17.2.3. Міжнародна трудова міграція

Як відомо, головною в системі продуктивних сил є робоча сила, її розвиток і міграція – об’єктивний процес незалежно від того, розвивається він стихійно чи регулюється державою. Але історично за ним закріпилися два терміни: міграція – для стихійного або непрямого керованого процесу і переселення – для організованого процесу. Під міграцією населення розуміють зміну постійного місця проживання між різними адміністративними одиницями.

Зміна місця розташування індивіда можна аналізувати як щодо місця початку руху, так і щодо місця його завершення. Це становить основу розподілу міграцій на еміграцію та імміграцію.

Як індивідуальні, так і групові міграції є формою задоволення потреб, реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Незважаючи на те, що в деяких міграціях важливу роль може відігравати випадковий фактор, вони, як масові явища, підкоряються певним закономірностям. Міграції відображають історію розвитку суспільства і прагнення окремих осіб, які сформувалися в конкретних соціально-політичних і економічних умовах. Серед найважливіших спонукальних мотивів і причин міжнародної міграції трудових ресурсів знаходяться різні фактори економічного і неекономічного характеру.

До причин економічного характеру слід віднести такі: 1) розбіжності в рівні економічного розвитку окремих країн. Як свідчить практичний досвід, робоча сила мігрує, в основному, з країн з низьким рівнем життя в країни з вищим рівнем; 2) наявність національних розбіжностей у розмірах заробітної плати; 3) існування органічного безробіття в деяких країнах і насамперед слаборозвинених; 4) міжнародний рух капіталу і функціонування міжнародних корпорацій. До причин міграції робочої сили неекономічного характеру фахівці відносять політичні, національні, релігійні, расові, сімейні тощо.

Значний розвиток засобів зв’язку і транспорту, у свою чергу, здійснив стимулюючий вплив на активізацію процесів сучасної міжнародної трудової міграції.

Поряд з міграцією всього населення розрізняють міграцію окремих груп – етнічних, статевовікових і т.д., виділяють міграцію робочої сили – переміщення працездатного населення, яке викликається змінами в розміщенні виробництва, умовами існування. За класифікацією ООН, постійними працюючими мігрантами вважаються особи, які прибувають у країну, щоб знайти оплачувану роботу на термін, що не перевищує одного року. Провідними економічними факторами трудової міграції є наявність безробіття, експорт капіталу, діяльність ТНК, а також розвиток транспортних засобів.

Економічні наслідки міграції робочої сили різноманітні й неоднозначні. Приймаючі країни використовують іноземну робочу силу як фактор розвитку своїх продуктивних сил. Іммігранти використовуються в основному в трудомістких галузях і на тих виробництвах, які не користуються попитом у місцевого населення (автомобілебудування, будівництво, шахтарі). Переливання ж національної робочої сили в найбільш динамічні галузі економіки веде до зростання її кваліфікації. У результаті розвитку процесів трудової міграції в розвинених країнах формується подвійний ринок праці. На одному йде продаж національної робочої сили, а на іншому – іноземної. Місцеві підприємці виграють від імпорту робочої сили і з погляду стримування росту заробітної плати.

Розвиток імміграції дозволяє країнам-реципієнтам заощаджувати значні кошти на підготовці кадрів. За приблизною оцінкою США заощадили в такий спосіб до 15 млрд. дол.

Що стосується країн-експортерів робочої сили, то дослідження дали в основному позитивний результат. Виїзд частини населення сприяє нормалізації ситуації на ринках праці. Так, у Пакистані, Індії, Бангладеш еміграція скоротила безробіття на одну третину. Слід ураховувати і такий фактор, як зростання кваліфікації робочої сили, яка виїжджає, що при поверненні позитивно позначається на соціально-економічному розвитку країни. Ще одним позитивним наслідком є приплив іноземної валюти, яку переводять іноземні робітники на батьківщину. Іноді вони становлять значну частину доходів країни, сприяючи нормалізації фінансового становища. Наприклад, у Португалії дохід від експорту робочої сили становить 4,5 млрд. дол., а у Польщі – 1,4 млрд. дол.

Розглядаючи вплив еміграції, необхідно враховувати, що мігранти є насамперед малокваліфікованими працівниками; міграція фахівців підвищує шанси освіченої молоді.

