1.3. Сучасні теоретичні підходи у вирішенні проблеми соціалізації особистості

Не дивлячись на традиційність проблематики, пов’язаної з соціалізацією особистості, останні два десятиліття вона переживає “друге народження”. Це стало можливим завдяки виникненню певних соціальних та теоретичних передумов.

Соціальні передумови полягають в суспільних змінах, які відбуваються в нашому суспільстві в період його трансформації. Ці зміни впливають на всі складові і хід соціалізації особистості. Серед теоретичних джерел нових підходів і тенденцій теорії соціалізації найважливішими є наступні:

1. Суттєвий вплив на проблематику соціалізації особистості здійснено когнітивною революцією 70-х рр. Стрімкий розвиток когнітивістської орієнтації в останнє двадцятиріччя відкрило нові перспективи в дослідженні соціалізації через аналіз процесів соціальної категоризації і самокатегоризації. Одночасно в соціологічному аналізі цієї проблеми починає домінувати інтерпретаційна парадигма. (Поняття “інтерпретаційна парадигма” введено американським соціологом Т. Уілсоном в 70-х рр. на протиставлення “нормативній парадигмі”, яка найяскравіше представлена в структурному функціоналізмі Т Парсонса).

Основним пафосом інтерпретаційної парадигми є уявлення про активну роль індивіда в ході соціалізації. З цієї точки зору суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінований соціальними нормами тому, що він ці норми інтерпретує. Людина є творцем свого соціального світу. А тому невідповідність індивіда вимогам суспільства не є недоліком, який вимагає насильницького пристосування. Подібна невідповідність є основним джерелом соціальної динаміки.

На основі досліджень в галузі когнітивної соціальної психології, яка стала в останні роки основним напрямком соціальної психології, базується висновок про те, що індивід є творцем соціального простору, ненормованого в момент свого становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід в процесі соціалізації, змінюються через їх смислову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх в певних ситуаціях.

2. Іншим напрямком теоретичних досліджень, яким обумовлено якісні зміни у поглядах на соціалізацію, є розвиток ситуаціоністських теорій. Згідно з ними, зміна параметрів безпосередньої соціальної ситуації може виявлятись на поведінці особистості сильніше, ніж індивідуальні відмінності в особистісних рисах і диспозиціях. В дослідженнях в галузі психологічної теорії ситуації (Росс Л., Нісбеттр, 2000) акцентується увага на ідеї про сильний детермінуючий вплив безпосередньої соціальної ситуації, в якій знаходиться людина, зокрема, вплив, який часто надходить з боку незначних, на перший погляд, особливостей ситуації (наявність певних “каналів”, які сприяють виявленню активності індивіда). Ситуаціоністський підхід в соціальній сфері психології акцентує увагу на суб’єктивній інтерпретації ситуації і її впливові на людину. З точки зору цього підходу, соціалізація  це процес, який включає готовність особистості до переходу в нові і нові ситуації соціального розвитку.

3. Говорячи про теорії, які суттєво обумовили нові підходи до аналізу соціалізації, потрібно вказати на активну розробку проблеми ідентичності в 70-х рр., яка пов’язана з когнітивною революцією, і з іменами А.Тешфела, Дж.Тернера, С.Московічі. З точки зору цих дослідників, ідентичність є результатом категоризації і самокатегоризації, яка відбуваючись на різних рівнях, формує персональну та соціальну ідентичності. Індивід визначається системною ієрархією ідентичностей. Соціалізація розглядається як формування ідентичностей особистості.

4. Дослідження останніх двох десятиліть обумовили появу нових характерних загальних тенденцій в теорії соціалізації, які свідчать про якісні зміни в розвитку цього напрямку соціальної психології. Головною тенденцією є домінування конструкціоністського підходу в аналізі соціалізації.

