1.2. Проблема стадійності процесу соціалізації

Проблема стадійного розвитку особистості є однією з центральних теоретичних проблем в науках про людину.

Розвиток є головним способом існування людини впродовж її життєвого шляху. Людина не може жити не розвиваючись. Розвиткові людини притаманні специфічні закони, що характеризують внутрішню логіку становлення її як особистості. Розвиваючись, особистість постійно будує і перебудовує свій життєвий світ, створюючи його через структурування зовнішньої реальності відповідно до внутрішньої своєї структури. В науках про людину існують два різних погляди на процес розвитку людини в цілому. Перший полягає в тім, що розвиток людини є безперервним, він йде не зупиняючись, рівномірно, а тому не існує чітких меж, які відділяють один етап розвитку від іншого.

Згідно іншого погляду, розвиток людини є дискретним, відбувається нерівномірно (то прискорюється, то уповільнюється), а тому є підстави виділити етапи розвитку (стадії), які якісно відрізняються один від одного. Найбільш поширеною є точка зору про стадійний розвиток людини. Соціалізація – це стадійний процес, який починається з народження людини і продовжується все життя. Стадійність означає, що одні періоди розвитку послідовно змінюються іншими, до того ж ця послідовність носить незворотний і водночас непередбачуваний характер. Новий стан готується попереднім і змінюється наступним. Кожен з цих станів, періодів триває певний час, протягом якого відбуваються якісні і кількісні зміни, і, разом з тим, в кожному періоді зберігаються відносно стійкі, характерні саме для нього якості, що відрізняють його від інших.

Розвиток особистості є результатом цілої системи впливів, які змінюють спосіб детермінації подальшого розвитку. Складна взаємодія біологічних, психологічних і соціальних детермінант розвитку, їхня відносна автономність і взаємовплив задають траєкторію життєвого шляху.

Психологи (Виготський, Вернер) описали основні ознаки розвитку. Найбільш суттєві такі: диференціація, розчленіння елемента, який раніше був єдиним; поява нових сторін, нових елементів в самому розвиткові; перебудова зв’язків між сторонами об’єкта. В результаті кількісного росту цих ознак відбуваються якісні зміни в процесі психічного розвитку як перехід від одного етапу до іншого, від однієї вікової стадії до іншої. На кожній стадії існує якийсь головний, провідний фактор, який визначає процес розвитку на цій стадії.

Всі люди, незалежно від індивідуальних особливостей, обов’язково проходять через кожну стадію розвитку, не пропускаючи жодної і не забігаючи вперед.

Концепція стадійності ж. Піаже

Одним з перших висунув гіпотезу про існування стадій розвитку людини видатний швейцарський психолог Жан Піаже, дослідження якого в галузі загальних закономірностей розвитку інтелекту є вищим досягненням психології ХХ ст. Його теоретична система розвитку інтелекту, навколо якої пов’язано інші проблеми психічного розвитку людини, склала основу сучасної теорії стадійності соціалізації особистості. Жан Піаже створив Женевську школу генетичної психології, яка вивчає розвиток мислення дитини.

Термін генетичний введено в психологію у другій пол. ХІХ ст., до того, як біологи почали його використовувати в вузькому значенні. Термін “генетична психологія” стосується індивідуального розвитку, онтогенезу. Висловлювання “генетична психологія” означає, що психічні функції розглядаються в процесі формування, тому “генетична психологія” це не синонім “дитяча психологія”. Генетична психологія – це психологія, яка розглядає особливості людини в процесі її розвитку. Виходячи з перспективи створення генетичної епістемології (науки про походження і розвиток наукового знання), Піаже перевів традиційні питання теорії пізнання в галузі психології і їх експериментального вирішення.

Які задачі вирішує генетична психологія? Ця наука вивчає, як відбувається перехід від одних форм інтелектуальної діяльності до інших, від простої структури розумової діяльності до більш складної, і які причини цих структурних перетворень. Вона вивчає схожість і відмінності між психічним життям дитини і дорослої людини. Генетична психологія досліджує, як формуються у дитини фундаментальні поняття: об’єкт, простір, час, причинність. Вона вивчає уявлення дитини про явища природи: чому сонце, місяць не падають, чому хмари рухаються, чому дує вітер, а річки течуть і т.ін. Піаже цікавиться особливостями дитячої логіки, і механізмами пізнавальної діяльності дитини, які приховані за зовнішньою картиною її поведінки.

Отже, він досліджував зв’язок між мисленням дитини і реальністю, яка нею пізнається. Об’єкт існує незалежно від суб’єкта. Але, щоб пізнати об’єкт, дитина повинна здійснити діяльність з цим об’єктом, тобто трансформувати об’єкти: перемішувати, комбінувати, віддаляти і т.ін., тобто перетворювати.

