3.3. Основні поняття та визначення системи землеустрою в Україні

Система землеустрою − це сукупність взаємопов'язаних наукових, технічних, технологічних та організаційно-правових заходів, направлених на регулювання земельних відносин, обліку та оцінки земельних ресурсів, організацію використання і охорони зе­мель, складання територіальних і внутрішньогосподарських проектів землевпорядкування, організацію та здійснення землеустрою.

Система землеустрою містить сукупність таких взаємопов'яза­них складових:

1. об'єкти землеустрою;

2. суб'єкти землеустрою;

3. землеустрій, що містить землевпорядну діяльність і земле­впорядний процес.

Кожна із складових має свою внутрішню структуру, яка скла­дається із компонентів, що визначають широкий діапазон діяль­ності щодо землеустрою.

Згідно зі статтею 2 Земельного кодексу України об'єктами зе­мельних відносин, а відповідно, і землеустрою є землі в межах території України (територія України, території адміністративно- територіальних утворень, територіальні зони), земельні ділянки, у тому числі земельні частки (паї).

Земля - це частина довкілля, яка характеризується просторо­вістю, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами і водами. Земля, згідно статті 14 Конституції України, є основним національним багатством, що перебуває під особливою охоро­ною держави.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установле­ними межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Межі земельної ділянки фіксуються на планах і ви­носяться в натуру (на місцевість). Площа земельної ділянки ви­значається після виносу меж в натуру (на місцевість). Правовий статус земельної ділянки включає в себе цільове призначення, дозволене використання і зареєстровані у державному земель­ному кадастрі права на земельну ділянку (права власності, ко­ристування або оренди, обмеження, обтяження).

Земельна ділянка може бути подільною і неподільною. По­дільною визнається земельна ділянка, яка без зміни свого цільо­вого призначення і законодавчо дозволеного використання може бути поділена на частини, кожна з яких після поділу може утвори­ти самостійну земельну (землеволодіння або землекористуван­ня). Неподільною є земельна ділянка, яка за своїм цільовим при­значенням і законодавчо дозволеним використанням не може бути поділена на самостійні земельні ділянки.

У процесі землеустрою формується право власності на земель­ну ділянку, яка відповідно до статті 79 Земельного кодексу Украї­ни, поширюється в її межах на поверхневий (фунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності формується також на простір, що знаходиться над та під поверхнею земельної ділянки на висоту і на глибину, не­обхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і спо­руд. Таким чином, в процесі землеустрою формується цільове при­значення та правовий режим земель і земельних ділянок за поба­жанням власників, відповідно до вимог земельного та іншого зако­нодавства. Установлення та зміна цільового призначення земель і правового режиму земельної ділянки проводиться згідно статті 20 Земельного кодексу України органами виконавчої влади або місце­вого самоврядування. Вони приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності грома­дян або юридичних осіб здійснюється за ініціативою власників зе­мельних ділянок в установленому законодавством порядку.

Земельна частка (пай) − це частина земельної ділянки, яка обліковується в умовних (кадастрових) гектарах та має грошове визначення. Межі цієї частини ділянки в натурі не виділяються, але їх правовий статус враховується при внутрішній організації території земельної ділянки.

Особливе значення в землевпорядній науці має встановлення класифікаційних ознак об'єкту землеустрою. Правильний вибір об'єкту дозволяє зробити структуру системи землеустрою, обґрун­тувати зміст і методи землеустрою.

При встановленні об'єкту і предмету землеустрою потрібно виходити з наступного.

1. Об'єкти землеустрою, враховуючи різні його види і призна­чення, повинні диференціюватись за різними ознаками, а саме - це множинність одиниць, а не одиничне число.

2. Враховуючи, що землеустрій має різні сторони (технічну, еко­номічну, екологічну), його об'єкти повинні обов'язково з ним співвідноситись.

3. В основі класифікації об'єктів землеустрою повинна лежати тільки одна класифікаційна ознака, яка б дозволила обґрунтовано розділити їх на самостійні види. Об'єднуючим поняттям у такій кла­сифікації повинна виступати територія та її організація. Це пояснюєть­ся наступним. Будь-якому землеволодінню, землекористуванню або їх системам на час землеустрою властива своя організація тери­торії у вигляді відповідного складу, структури і площ земельних угідь, меж, виробничих підрозділів (або функціонального використання), господарських центрів, сівозмін, полів, робочих ділянок, меліоратив них мереж, доріг тощо. Ця організація представляє собою певне соціально-економічне явище, яке може вивчатись, трансформува­тись і регулюватись. У процесі землеустрою здійснюється перехід до нової організації території. Зокрема, землеустрій являє собою динамічний соціально-економічний процес, об'єктом якого є терито­рія, а предметом наукового пізнання - закономірності її організації.

У зв'язку з цим об'єкти землеустрою можна класифікувати по наступним ознакам:

• рівню адміністративно-територіального і господарського поділу;

• виду землеустрою;

• направленості організації території (табл. 3.1).

Таблиця 3.11