Традиційно соціалізація розглядається як зміна якісних фаз, до кожної з яких людина повинна бути підготовленою попереднім етапом свого розвитку. Соціалізація, за традицією, розглядається як процес, нібито повернений назад, як реакція, що наступає за змінами соціальної ситуації. Конструктивістський підхід, навпаки, повинен вирішувати проблему знаходження характеристик особистості, які забезпечують майбутній успіх. В процесі соціалізації формуються особистісні передумови для виконання задач наступного етапу розвитку людини. Як відмічає відомий американський соціальний психолог А.Інкелес, аналіз соціалізації з цього боку повинен вирішувати проблему “заглядування вперед”. Соціалізація виступає як процес звернений в майбутнє.

Конструктивістський підхід суттєво відрізняється від традиційного “диспозиціонізму”, який у поясненні процесу соціалізації акцентує увагу на особистісних властивостях, як стійких утвореннях, що жорстко обумовлюють поведінку індивіда.

Диспозиційний підхід, з точки зору якого соціалізація  це формування характеристик, що забезпечують нормативне функціонування індивіда, склався ще в 30-х рр. ХХ ст. В своєму аналізові соціальної успішності (соціалізованості) людини Ф.Гіддінгс спирається на наявність у неї певних особистісних рис. Так, з його точки зору, більш соціально бажаними є люди уважні, відповідальні, незалежні в думках і такі, що прагнуть принести користь суспільству. Напроти, безвідповідальні, байдужі, егоїстичні індивіди погано пристосовані до соціального середовища і не мають успіху. Отже, досягнення рівня успішності, адекватного соціальній ситуації, обумовлено певними особистісними установками, аттитюдами.

Дійсно, цей підхід в певному діапазоні спрацьовує, а саме: якщо це стосується пояснень поведінки і розвитку особистості в буденних обставинах, тобто в обставинах обмеженого кола повторювальних ситуацій. Спостерігаючи за індивідом в певних соціальних умовах, ми виходимо з того, що ті ж самі закономірності будуть виявлятися в іншій ситуації. Саме так і відбувається, якщо інша не дуже відрізняється від попередньої. Буденний диспозиціонізм спрацьовує, поки не виникає стандартна ситуація, наприклад, та, що змоделював у своєму відомому дослідженні Стенлі Мілгрем. Проте, реакцію людей в нестандартних ситуаціях передбачити неможливо з будь-якою точністю. Принаймні, це неможливо зробити, використовуючи інформацію про особистісні диспозиції цих людей або навіть про їх поведінку в минулому. Це підтверджується досвідом піввікових досліджень. Максимальна статистична кореляція (0,30) виявленості тих чи інших індивідуальних відмінностей, з одного боку, і поведінкою в новій ситуації, що підтверджує або заперечує ці показники,  з другого, найкраще відображає існування цієї “стелі передбаченості”.

Перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій з одночасною нездатністю визнати важливість впливу ситуативних факторів на поведінку індивіда отримало назву “фундаментальної помилки атрибуції”.

На відміну від традиційних підходів, які наголошують на важливості досліджень рушійних факторів соціалізації, нові тенденції в теорії соціалізації виявляються у підкресленні того, що аналіз обмежувальних факторів є так само важливий, як і рушійних. Ці тенденції грунтуються на визнанні того, що соціалізація відбувається як динамічний, багатофакторний процес, в якому задіяна чисельна кількість одночасно існуючих факторів, які мають характер силового поля і існують як напружена система. В нестандартній ситуації різко виявляються внутрішні чинники соціалізації, які характеризують активність суб’єкта, ту конфігурацію сил, яка діє всередині суб’єкта. Ця внутрішня сила взаємодіє із зовнішньою як суб’єктивна інтерпретація індивідом соціальної ситуації. Концепція напружених систем у розгорнутому вигляді представлена в роботах видатного американського соціального психолога Леона Фестінгера.

Отже, для конструктивістського підходу важливими є такі положення:

 реальність соціального світу і реальність внутрішнього світу особистості  це реальності, що постійно пізнаються, осмислюються і інтерпретуються, і в цьому смислі  вони є створеними;

 результатом процесу конструювання є створення людиною образу світа, частиною якого є уявлення про саму себе як частину цього світу  соціальна ідентичність;

 соціальна ідентичність  це та створена соціальна реальність, яку потрібно розглядати як результат ресоціалізації особистості в умовах трансформації суспільства;

 завдяки формуванню соціальної ідентичності людина вміє орієнтуватись в непередбачених ситуаціях.

