яка досягла цього рівня, ставлення до іншого уже не визначається лише тим – належить він до певної групи чи ні. Просоціальний рівень характеризується внутрішньою смисловою націленістю людини на досягнення таких результатів, які принесуть рівне благо іншим.

Той чи інший рівень людських стосунків визначає культуру суспільства. Коли мова йде про соціальний тип особистості, то це означає, що в людині віддзеркалюється певним чином відповідна культура. Культура суспільства визначається його історією, ідеологією, способом життя людей. Тип культури обумовлено не тільки зовнішніми, але й внутрішньопсихологічними факторами. До останніх належить установка. Як вважає Б.С. Братусь, російська культура визначалась домінуванням егоцентричних установок. Російська культура прагнула до створення і реалізації в людині духовного, есхатологічного рівня як головного визначального її морального обличчя. Будь-яка справа, щоб її визнали як благо, повинна бути співвіднесеною з християнськими намірами, з Христом. Вся решта діянь розглядалась як зло.

Радянська культура всією міццю тоталітарної системи формувала інший тип особистості – групоцентристський. Головними були клас, партія, комуністичне суспільство, а все, що навкруги – вороги, проти яких можливі всякі засоби боротьби. Радянська епоха сформувала не тільки групоцентристську орієнтацію суспільства і особистості, а й, відповідно, групоцентристські внутрішні, часто неусвідомлені установки.

В сьогоденні багато предметів і символів, які пов’язані з цими установками, виявились дискредитованими, втратившими колишню привабливість. Предмети зникли, а установки залишаються, бо вони мають більшу інерцію і не змінюються раптово з-за зовнішніх причин.

І дійсно – зараз ми спостерігаємо, здавалося б, різку, кардинальну переміну символів і захоплень, однак за своєю внутрішньою суттю, за смислом особистісних установок, що їх породили, вони залишаються колишніми. Наприклад, групоцентризм зараз не тільки не подоланий, а, навпаки, розквітнув, отримав нові форми і втілення – сепаратизм, націоналізм, різні форми групування, кучкування і протистояння.

Західна культура виносила в собі просоціальну гуманістичну орієнтацію. Цим орієнтаціям сприяло багато обставин і умов.

Психосоціальний тип особистості сьогодення, періоду трансформації суспільства представлено Б.С.Братусем через характеристику посттоталітарного суспільства і відповідного йому типу культури.

Соціальний тип особистості – це результат динамічної адаптації людської природи до суспільного устрою. Як конкретно-історичне втілення певного етапу розвитку людства соціальний тип особистості змінюється в ході історії. Кожна культура, кожен тип суспільства створює свій тип особистості. Наприклад, щоб визначити тип особистості людини ХІ або ХVIII ст., потрібно дослідити, якими були в кожному з цих століть потреби людей, їх виробничі сили, їх засіб виробництва, якими були відносини між людьми, детерміновані тими умовами. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру. Отже, соціальний тип особистості не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов, а це результат динамічної адаптації.

В часи історичних змін, зміни суспільного ладу звичні зразки поведінки змінюються В часи швидких змін спосіб життя людини починає не співпадати зі зразком поведінки, який прийнято у суспільстві як норма. Виникає масове відхилення від “норми”.

Соціальний тип особистості виражає певні потреби. Якщо поведінка, яка відповідає цим потребам одночасно дає і психологічне задоволення, і практичну користь в плані матеріального успіху, то тут наявною є ситуація, в якій психологічні сили цементують соціальну структуру. Однак рано чи пізно виникає розрив. Традиційний склад характеру (соціальний тип) ще існує, але виникають нові економічні умови, в яких колишні риси особистості стають непотрібними. Люди прагнуть діяти у відповідності зі своїм складом характеру, але їх поведінка або заважає досягненню економічних цілей, або вони просто не в змозі діяти відповідно своїй “природі”.