Ідея трансформації – це перша центральна ідея теорії Піаже. Джерело пізнання не в “S” і не в “О” – це взаємодія між об’єктом і суб’єктом. З самого початку дитина набуває досвіду на основі дій: слідкує очима, повертає голову, досліджує ротом, руками, соває ногами і т.ін. Цей набутий досвід через трансформації оформлюється в схеми дій. Поняття схема дій – одне із найбільш важливих в теорії Піаже. Схема дій, за Піаже, – це те найбільш загальне, що зберігається в дії при багаторазовому її повторенні в різних обставинах. В широкому розумінні – схема дій – це структура на певному рівні розумового розвитку.

Отже, проблема пізнання не може розглядатись окремо від проблеми розвитку інтелекту. Ця проблема в тім, як суб’єкт здатен пізнавати дійсність все більш адекватно, тобто об’єктивно.

Об’єктивність не дана дитині з самого початку, як стверджують емпірики, а для її розуміння потрібна серія послідовних конструкцій, які все більше наближуються до неї. Ідея конструкції – друга центральна ідея Піаже. Об’єктивне знання завжди підпорядковується певним структурам дії. Ці структури – результат конструкції: вони не дані ні в об’єктах (оскільки залежать від дій), ні в суб’єкті (оскільки суб’єкт повинен навчитись координувати свої дії). Звідки ця здатність конструювання? Суб’єкт, за Піаже, це організм, який наділений функціональною активністю пристосування. Це успадковане, воно властиве всьому живому. Суб’єкту властиві дві основні функції: організація і адаптація. Кожен акт поведінки організований, або інакше – являє собою певну структуру. Її динамічний аспект складає адаптація, яка в свою чергу складається із рівноваги процесів асиміляції і акомодації. Асиміляція – це включення нового об’єкта в уже існуючі схеми дій. Акомодація – це пристосування схем, якими не охоплюється новий об’єкт.

Протягом всього онтогенетичного розвитку основні функції (адаптація, асиміляція, акомодація) як динамічні процеси незмінні, успадковуються, не залежать від досвіду. Структури, навпаки, складаються в процесі життя, залежать від змісту досвіду і якісно відрізняються на різних стадіях розвитку. Таке співвідношення між функцією і структурою забезпечує безперервність розвитку і його якісну своєрідність на кожній віковій стадії.

Пізнання реальності завжди залежить від пануючих мислиневих структур. Це є закон. Одне й те саме знання може по-різному оцінюватись в залежності від того, на які мисленеві структури воно спирається.

Важливим вихідним принципом дослідження для Піаже є такий, щоб розглядати дитину як істоту, яка асимілює речі, відбирає і засвоює їх згідно своєю мислиневою структурою. У пізнанні, за Піаже, визначальну роль відіграє не сам об’єкт, який вибирається суб’єктом, а перш за все, домінуючі мислиневі структури суб’єкта. Від них залежить пізнання світу. Багатство досвіду, яким володіє людина, залежить від кількості і якості інтелектуальних структур, які у неї є. Розвиток – це зміна домінуючих мислиневих структур.

Найважливішим відкриттям Піаже було відкриття егоцентризму дитини. Егоцентризм – це центральна особливість мислення. Своєрідність дитячої логіки, дитячої мови, дитячих уявлень про світ – це наслідок егоцентричної мислиневої позиції.

Отже, відношення до дійсності в процесі пізнання визначається мислиневою позицією дитини – егоцентризмом.

Егоцентризм дитини виявляється, перш за все, реалістичною позицією дитини по відношенню до оточуючого світу. Реалістична позиція відрізняється від об’єктивної позиції. Реалізм дитини виявляється в тому, що дитина сприймає предмети такими, якими дає їй безпосереднє сприйняття. Наприклад, що місяць йде за дитиною, що тінь біжить поряд, а потім зупиняється. Піаже назвав це явище “реалізмом”. Саме цей реалізм заважає дитині розглядати речі незалежно від суб’єкта, у їх внутрішньому взаємозв’язку. Це тому, що дитина не відділяє своє “Я” від оточуючого світу. Діти до певного віку не вміють розрізняти суб’єктивний і зовнішній світ. Дитина починає з того, що ототожнює свої уявлення з речами об’єктивного світу і лише поступово приходить до розрізнення їх один від одного.