Однак, глобальні наслідки міграції робочої сили двоїсті. З одного боку, вона забезпечує перерозподіл трудових ресурсів відповідно до потреб країн, дає можливість освоювати нові райони, зосередити найбільш активне населення в економічних центрах. З іншого, призводить до надмірної урбанізації, загострення екологічної ситуації, виникають проблеми, що пов’язані з адаптацією мігрантів до нових умов життя. Тому світовим співтовариством визнано доцільною і необхідною умовою дотримуватись певних правових норм і стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій. Ратифікуючи міжнародні конвенції, країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, що має важливе значення як для країни, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються. Якщо країна-імпортер робочої сили в основному відповідає за прибуття і використання мігрантів, то до функцій країни-експортера робочої сили насамперед входять регулювання відпливу і захист інтересів своїх громадян-мігрантів за кордоном. Тому багато в чому інтереси країн-експортерів та імпортерів робочої сили виявляються тісно переплетеними.

Нині значне число глобальних установ і організацій (насамперед у рамках ООН), а також регіональних угруповань продовжує займатися проблемами, пов’язаними з міграцією населення і трудових ресурсів. Так, Комісія ООН з народонаселення має у своєму розпорядженні фонд, частина якого використовується на субсидування національних програм у галузі міграції населення. Діяльність Міжнародної організації праці (МОП) передбачає однією зі своїх цілей регулювання міжкрайової міграції населення. У документах ЮНЕСКО є положення, спрямовані на поліпшення освіти мігрантів і членів їхніх родин.

Основні документи міжнародних організацій мають велике значення стосовно до національного законодавства, оскільки при формуванні національної політики в галузі міжкраїнової трудової міграції повинні бути враховані норми міжнародних конвенцій. Відповідно до визначення МОП, цілі еміграційної політики країн-експортерів полягають у тому, що еміграція робочої сили повинна сприяти скороченню безробіття, надходженню валютних коштів від трудящих-емігрантів, які використовуються для збалансованості експортно-імпортних операцій. Емігрантам за кордоном повинний бути забезпечений відповідний життєвий рівень. Вимога повернення на батьківщину емігрантів поєднується з придбанням ними в закордонних країнах професії й освіти.

На сучасному етапі міжнародну міграцію трудових ресурсів характеризують активізація і ріст впливу країн-експортерів робочої сили, які використовують різні підходи до досягнення цілей еміграції: 1) методи і засоби захисту інтересів держави-експортера шляхом регулювання масштабів еміграції і якісного складу емігрантів, які виїжджають за межі країни (більшість держав демонструють своєю еміграційною політикою повагу прав своїх громадян на вільне переміщення, а деякі – проводять політику стримування еміграції, особливо щодо висококваліфікованих фахівців і при несприятливій демографічній ситуації, що для України досить актуально); 2) методи використання еміграції з метою забезпечення ресурсами економіки країни шляхом залучення валютних коштів трудящих-мігрантів (з цією метою в національних банках відкривають емігрантам валютні рахунки під вищу процентну ставку, створюють їм вигідні умови використання своїх валютних коштів для придбання товарів і виробничого устаткування, а ряд держав прямо зобов'язує трудящих-емігрантів переводити у свою країну значну частку отриманої за кордоном заробітної плати); 3) методи і засоби щодо захисту прав трудящих-емігрантів шляхом використання двосторонніх угод і контрактної форми наймання робочої сили для роботи за кордоном, яка покликана забезпечити певні економічні та соціальні гарантії, а також шляхом організації установ, фондів, представництв, призначення спеціальних посадових осіб з метою контролю за виконанням умов міжнародних угод з трудової міграції, вирішення спірних питань у країні перебування мігрантів і дотримання їхніх основних прав; 4) заходи, які сприяють сполученню як захисту державних інтересів, так і прав і свобод трудящих-мігрантів (одним з інструментів реалізації даного завдання служить введення порядку обов’язкового державного ліцензування діяльності з наймання громадян для роботи за кордоном. Мета ліцензування – наділення правом посередництва при працевлаштуванні за кордоном тільки тих організацій, які мають певний досвід роботи, надійні міжнародні зв’язки і здатні нести матеріальну і юридичну відповідальність за результати своєї діяльності); 5) заходи, спрямовані на взаємний захист інтересів країн-експортерів і країн-імпортерів трудових ресурсів (зокрема, при проведенні політики стримування масштабів міграції, нелегальних переміщень, стимулювання повернення мігрантів на батьківщину).

Нині країни-імпортери і країни-експортери робочої сили, міжнародні організації з міграції вдосконалюють законодавство, механізм регулювання цих процесів і потоків, керуючись принципами лібералізації з урахуванням національних інтересів. Тому важливим напрямком інтегрування України у світове співтовариство повинна стати ратифікація міжнародних конвенцій, які регламентують процеси трудової міграції.