Це можна проілюструвати на такому прикладі. В умовах ринкової економіки такі особистісні риси характеру як обережність, довірливість, поміркованість, що традиційно вважаються позитивними, в сучасному бізнесі втрачають свою цінність на перевагу таким, як ініціативність, здатність до ризику, агресивність і т.ін. Ті риси характеру, які були в свій час пристосовані до минулих соціальних умов, в нових умовах не відповідають потребам людини. Економічний розвиток відбувається швидше, ніж розвиток характеру, і розрив між еволюцією економічною і еволюцією психологічною приводить до того, що в процесі звичайної економічної діяльності психологічні потреби вже не задовольняються. Але ці психологічні потреби існують і потрібно шукати інші способи їх задоволення.

За таких умов виникають перехідні типи соціального характеру. Б.С. Братусь характеризує такий соціальний тип перехідним потребово-мотиваційним станом. Це той стан, в якому є бажання, прагнення, потреба, але немає стійкого визначеного предмета, що їх задовольняє, тобто немає визначеного шляху життєдіяльності. Як зазначає Б.С. Братусь, людина в такому стані може ще сказати про те, що вона не хоче, але не про те, що їй дійсно потрібно. У неї немає образу цілого, немає образу рознятої половини, прагнення до з’єднання, оволодіння якою повинно стати основою, знаком, символом її осмисленої діяльності.

Цей перехідний стан обумовлено, з одного боку, підсвідомим засвоєнням архетипів старого суспільства, яке знаходиться в агонії, а з другого – новим суб’єктивним життєвим простором з його новими прагненнями, домінуючими інтересами, цінностями і їх значеннями. Говорячи про засвоєння особистістю архетипів старого, неіснуючого вже суспільства, І.А. Акчурін виділяє такі архетипи:

1. недовіра до інших людей (головне – розподіл на “наших” і “не наших”);

2. “фамілізм” – довіра і прив’язаність перш за все до стосунків кровного родства;

3. невміння уявити перспективи розвитку;

4. ворожість до всього нового;

5. невміння навіть уявити себе в іншій нетрадиційній ролі;

6. погане знання реальності свого світу (а не його міфології).

Поряд зі старим світом одночасно народжується нова, не зовсім сформована культура. “Ринок” як соціально-економічна альтернатива старого світу породив психологічний феномен, відомий як “ринкова орієнтація характеру”. Характеристику останнього дав Е. Фромм у своєму аналізові типів соціального характеру. Характеризуючи ринкову орієнтацію, він підкреслює значення в ній “особистісного ринку”, який інтенсивно розвивається в нашій дійсності. Суть особистісного ринку полягає в тім, наскільки добре людина вміє продати себе на ринку, наскільки добре вона уміє подати себе, наскільки приваблива її “упаковка”. Тепер, щоб отримати успіх, мало володіти умінням, розумом, майстерністю, відвертістю і порядністю. Успіх залежить тепер від здатності вступати в конкурентну боротьбу з подібними собі.

Отже, перехідний тип соціального характеру – це тип, який знаходиться в стані вибору між ринковою орієнтацією і архетипами старого суспільства. Одночасне існування в сьогоденні багатьох пластів цінностей, жоден з яких не являє собою чітко структурованої нормативної моделі, утруднює ситуацію вибору і прийняття соціальних норм, а в цілому ускладнює процес соціалізації.

Говорячи про такий перехідний стан, в якому формується новий соціальний тип особистості, К. Хорні відмічає два його показники: 1) ригідність реагування , 2) розрив між можливостями людини і їх реалізацією. Ригідність реагування – це відсутність тієї гнучкості, яка дозволяє людям реагувати різним способом на різні ситуації. Розходження між потенційними можливостями даної людини, її даруваннями і її дійсними життєвими досягненнями сприяє підтримці перехідного потребово-мотиваційного стану як захисного механізму в умовах несприятливого для неї способу життя.