5. Нові підходи до вирішення проблем соціалізації обумовлені також зростанням інтересу в різних галузях гуманітарного знання до проблеми взаємовідносин “дитина  суспільство”. Проблема “дитина  суспільство” займає провідне місце не тільки в соціальній психології, але й віковій психології, психології особистості, етнографії дитинства, соціології сім’ї.

Світ дитинства  невід’ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому. Дитинство і суспільство взаємопов’язані так, що суспільство не може пізнати себе, не зрозумівши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії і особливостей дорослої культури. Світ дитинства співвідноситься з загальними властивостями і ціннісними орієнтаціями відповідного суспільства. Це співвідношення як найяскравіше відбивається в процесі соціалізації дитини, в ході якого індивід, змінюючись, отримує соціальність, а суспільство стає світом людини, який безперервно конструюється особистістю згідно з її потребами.

Дослідження проблеми “дитина  суспільство” під кутом зору процесу соціалізації дитини активно розпочалось наприкінці 20-х рр. ХХ ст., перш за все під впливом З.Фрейда.

Психоаналізом було висунуто постулат, згідно якого джерело розвитку індивіда і суспільства потрібно шукати в дитинстві, або постулат детермінації сучасного минулим. Позитивний внесок фрейдизму в дослідження проблеми “дитина  суспільство” полягає в стимулюванні широкого висвітлення світу дитинства, подальшої активізації досліджень механізмів, інститутів, методів соціалізації дитини, виявленні нових більш глибоких і складних питань в цьому процесі. Проте фаталістична трактовка ролі дитинства в розвитку особистості, зведення складних процесів соціалізації до окремих елементів догляду за дитиною  або так званий “пелюшковий детермінізм” (як його інколи називають), виявився неспроможним у вирішенні питань, пов’язаних з глибинними механізмами взаємодії у системі “дитина  суспільство”. У подальших дослідженнях було встановлено, що засоби догляду за малюком самі по собі не дозволяють передбачити майбутній характер дорослої людини.

На відміну від робіт цього типу, які у відповідності з фрейдистськими установками вивчали головним чином методи безпосереднього догляду за малюком, сучасні дослідження охоплюють досить широке коло тем. Ці теми можна розділити на чотири групи:

1) вивчення специфічних закономірностей розвитку людини в даному конкретному суспільстві, а також того, як ці особливі закономірності впливають на процес соціалізації дітей;

2) як саме діти засвоюють культуру свого народу, в чому визначається специфічність механізмів і процесів інкультурації;

3) дослідження взаємозв’язку між вихователем дітей та іншими аспектами соціальної структури і культури даного суспільства: хто і як визначає цілі і засоби виховання, як взаємодіють один з одним окремі інститути соціалізації, як контролюються і коректуються її результати.

4) вивчення взаємозв’язку між певним стилем виховання дитини і соціальним характером, рисами особистості дорослої людини.

Дослідження за зазначеною тематикою спираються на тезу про соціальну детермінацію розвитку людини. Останнє поділяється всіма сучасними науковцями, які займаються проблемою “дитина  суспільство”. На протязі декількох десятиліть було здійснено багато цікавих досліджень, в яких аналізувалось питання соціокультурних детермінант виховання дітей.

