17.2.2. Міжнародна міграція капіталу

Переміщення капіталу між країнами почало активно розвиватися в період становлення світового господарства. Доповнюючи й опосередковуючи міжнародну міграцію товарів, воно ставало поступово невід’ємною, визначальною, відмінною рисою сучасної світової економіки і міжнародних економічних відносин. Воно в 5 разів перевищує темпи розширення світової торгівлі. На сучасному етапі міжнародний рух капіталу служить визначальним елементом у функціонуванні світової економіки, розвитку інших форм міжнародних господарських зв’язків.

Переміщення капіталу за кордон (експорт капіталу) – це процес, у ході якого відбувається вилучення частини капіталу з економіки однієї країни і приміщення його в різних формах у виробничий процес і обіг іншої країни. Міжнародний рух капіталу, по суті, означає міграцію капіталів між країнами. Серед причин переміщення капіталу за кордон виділяється його відносна надмірність у власній країні. Вивезення капіталу дозволяє частково зняти протиріччя відтворення товарів, сприяє зростанню експорту товарів.

Вивезення капіталу за кордон здійснюється з метою одержання підприємницького прибутку чи одержання відсотків. Відповідно розрізняють експорт підприємницького і позичкового капіталу.

Експорт підприємницького капіталу – це довгострокові закордонні інвестиції, які ведуть до створення за кордоном філій, дочірніх компаній і спільних підприємств. Такі вкладення поділяються на прямі, які дозволяють здійснювати контроль над закордонним підприємством, і портфельні, які дають право на дохід у вигляді дивіденду.

Прямі закордонні інвестиції – це така форма інвестування, коли інвестор має управлінський контроль над об’єктом інвестування. Прямими вважаються інвестиції, які охоплюють понад 10% акціонерного капіталу і надають право контролю над підприємством. Прямі інвестиції здійснюються у формі вкладень капіталу в закордонні промислові, торгові й інші підприємства шляхом організації експортером капіталу виробництва на території іншої країни. До прямих інвестицій відносять також реінвестування прибутку, отриманого за кордоном, у виробництво країни, де він був отриманий.

З ростом прямих зарубіжних інвестицій нерозривно зв’язаний феномен ТНК, тобто вкладеннями капіталу, що призводить до створення виробничих і збутових філій фірм в інших країнах. Організовуючи такі філії (у тому числі і шляхом придбання вже існуючих підприємств), ТНК прагнуть збільшити свої прибутки за рахунок перенесення виробництва до ринків збуту, джерел сировини і дешевої робочої сили, обійти митні бар’єри, подолати сковуючі рамки національних правових норм (наприклад, антимонопольне, трудове, природоохоронне законодавство), уникнути високих податків тощо. Слід мати на увазі і ту обставину, що в ряді країн, особливо малих, окремі корпорації давно вже «переросли» можливості місцевого ринку і могли рости та ефективно функціонувати тільки за рахунок зовнішніх ринків. Міжнародне виробництво дозволяє ТНК подолати обмеженість внутрішніх ринків окремих країн, максимально використовувати переваги міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва.

Хоча загальноприйнятого визначення ТНК немає, її можна розглядати як міжнародну монополію, яка не просто приносить в інші країни частину виробничих і збутових операцій, а організовує свою міжнародну діяльність таким чином, що всі елементи інтернаціональної структури компанії розглядаються нею як складові частини єдиного механізму. Центр ООН по ТНК довго відносив до них такі фірми, які мали оборот понад 100 млн. доларів, і філії не менше ніж у шести країнах. Останнім часом цей критерій дещо уточнили: тепер про «міжнародний статус» фірми свідчить питома вага її продажів, реалізованих за межами країни-резиденції (за цим показником лідером є швейцарська компанія «Нестле» – 98%), а також розміри її зарубіжних активів і їхня частка в загальних активах.

Основними рисами ТНК можна вважати такі:

• ТНК є активними учасниками міжнародного поділу праці і сприяють його розвитку;

• рух капіталів ТНК незалежний від процесів, які відбуваються в країні базування;

• ТНК проникають у високотехнологічні галузі, які вимагають значних інвестицій і висококваліфікованого персоналу (так, 500 найбільших ТНК реалізують 80% усієї виробничої продукції електроніки і хімії, 95% – фармацевтики, 76% – продукції машинобудування);

• ТНК здійснюють значну диверсифікованість свого виробництва і послуг (кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньому підприємства вії галузях, а найпотужніші охоплюють по 30-50 галузей);

• ТНК проводять таку виробничо-торгову політику, яка забезпечує високоефективне планування виробництва і товарного ринку.

У сучасних умовах ТНК стали сполучною ланкою між світовим господарством і національними економіками. Їхня діяльність усе більше перетворює світове господарство в єдиний ринок факторів виробництва. ТНК – це багатонаціональне фінансово-виробниче, науково- технічне, торгове і обслуговуюче об’єднання, яке здійснює операції як у країні базування, так і за її межами. За своєю структурою ТНК містить материнські компанії і їхні закордонні філії. Материнською називають ту компанію, яка частково чи цілком контролює активи інших компаній за кордоном, для чого звичайно їй потрібно володіти не менше 10% їхнього статутного капіталу. Подібні фірми називають закордонними філіями і поділяють на дочірні (материнська компанія має в них понад 50%), асоційовані (10-50%) і відділення (не є самостійною юридичною особою). Таким чином, ТНК, на відміну від експортних фірм, забезпечує поєднання національного і зарубіжного комплексу ТНК у єдиний міжнародний комплекс, у якому автономні центри, що знаходяться в різних країнах, працюють у рамках єдиної структури. Все це знаменує новий, міжнародний рівень усуспільнення виробництва.

