17.4. Економічні аспекти глобальних проблем

Кінець XX ст. ознаменувався безпрецедентними, за своїм обсягом, темпами і значенням, процесами глобалізації.

Уперше про глобалізацію, як нового феномена сучасності, заговорили американці. У науковий обіг термін увів Т. Левітт у своїй статті, опублікованій в «Гарвард бізнес-рев’ю» у 1983 році. Він позначив цим поняттям феномен злиття ринків окремих продуктів, вироблених великими транснаціональними корпораціями (ТНК). Ширшого значення новому терміну надали в Гарвардській школі бізнесу, а головним його популяризатором став консультант цієї школи К. Оме, який опублікував у 1990 році книгу «Світ без меж». Вважаючи, що світова економіка відтепер визначається взаємозалежністю трьох центрів (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав став безглуздим, у ролі ж сильних «акторів» на економічній сцені виступають «глобальні фірми».

Спроби опису і пояснення процесів глобалізації починалися з позицій різних наук. Тому єдиного визначення феномена глобалізації не існує, але можна виділити три виміри цього поняття, важливі з погляду науки про міжнародні відносини:

• глобалізація – це історичний процес, який розвивається протягом багатьох сторіч;

• глобалізація означає уніфікацію світу, життя за єдиними принципами, цінностями, наслідування єдиних звичаїв і норм поведінки, прагнення все універсалізувати;

• глобалізація – це визнання зростаючої взаємозалежності, головним наслідком якої є руйнування національного державного суверенітету під дією нових акторів міжнародних економічних відносин – глобальних фірм, релігійних угруповань, транснаціональних управлінських структур, які взаємодіють на рівних правах не тільки між собою, а й із самими державами. Таким чином, якщо визначити глобалізацію ширше, то вона означає зміну всіх сторін життя суспільства під впливом загальносвітової тенденції до відкритості і взаємозалежності.

Історичні корені глобалізації ідуть у процес інтернаціоналізації, яка з позиції окремих країн розвивається в двох напрямках – усередину і назовні. Розвиток усередину означає, що процес йде шляхом розширення використання іноземних товарів, капіталу, послуг, технології, інформації у сфері внутрішнього споживання даної країни. Розвиток же зовні характеризується перевагою орієнтації країни на світовий ринок і глобальну експансію фірм у торгівлі, інвестиціях та інших угодах. Головним наслідком цього процесу, поряд зі зростанням взаємозалежності держав, є просторова й інституціональна інтеграція ринків.

Найбільш гостра наукова дискусія розгорнулася щодо визначення моменту виникнення процесів глобалізації. Історики і географи у своїй більшості наполягають на характеристиці глобалізації як одного з етапів багатовікового розвитку капіталізму. Економісти вважають, що процеси глобалізації почалися з транснаціоналізації фінансових ринків, злиття ринків окремих продуктів, вироблених транснаціональними компаніями, а значить у 70-ті роки.

З погляду міжнародних відносин, говорити про процеси глобалізації можна тільки з 80-х років, коли в процесі інтеграції завдяки зняттю політичних бар’єрів відбулися якісні зміни. І пов’язано це насамперед з такими факторами. Перший фактор – ступінь інтеграції, який змінювався протягом усього сторіччя. Високі торгові бар’єри в 20-х і 30-х pp., контроль над імміграцією, заборони на іноземні інвестиції в різних країнах, заборони на культурні обміни – все це значною мірою гальмувало інтеграцію. У 50-х pp. бар’єри між Західною Європою, Північною Америкою і Японією стали зменшуватися. Але країни роз’єднували ідеології і віру в самодостатність. Зняття політичних бар’єрів привело до різкого росту інтеграції в 90-х pp. Рішення західних країн про прихильність до відкритої економіки, закордонного інвестування, зростання торгівлі, лібералізації телебачення були у своїй суті політичними. Вони, як і будь-яке політичне рішення, оборотні.

Імпульс розвитку процесів глобалізації був даний у розвинених країнах Заходу.

Необхідно відзначити, що аж до кінця 80-х pp. термін «глобалізація» звичайно перекладався як «інтернаціоналізація». Очевидно, що до кінця 80-х pp. концепція глобалізації не мала широкого розповсюдження у світі, за винятком Японії, де значення терміна було тотожне, щоправда, з погляду вузького кола фахівців, поняттю економічної глобалізації.

Таким чином, у широкому уявленні під глобалізацією слід розуміти сукупність таких процесів і явищ, як: транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технологій, інформації; міжкраїнове переміщення людей, перевага орієнтації на світовий ринок у торгівлі, на інвестування й інші трансакції (на рівні фірм), територіальна й інституціональна інтеграція ринків, а також виникнення глобальних соціально-екологічних проблем, для вирішення яких необхідно дійсно всесвітнє співробітництво. Характерною рисою процесу є міжнародні фінансові й інформаційні потоки, які в умовах лібералізації майже або зовсім не контролюються національними законодавствами. Основним результатом цих змін є велика політична й економічна взаємозалежність.

Спроба кількісно оцінити процес глобалізації була розпочата зарубіжними фахівцями на основі інтегрального індексу. Індекс визначає ступінь глобалізованості окремо взятої країни за допомогою розкладання цього процесу на окремі складові. Індекс вимірює рівень особистих контактів за межами даної країни шляхом сполучення даних про міжнародні телефонні дзвінки, туризм, грошові перекази й інші міжнародні трансферти. Він також вимірює ступінь економічної інтеграції, відкритості національних економік, порівнюючи внутрішні і світові ціни.

Останні роки індикатори глобальної інтеграції демонструють значне зростання. Збільшується кількість іноземних туристів, нині вони становлять у середньому три мільйони на день, що на один мільйон більше показника 1980 р. Прямі іноземні інвестиції до 2000 р. перевищили 865 млрд. дол., а трафік міжнародних телефонних переговорів перевищив 100 млрд. хвилин, користувачами Інтернету стали понад 250 млн. осіб. Однак проведені дослідження показали, що, незважаючи на швидку технологічну інтеграцію, темпи глобальної інтеграції в останні роки уповільнилися. Однією з причин уповільнення економічної інтеграції стало зменшення обсягів зовнішньої торгівлі внаслідок ряду фінансових криз наприкінці 90-х років.

Як показали розрахунки, найбільш глобалізованими країнами є невеликі за розміром держави, для яких їхня відкритість означала доступ до капіталів, товарів і послуг, що не можуть бути зроблені в їхній країні. У деяких випадках важливу роль в інтеграції ринків відіграв географічний фактор (Нідерланди), в інших – сполучення вузького внутрішнього ринку і висококваліфікованої робочої сили (Швеція, Швейцарія) або обсяги міжнародного туризму (Австрія).

Кількісний аналіз змінив думку як прихильників, так і противників глобалізації щодо швидкості, масштабів глобальної інтеграції, а також її впливу на різницю в доходах населення і процеси демократизації. Так, наприклад, п’ята частина світового населення, що проживає в розвинених країнах, створює 87% світового валового продукту, дає 82% світового експорту і 86% прямих іноземних інвестицій, тоді як частка найменш розвинених країн за цими показниками не вище 1%. Але чи тільки глобалізація винна в посиленні міжкрайової диверсифікованості? Це питання ще вимагає додаткових досліджень.

Найбільш «глобалізована» десятка країн світу: Австрія, Великобританія, Ірландія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Сінгапур, Фінляндія, Швейцарія, Швеція.