Дитячі уявлення розвиваються від реалізму до об’єктивності, проходячи ряд етапів: партиципації (співпричетність), анимізма (всезагального одушевління), артифілікалізма (розуміння природних явищ за аналогією з діяльністю людини), на яких егоцентричні відношення між “Я” і світом поступово послаблюються. Поступово, крок за кроком в процесі розвитку дитина починає займати позицію, з якої вона відрізняє те, що йде від суб’єкта, і бачить відображення зовнішньої реальності в суб’єктивних уявленнях. Еволюція дитячих уявлень про світ, відбувається від реалізма до об’єктивності.

Паралельно з цією еволюцією йде розвиток дитячих ідей від абсолютності (“реалізму”) до реципрокності (взаємності). Реципрокність з’являється тоді, коли дитина відкриває точки зору інших людей, коли встановлює відповідність своєї точки зору з іншими. З цього моменту вона починає бачити реальність уже не тільки як безпосередньо їй дану, а як таку, що встановлена завдяки координації всіх точок зору разом взятих. В цей період відбувається найважливіший крок в розвитку дитячого мислення, бо, за Піаже, уявлення про об’єктивну реальність  це те, що найбільш загальне, що є в різних точках зору, в чому погоджуються різні розуми між собою. Мисль дитини розвивається ще й у третьому напрямку  від “реалізму” до релятивізму. Спочатку діти вірять в існування абсолютних субстанцій і абсолютних якостей. Пізніше вони відкривають, що явища пов’язані між собою і що наші оцінки є відносними. Світ незалежних субстанцій поступається місцем світові відношень. Отже, за своїм змістом дитяче мислення спочатку є “реалістичним”, тобто таким, яке не відділяє суб’єкт від об’єкта. Далі воно розвивається у напрямку об’єктивності, реципрокності і релятивності. Це здійснюється в результаті подолання дитиною власного егоцентризму.

Важливою особливістю дитячої психіки є феномен егоцентричної мови. Піаже вважав, що дитяча мова егоцентрична тому, що дитина говорить лише “зі своєї точки зору”, і, головне, вона і не намагається стати на точку зору співрозмовника. Вона не має бажання вплинути на співрозмовника і дійсно повідомити йому щось. Дитині важливим є видимість інтересу, що його слухають. Егоцентрична мова не охоплює всю спонтанну мову дитини. Коефіцієнт егоцентричної мови змінюється і залежить від двох обставин: від активності самої дитини і від типу соціальних стосунків, які встановлюються, з одного боку, між дитиною і дорослим, і, з другого  між дітьми-ровесниками. Там, де дитина сама по собі  коефіцієнт егоцентричної мови збільшується. В середовищі, де панує авторитет дорослого, коефіцієнт егоцентричної мови великий. Серед ровесників, де дискусії, де немає примушення, він знижується. Коефіцієнт вербального егоцентризму зменшується з роками. У 3 роки він найбільший: 75%. Від 3 до 6 років знижується, а після 7 років зникає.

Піаже провів багато різноманітних експериментів, які показують, що до певного віку дитина не може встати на іншу, чужу точку зору. Наглядним прикладом егоцентричної позиції дитини є експеримент з макетом з трьох гір, описаний Піаже і Інельдер.Гори на макеті різної висоти і кожна мала якусь ознаку – будинок, річку, яка спускається по схилах, сніжну верховину. Експериментатор давав досліджуваному декілька фотографій, на яких всі три гори було відображено з різних сторін. Піддослідного просили вибрати фотографію, де гори відображені так, як він їх бачить в даний момент, в цьому ракурсі. Це завдання дитина вирішувала правильно. Після цього експериментатор показував їй ляльку, яка ставилась на іншу сторону макета. Тепер на прохання вибрати фотографію, де гори відображені так, як бачить їх лялька, дитина вибирала ті, де гори зображені так, як бачить вона сама.

Відомий також тест трьох братів, застосування якого показує, що дитина до 7–8 років ще не може вірно визначати поняття, зокрема, поняття “брат”. (“У Ернеста три брата – Поль, Анрі, Шарль. Скільки братів у Поля? А у Анрі? А у Шарля?” Піаже питав, наприклад Леона “Є у тебе брати?” – “Артур”. “А у нього є брат?” – “Ні”. “А скільки братів у вас в сім’ї?” – “Двоє”. “А у тебе є брат?” – “Один”. “А він має братів?” – “Зовсім не має”. “Ти його брат?” – “Да”. “Тоді у нього є брат?” – “Ні”.)

