Теорія стадій психосоціального розвитку особистості е. Еріксона

Послідовник З. Фрейда Е. Еріксон розробив теорію стадій психосоціального розвитку особистості. Хоча Еріксон стверджував, що його теорія  це є подальший розвиток концепції Фрейда, проте він рішуче відійшов від класичного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є психосоціальною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що особистість виростає з результатів розв’язання соціального конфлікту, який виникає у взаємодії з іншими в вузлових точках розвитку. Еріксон бачив свою задачу в тім, щоб привернути увагу до здатності людини долати життєві труднощі психосоціального характеру. Його теорія ставить всередину якості “его” (“Я”), його позитивні якості, які розкриваються в різні періоди розвитку.

Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання егоідентичності, яке відбувається в різних культурах по-різному. Центральним для теорії особистості у Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом дозрівання (від грец. “після народження”). В книзі “Дитинство і суспільство” Еріксон розділив життя людини на 8 окремих стадій психосоціального розвитку “его”. Ці стадії є результатом епігенетично розгорнутого плану особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку базується на уявленні про те, що кожна стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час (“критичний період”), а також про те, що повноцінна особистість формується тільки шляхом проходження в своєму розвитку послідовно всіх стадій. Крім того кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою  поворотним моментом в житті індивіда, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і соціальних вимог, які пред’являються до індивідуума на цій стадії.

Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між біологічними потребами індивіда і вимогами суспільства. Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв’язується кожна з проблем, або як долається криза. Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кожна психосоціальна криза вміщує як позитивний, так і негативний компонент. Якщо конфлікт розв’язано задовільно, то тепер “его” вбирає в себе новий позитивний компонент, що гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт залишається нерозв’язаним або отримує незадовільне розв’язання, тим самим “его” наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент. Задача полягає в тім, щоб людина адекватно розв’язувала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною і зрілою особистістю.

На спосіб розв’язання індивідом конфлікту впливають установки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв’язання проблем, які притаманні кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах, проте він широко варіює як за формою проведення, так і за своїм впливом на людину.

На кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один із конфліктів) набуває більш важливого значення (стає критичним) порівняно з іншими. Однак, не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки на одній із стадій, він є присутнім протягом всього життя. Наприклад, потреба в автономії є особливо важливою для дітей віком від 1 до 3 років, але на протязі всього життя люди повинні постійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть виявляти кожен раз, вступаючи в нові стосунки з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш важливих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Знання про те, як людина справляється з кожною із значимих життєвих проблем або як неадекватне розв’язання ранніх проблем позбавило її можливості сравлятись з подальшими проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя.

Описані Еріксоном “вісім вікових періодів людини” є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто вивчає поведінку людини, розробляти нові підходи у дослідженні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.