Говорячи про небезпечність цього стану, Б.С. Братусь звертає увагу на імовірність вибору індивідом предмета, який не відповідає суті особистісного росту. Потрібно мати на увазі, що вибір предмета є вибір шляху, бо знаходження предмета означає кінець потребового стану і формування якісно нового психологічного утворення – потреби (тобто “нужди”, яка знає свій предмет), яка, в свою чергу, спонукає до діяльності, що її задовольняє. Ця діяльність може тривати роками поки виявиться, що предмет був неістинним і шкідливим. А тому в кризі перехідних станів ми, по суті, вибираємо шлях, судьбу. Такий перехідний стан потребує нової “техніки існування” (Л.І. Анциферова), сутність якої полягає в тім, по-перше, що планування діяльності в соціальній сфері вимагає від особистості враховувати швидкі темпи змін соціальної реальності, а, по-друге, високої особистісної толерантності до невизначеності. Така “техніка існування” передбачає розглядати соціалізацію особистості як її ресоціалізацію, як процес, в результаті якого формується уміння орієнтуватись у непередбачених ситуаціях. Зміна умов буття ставить перед особистістю ряд проблем з освоєння нових інструментальних технік взаємодії з новою конкретно-історичною дійсністю. Наступив час зміни типу соціального характеру.

Історичну зміну різних соціально-історичних типів особистості можна розглядати як результат соціалізації у філогенетичному плані. Мірою соціальності людини є ті конкретно-історичні риси особистості, які виникають у неї в певних соціально-історичних умовах і виражають загальне, повторювальне у колективній діяльності. Ця конкретно-історична міра соціальності людини, обумовлена конкретним моментом історії і пов’язаною з цим моментом структурою діяльності особистості, втілена у соціально-історичному типі особистості. Говорячи про соціальні типи особистості в плані соціалізації, хотілося б особливо підкреслити такий момент. Соціально-історичний тип особистості, що є узагальненим образом людини певного історичного часу, в якому втілились результати соціалізації, що відобразила вимоги конкретного суспільства до особистості, може розглядатися як своєрідна модель соціалізованості особистості конкретного суспільства.

В цьому відношенні ми можемо говорити, що поняття “соціалізованість” збігається з визначенням “соціальний тип особистості”, як такої міри соціальності, якої набуває індивід в ході соціалізації. Ця міра соціальності потрібна людині, щоб адаптуватись до культури суспільства. Дослідження проблеми типології особистості в такому плані має практично-виховне значення. Типові риси особистості, являючи конкретно-історичну міру її соціальності, виконують функцію норми і патології соціальності індивідів. Не можна не погодитися в цьому плані з тим, що належність людини до певного соціального типу, накладаючи певний відбиток на характер людини, разом з тим зобов’язує її, змушує її в силу внутрішньої логіки групових інтересів і психології поводити себе саме так, а не інакше.

Функція виховання полягає в тім, щоб підготувати індивіда до виконання тієї ролі, яку йому прийдеться грати в суспільстві. Виховання повинно сформувати характер індивіда так, щоб він наближався до соціального характеру, щоб його власні прагнення співпали з вимогами його соціальної ролі. Таким чином, соціально-історичний тип особистості є не тільки результатом соціалізації, що розглядається у філогенетичному плані, але також засобом соціалізації індивіда, що розглядається в онтогенезі. В цьому відношенні правомірно стверджувати, що основне призначення соціалізації індивіда в онтогенетичному плані полягає у формуванні індивідів як соціальних типів особистостей. У моделі типу особистості ніби втілене замовлення суспільства на конкретні соціальні якості в реальній людині, які представляють конкретну міру її соціалізованості. Ця міра здійснюється з різним ступенем повноти, але кожне суспільство прагне до найбільш повного втілення в кожному індивіді рис соціально-історичного типу особистості.

В часи швидких соціальних змін спосіб життя людини починає не співпасти зі зразком поведінки, який традиційно вважається нормою. Виникає масове відхилення від “норми”. Традиційний тип особистості ще існує, але виникають нові умови, в яких колишні риси стають непотрібними. Люди прагнуть діяти у відповідності зі своїм складом характеру, але їх поведінка або заважає досягненню економічних цілей, або вони не в змозі діяти відповідно своїй “природі”. За таких умов виникають перехідні соціальні типи (типи соціального характеру).