Значний внесок у розвиток теорії соціальної обумовленості формування особистості дитини було зроблено американською дослідницею, видатним вченим, Маргарет Мід (1901-1978). Вона була першим етнографом, для якої світ дитинства став основним і головним предметом дослідження. На протилежність фрейдистам, М.Мід доказує, що дитинство не є деміургом культури; напроти, культурні традиції, розвиваючись за власними законами, визначають зміст дитинства. В будь-якому суспільстві дитина народжується з деякими універсальними біологічними передумовами, проте кожна культура використовує ці “ключі” по-своєму. А тому порівняльне вивчення цілей, засобів і методів соціалізації дітей не тільки прояснює специфіку кожної окремої культури, але й дозволяє глибше зрозуміти і проконтролювати наші власні методи соціалізації. Новаторство М.Мід полягає не тільки в постановці питання, але й в методах дослідження (метод безпосереднього включеного спостереження, дитячі малюнки, ігри, кіно- і фотокамери). Важливою заслугою М.Мід було подолання типового для наук про людину андроцентризму, тобто схильності розглядати і приймати за норму перш за все поведінку чоловіків. М.Мід, досліджуючи відмінності в поведінці і соціалізації хлопчиків і дівчат, показує їх соціально-структурні і культурні детермінанти, які до цього традиційно “списувались” на універсальні властивості біологічного статевого диморфізму.

Слід зазначити, що в першій половині ХХ ст. пануючими були дві точки зору на проблему “дитинство  суспільство”. Перша (якої дотримувались психологи)  це погляд на процеси індивідуального розвитку, як такі, що відбуваються у незмінному соціальному світі. Друга (її дотримувались в основному соціологи, історики, етнографи)  це точка зору на те, що можна досліджувати зміну в соціальному світі без врахування зрушень у змісті і структурі життєвого шляху індивіда. Ці дві точки зору (1. - в незмінному світі індивід, який змінюється, 2. - незмінний індивід у світі, який змінюється) визнавались такими, які взаємно доповнюють одна одну. Згодом стало зрозумілим, що така постановка питання є незадовільною, що потрібно вивчати індивіда, який розвивається у світі, який змінюється.

В роботах соціальних психологів 60-80 рр. в аналізі проблеми “дитина  суспільство” було акцентовано увагу на тому, що зовнішній соціальний світ, в якому здійснюється процес соціалізації дитини, є складним, багатофакторним і мінливим. Зокрема, дослідженнями американського соціального психолога У.Бронфенбреннера, який у співдружності з радянськими вченими вивчав особливості соціалізації дітей в СССР і США , було виявлено, що нормативно-педагогічні установки і принципи не співпадають повністю з реальною педагогічною практикою. Результати цього дослідження були опубліковані в книзі “Два мира детства: Дети в США и СССР”.  М, 1976.

В результаті соціально-класової диференціації людської діяльності тривалість індивідуального життєвого шляху, конкретний зміст його етапів суттєво варіюють в різних суспільствах і у представників різних соціальних прошарків. Індивіди, які належать до імущих прошарків, мають більше шансів на тривале життя. Їх дитинство, період, коли індивід не приймає участі у виробництві, теж триваліший. Ще ширшими є соціально-історичні варіації змістовних вікових властивостей і процесів та відношення людей до окремих періодів життя, зокрема дитинства. Ніщо не може змінити інваріантну послідовність циклів дитинства, дорослості і старості. Проте тривалість і зміст кожного з них суттєво залежить від соціальних факторів. Ця залежність має не тільки кількісний, але й якісний характер.

Як вважають антропологи, є певна філогенетична закономірність, згідно з якою в процесі біологічної еволюції зростає значення індивіда і його вплив на розвиток виду. Це виявляється, по-перше, в нарощуванні тривалості періода індивідуального існування, протягом якого накопичується індивідуальний досвід, який здійснює вплив на подальшу еволюцію, і, по-друге, в нарощуванні варіативності (морфологічної фізіологічної і психічної) всередині виду.

Це продовжується і в людській історії. Окрім загального продовження тривалості життя людини порівняно з іншими антропоїдами, змінюється співвідношення і тривалість її етапів. Зокрема, підвищується значення підготовчого етапу життєдіяльності, відбувається продовження дитинства як періоду первинного навчання і соціалізації.

Збільшення самого періоду дитинства, в основному за рахунок отроцтва, нижня і верхня межа якого стає все більше розмитою, викликало інтерес у сучасників до проблеми “дитина  суспільство”. Зі збільшенням періоду дитинства інколи пов’язується факт зростання обсягу і значимості відмінностей між поколіннями. “Несхожість” дитячого і дорослого світів в нашому сьогоденні супроводжується певним “розмиванням” значних критеріїв “дорослий  дитина”, що може посилювати у цих двох груп суперечності в соціальних установках до широкого кола соціальних проблем.

