14.3. Розподіл обов'язків по доказуванню

Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст.99 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по дока­зуванню, оскільки ст.ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора,

169

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (ст.ст. 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду.

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу пове­дінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності вико­нання комплексу відповідних дій, який гарантується на­станням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у випадку невиконання стороною обо­в'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, - лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст.ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спросту­ванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином.

14.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи, установлює вимогу про належність

170

доказів. Згідно зі ст.28 ЦПК України суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Встановити належність доказів — значить установити, чи мають вони значення для справи.

Такими, які мають значення для справи, визнаються фактич­ні дані, що пов'язані з фактами, які підлягають встановленню в справі, і в силу цього зв'язку можуть підтвердити чи спростувати їх. Наприклад, таким зв'язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики; розписка пози­чальника в одержанні суми позики; лист позичальника, який свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити чи спростувати факт укладення договору позики.

З метою полегшення суду визначення належності доказів закон вимагає від осіб, які клопочуть про виклик свідків, витребування документів або речових доказів, вказати, які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені з їх допомогою,

Суд, підбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно до правила належності доказів, повинен керуватися вимогами достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів.

Новий ЦПК України конкретизує поняття належності доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не повинен брати до розгляду докази, які не відносяться до предмету доказування.

Принцип допустимості засобів доказування закріплений в ст.ст. 27 і 29 ЦПК і припускає дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування по всякій

171

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

цивільній справі повинні відповідати перерахованим у ч.2 СТ.27 ЦПК, оскільки вона дає їх вичерпний перелік. Ця частина правила допустимості засобів доказування означає, що докази встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, пока­заннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. З цього випливає, що будь-який доказ, отриманий за допомогою одного з зазначених засобів, якщо інше не встановлено законом, є припустимим.

По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Такі конкретні обмеження вводяться нормами матеріального права. Так, наприклад, договір позики повинен бути зроблений у письмовій формі. У цьому випадку в підтвердження договору повинні надаватися документи про його оформлення, напри­клад, розписка позичальника в одержанні суми позики. Розглянуте правило спрямоване на усунення з процесу доказів, які потенційно можуть бути недостовірними.

Ст. 59 нового ЦПК України доповнює принцип допусти­мості важливим положенням про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Це означає, що законними повинні бути як засоби доказування, вичерпний перелік яких визначений ЦПК, так і методи отримання цих доказів.