Цей перехідний стан зумовлено, з одного боку, підсвідомим засвоєнням архетипів старого суспільства, яке знаходиться в агонії, а з другого, - новим суб’єктивним життєвим простором з його новими прагненнями домінуючими інтересами, цінностями і їх значеннями. Одночасне існування в сьогоденні суперечливих пластів цінностей, кожен з яких не являє собою чітко структурованої моделі, ускладнює процес соціалізації.

Одночасне існування різних пластів суспільних цінностей, суб’єктивних життєвих просторів найбільш виявляється у міжпоколінській взаємодії.

Історична проблемна ситуація в українському суспільстві склалась таким чином, що у безпосередній міжпоколінській взаємодії опинились представники поколінь, які дотримуються протилежних систем цінностей. В умовах швидких змін різні покоління, що соціалізувались в якісно відмінних соціально-економічних умовах, мають також суттєві відмінності в життєвих установках.

Установки поколінь виявляються у своїй загальності і в своїй специфіці. Загальність полягає в тім, що всі покоління визнали факт ринкових змін в суспільстві, і специфіка – яким чином це детермінує установки і соціальну поведінку особистостей. У старшого покоління існує негативна реакція на цей факт ринкових змін, зміна цінностей привела до втрат цінностей у поведінці. У “батьків” ставлення інструментальне: установка на пошуки засобів існування. У молоді ціннісної ломки не було, а тому існує єдність між установками і життєвим самовизначенням.

Молодь – це покоління, яке тісно взаємодіє з поколінням старших і дорослих. Ця взаємодія відбувається так: батьки проходять активний процес ресоціалізації, представники старшого покоління не змогли пройти ресоціалізацію. Діти, які виросли у перехідний період і для яких криза стала нормою, перебувають в суперечливій ситуації переборення радянських, відродження національних і активного впливу західних традицій. Тому їх ставлення до соціальної реальності буває суперечливим. Ситуація взаємодії поколінь в сучасних умовах українського суспільства породжує умови, в яких процес соціалізації протікає суперечливо, що відбивається на формуванні соціального типу особистості.

Л і т е р а т у р а

1. Авер’янова Г.М. Соціальна типізація особистості як закономірність соціалізації //Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб.наук.праць Інституту психології ім.Г.С.Костюка АПН України /За ред. Максименка С.Д. – К.: 2003. Т. V. Ч. 7. – С. 6 – 11.

2. Акчурин И.А. Типология и идентификация личности //Вопр. философ. – 1994. – № 5.

3. Анциферова Л.И. Психология повседневности: жизненный мир личности и «техника» ее бытия //Психол. журнал. – 1993. – № 2.

4. Братусь Б.С. Психология. Нравственность. Культура. – М., 1994.

5. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. – К.: Наукова думка, 1992. – 126 с.

6. Корнеев М.Я. Проблемы социальной типологии личности. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1971. – 152 с.

7. Крегер О., Тьюсон Дж. Типы людей. – М., 1995.

8. Левитов Н.Д. Психология характера. – М., 1969.

9. Москаленко В.В. Социализация личности. – К.: Высш. школа, 1986.

10. Овчинников Б.В., Павлов К.В., Владимирова И.М. Ваш психологический тип. – СПб, 1994.

11. Психология и психоанализ характера: Хрестоматия по психологии и типологии характеров /Ред.-сост. Д.Я. Райгородский. – Самара, 1997.

12. Смирнов Г.А. Советский человек. Формирование социалистического типа личности. Изд-е 3-е. – М.: Политиздат, 1990. – 463 с.

13. Фромм Э. Бегство от свободы. – М., 1990.

14. Хорни К.Невротическая личность нашего времени. – М., 1993.

15. Юнг К. Психологические типы. – М., 1995.