Феномени, що відкриті Піаже, не вичерпують всього змісту дитячого мислення. Значення експериментальних фактів, отриманих Піаже в тім, що завдяки їм було відкрито важливіше психологічне явище – мислинева позиція, що визначає відношення дитини до дійсності, яку Піаже назвав егоцентризмом. Егоцентризм показує, що зовнішній світ не діє безпосередньо на розум суб’єкта, а наші знання про світ – це не просто відбиток зовнішніх подій. Ідеї суб’єкта частково є продуктом його власної активності. Вони змінюються і навіть викривляються в залежності від пануючої мислиневої позиції.

Піаже підкреслював, що зниження егоцентризму пояснюється не прибавкою знань, а трансформацією мислиневої позиції. Розвиток – це зміна мислиневих позицій. Егоцентризм поступається місцем децентрації, більш досконалій позиції. Перехід від егоцентризму до децентрації характеризує розвиток пізнання людини. Піаже називає це законом розвитку.

Що рухає цим процесом? Для того, щоб подолати егоцентризм, потрібні дві умови: 1) усвідомити своє “Я” в якості суб’єкта і відокремити суб’єкт від об’єкта; 2) координувати свою власну точку зору з іншими, а не розглядати її як єдино можливу.

Розвиток знань про себе виникає у дитини, за Піаже, із соціальної взаємодії. В соціальній взаємодії (суспільстві) можна виділити два крайніх типи взаємовідносин індивідів: 1) відносини примушування; 2) відносини кооперації. Відносини примушування нав’язують дитині систему правил обов’язкового характеру. Цей тип відносин особливо характерен у сфері стосунків дитини і дорослих. Відносини примушування не сприяють зміні мислиневої позиції. Напроти, через примушування виникає “реалізм” моральний і інтелектуальний, чисто зовнішні уявлення про правила. Коли дитина констатує нове поняття, користуючись мовою дорослих, то це поняття залишається цілком дитячим, бо дитина змінює його у відповідності зі своєю мислиневою структурою.

Для того, щоб усвідомити своє “Я” необхідно звільнитись від примусу, необхідна взаємодія думок. Тільки індивіди, які вважають себе рівними, можуть здійснювати “розвиваючий” взаємний контроль. Такі відносини з’являються з момента встановлення кооперації серед дітей. Завдяки встановленню відносин кооперації відбувається усвідомлення існування інших точок зору. Внаслідок цього формуються логічні норми.

Перехід від егоцентричної позиції до об’єктивної обумовлюється соціалізацією. За Піаже, соціалізація – це процес адаптації до соціального середовища, який полягає в тім, що дитина, досягнувши певного рівня розвитку, стає здатною до співробітництва з іншими людьми, завдяки поділяння і координації своєї точки зору і точок зору інших людей. Такий перелом в розвитку наступає у віці 7–8 років.

Великим досягненням Піаже в галузі дитячої психології (після егоцентризму) була гіпотеза про існування стадій інтелектуального розвитку.

Розвиток, за Піаже, це перехід від нижчої стадії до вищої. Попередня стадія завжди підготовляє наступну. Так, конкретні операції слугують основою формальних операцій і складають їх частину. В розвитку відбувається не просто заміна нижчої стадії на вищу, а інтеграція раніше сформованих структур. Попередня стадія перебудовується на більш високому рівні. Кожна стадія характеризується своєю специфічною структурою, але всі стадії мають загальні функціональні механізми – асиміляції і аккомодації.

Порядок послідовності стадій є незмінним. Можна передбачити, що цей порядок обумовлено фактором визрівання. Однак, як підкреслював Піаже, порядок стадій не містить в собі ніякої успадкованої програми. Визрівання пов’язано лише з можливостями розвитку. Ці можливості потрібно ще реалізувати. В процесі розвитку безперервно відбувається конструкція нового. Вік, в який з’являються структури рівноваги, може варіювати в залежності від фізичного і соціального оточення.

В умовах вільних взаємовідносин і дискусій дологічні уявлення швидко замінюються раціональними уявленнями, але вони зберігаються довше у відносинах, основаних на авторитеті. Стадії інтелектуального розвитку, за Піаже, можна розглядати як стадії психічного розвитку в цілому. Піаже вивчав різні психічні функції (пам’ять, сприйняття, афекти) на кожному рівні розвитку, але всі психічні функції він розглядав у їх відношенні до інтелекту. На відміну від інших класифікацій психічного розвитку в центрі системи Піаже стоїть інтелект. Розвиток інших психічних функцій на всіх етапах підпорядковано інтелекту.

Генетична психологія Жана Піаже, його теорія стадій психологічного розвитку, яку він створив на основі аналізу розвитку інтелекту особистості, і стали поштовхом для розробки спеціалістами в різних галузях наук про людину класифікацій вікових стадій. На сьогодні існує чисельна кількість класифікацій вікової періодизації людини.