ТНК, створене ними міжнародне виробництво, система міжфірмових і внутрішньофірмових зв’язків утворюють «другу світову економіку», певною мірою не залежну від національних господарств, яка відривається від національного ґрунту і керується не стільки критерієм прибутковості окремої ланки, скільки критерієм глобального прибутку, прибутковості сукупності розташованих у різних країнах філій тієї чи іншої ТНК. Те, що на поверхні виступає як торгівля чи інша господарська взаємодія між суверенними державами, насправді часто виявляється внутрішньо-фірмовою торгівлею між різними підрозділами однієї і тієї ж міжнародної монополії (у цілому на долю внутрішньофірмового обміну припадає до 40% капіталістичного експорту). У цих умовах особливого значення набуває система трансферного ціноутворення.

Необхідність установлення системи трансферних цін виникає щоразу, як тільки організується обмін товарами і послугами між структурними підрозділами однієї і тієї ж компанії. Трансферна ціна є сурогатом ринкової ціни і застосовується тільки для внутрішньофірмових розрахунків. За допомогою системи трансферних цін простому обміну чи постачанню товарів і послуг між підрозділами фірми надається комерційний характер.

У міжнародному масштабі система трансферного ціноутворення повинна сприяти вирішенню таких завдань: а) мінімізації загальної величини податків на прибуток; б) мінімізації загальної величини мит; в) зниженню впливу національних обмежень фінансового характеру; г) зменшенню негативних наслідків, викликаних коливаннями курсів іноземних валют; д) зміцненню престижу фірми за кордоном.

Крім прямих закордонних інвестицій існують й портфельні – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, які не дають права реального контролю і об’єктами інвестування. Портфельні інвестиції здійснюються шляхом придбання акцій, облігацій, казначейських векселів, опціонів, ф’ючерсів і т.п. Метою подібного інвестування є одержання доходу за рахунок росту курсової вартості та виплачуваних дивідендів. Перевага портфельних інвестицій, у порівнянні з прямими, полягає у вищому ступені ліквідності.

Експорт позичкового капіталу здійснюється у вигляді кредитів, позик і банківських депозитів. Міжнародний кредит – це позичка в грошовій чи товарній формі, надана кредитором однієї країни позичальнику іншої на умовах терміновості, зворотності та сплати відсотків.

Щодо тенденцій сучасної міжнародної циркуляції капіталів, необхідно, перш за все, відзначити таку особливість: переважає експорт капіталу з високорозвинених країн у високорозвинені. На їхню частку припадає близько 95% вивезення прямих закордонних інвестицій, причому майже 70% їхнього світового експорту припадає на п’ять країн: Японія, Великобританія, США, Франція і Німеччина. На них же припадає й основний обсяг світового імпорту капіталу. 70% світового потоку закордонних інвестицій поглинають США, країни ЄС і Японія. Незважаючи на те, що в слаборозвинених країнах норма прибутку вища, експорт капіталу у високорозвинені країни вигідніший через швидку оборотність капіталу. У слаборозвинених країнах при будівництві підприємств необхідно створювати загальногосподарську інфраструктуру, готувати кадри, що вимагає значного часу і затримує швидкість капіталообороту, у високорозвинених країнах ці елементи господарства вже є, тому швидкість обігу капіталу компенсує низьку норму прибутку. Ще однією причиною такого становища є політична нестабільність у слаборозвинених країнах, які супроводжується реальною можливістю революцій з наступною націоналізацією іноземного капіталу. Так, якщо в першій половині 80-х років країни, що розвиваються, одержували 25% усіх прямих іноземних інвестицій, то на початку ХХІ ст. їхня частка скоротилася до 18%. При цьому розподіл інвестицій у країнах третього світу вкрай нерівномірний. Найбільша частка коштів припадає на країни Південно-Східної Азії – 51%, Латинської Америки – 34%, Африки – 11%.

Нині перше місце у світі за абсолютним обсягом іноземних інвестицій займає Китай.

Важливою рисою сучасного вивезення капіталу стала активізація його міграції між країнами, що розвиваються; експорт капіталу з нових індустріальних країн. Так, вкладення Кувейту за кордоном перевищують 130 млрд. дол. Прямі ж закордонні інвестиції в країни Східної Європи поки що невеликі.

Істотні зміни відбулися у формах вивезення капіталу. З початку 90-х років в усьому світі спостерігається значне зростання міжнародних портфельних інвестицій. Збільшилися темпи зростання і міжнародних кредитів.

Міжнародна міграція позичкового капіталу призвела до формування світового ринку позичкових капіталів – економічного механізму акумуляції і перерозподілу позичкового капіталу у світовому масштабі. Організаційно це сукупність національних ринків позичкового капіталу і євроринку. Євроринки – це ринки, на яких здійснюються операції по кредитах і позиках, виражені у валютах, відмінних від валюти країни, в якій розташовуються здійснюючі їх кредитно-фінансові установи. З цієї причини дані операції уникають валютного регулювання і податкового законодавства даної країни в цілому.

Однією з сучасних форм міграції капіталу є трансферт технологій. Під цим терміном прийнято розуміти передачу систематизованих науково-технічних знань про способи організації і функціонування конкретних виробничих процесів, а також передачу технології, матеріалізованої в промисловому устаткуванні та наукомісткій продукції.

Міграція капіталу суттєво впливає на світову економіку й економіку країн-учасниць. З одного боку, вивезення капіталу забезпечує міжнародне відтворення капіталу, підвищує ефективність його використання і в цілому міжнародних економічних зв'язків. З іншого боку, нерегульоване переливання капіталу викликає порушення рівноваги платіжних балансів країн і веде до коливання валютних курсів, що позначається на світовій торгівлі.