Інтерес до дослідження проблеми “дитина  суспільство” викликано також таким явищем, як динамікою інститутів (агентів) соціалізації і розвитком юнацької субкультури, появою таких особливостей в цих факторах, які не спостерігались раніше. Динаміка освітянських інститутів соціалізації виявилась не стільки у галузі структурної перебудови системи освіти, скільки у зміщенні цінностей суспільної свідомості, в наголошенні самоцінності особистості дитини. Ця динаміка освітянських інститутів відбувається на фоні більш пізнього включення підростаючого покоління в сферу виробництва і розширення агентів соціалізації (формування самодіяльних організацій і інших неформальних об’єднань, в тому числі різних групових форм асоціальної поведінки). Факт примноження агентів підліткової соціалізації має велике значення для змін, які відбуваються в цьому процесі.

Все це сприяло активізації досліджень закономірностей соціалізації не тільки дітей, але й інших вікових груп. В результаті цього сучасна тенденція в аналізі соціалізації виявляється також в тому, що в якості об’єктів дослідження все частіше вибираються не тільки дитинство і отроцтво, але й інші вікові етапи. Реалізується ідея про безперервність процесу соціалізації. Нова тенденція в теорії соціалізації виявляється також в тому, що замість спроб створити загальну теорію соціалізації, яка характерна для традиційного підходу до соціалізації, все більшої переваги набувають дослідження окремих моделей соціалізації  статеворольова, економічна, політична, етнічна, релігійна та ін. І це є закономірною стадією накопичення знань у розвитку науки.

Л і т е р а т у р а

1. Авер’нова Г.М., Москаленко В.В. Теоретико-методологічні проблеми соціалізації особистості /Психологія. Збірник наук.праць. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова. Випуск 17, 2002. – С. 3 – 7.

2. Андреева г.М. Психология социального познания.  М.: Аспект-Пресс, 2000. – 288 с.

3. Белинская Е.П., Тихомандрицкая О.А. Социальная психология личности.  М.: Аспект-Пресс, 2001. – 301 с.

4. Бронфенбреннер У. Два мира детства: Дети США и СССР.  М., 1976.

5. Бурлачук Л.Ф., Коржова Е.Ф. Психология жизненных ситуаций. – М., 1998.

6. Бурлачук Л.Ф., Михайлова Н.Б. К психологической теории ситуаций.//Психол. журнал.  2002.  Т. 23.  № 1.  С. 5-17.

7. Волович А.С. Особенности социализации выпускников средней школы. Автореф.дис. …канд. наук .  М., 1990.

8. Выготский Л.С. Динамика и структура личности подростка //Собр.соч. : В 6-ти т. – М.: 1984. – Т. 4. – С. 220 – 242.

9. Кле М. Психология подростка: Психосексуальное развитие.  М., 1991.

10. Кричева Л.Д. Мировоззренческая ориентация личности в условиях трансформации общества. – Запорожье: ЗГУ, 1998. – 202 с.

11. Кон И. Ребенок и общество: (Историко-этнографическая перспектива).  М.: Наука., 1988.  270 с.

12. Костюк Г.С. Проблема личности в философском и психологическом аспектах //Избр.психол.труды. – М.: Педагогика, 1988. – С. 76 – 85.

13. Мид М. Культура и мир детства. – М., 1988.

14. Налчаджян А.А. Социально-психологический возраст (проблемы становления личности).  Ереван., 1988.

15. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст (проблемы становления личности).  М.. 1994.

16. Росс Л., Нисбеттр Человек и ситуация. Уроки социальной психологии.  М.: Аспект-Пресс, 2000.  429 с.

17. Субботский Е.В. Детство в условиях разных культур //Вопр. психол.  1979.  № 6.

18. Фельдштейн Д.И. Психология развития личности в онтогенезею. – М.: Педагогика, 1989. – 208 с.