16.4. Фінансовий капітал: сутність, форми функціонування і панування. Фінансова олігархія
Перехід до монополістичної стадії капіталізму характеризується новою роллю банків. Зі скромних посередників у розрахунках і платежах між функціонуючими підприємцями вони перетворилися в справжніх власників, що контролюють величезні капітали і цілі галузі економіки. Якщо колись кожен банк мав справу й обслуговував багатьох дрібних і середніх підприємців, а, у свою чергу, кожен підприємець вступав у ділові відносини з декількома банками, то тепер стан докорінно змінився. Великі банки співпрацюють з певною групою підприємств, а, з іншого боку, кожен підприємець вступає в ділові контакти, як правило, з одним банком. Нова роль банків була підготовлена процесом концентрації банківського капіталу, у результаті чого виникли великі банківські монополії.
Матеріальною основою монополізації банківського капіталу служить концентрація і монополізація промислового виробництва. Великі промислові підприємства мали потребу у великих і, як правило, довгострокових кредитах. Дрібні банки не могли справитися з цією роллю. Ця обставина прискорила об'єднання багатьох банків, централізацію їх капіталів і виникнення банківських монополій. Банківські монополії являють собою об'єднання банків, чи банки-гіганти, що панують у банківській справі та привласнюють монопольно високий прибуток. Основними формами банківських монополістичних об'єднань є банківські картелі, консорціуми, трести і концерни.
Банківські картелі – це угоди між великими банками, спрямовані на усунення конкуренції між ними, проведення єдиної дивідендної політики, встановлення єдиних процентних ставок за надані кредити тощо.
Банківські консорціуми – угоди між банками про спільне проведення великих вигідних фінансових операцій (випуску і реалізації цінних паперів, надання особливо великих кредитів тощо).
Банківські трести – монополії, що виникають шляхом об'єднання власності декількох великих банків.
Банківські концерни – об'єднання формально незалежних банків під фінансовим контролем одного великого, що володіє контрольними пакетами акцій інших банків концерну. Різновидом банківських концернів є так звані банківські групи, що представляють собою сукупність банків, контрольованих однією акціонерною компанією, спеціально створеною для скупки контрольних пакетів акцій банків. Такі компанії в банківській справі (банківські холдинги-компанії) широко поширились у США.
Виникнення банківських монополій призвело до суттєвої зміни відносин між банками і промисловими підприємствами. Банківські монополії зосередили у своїх руках основну масу вільних коштів суспільства. Тим самим вони отримали можливість, полегшуючи або утруднюючи надання кредитів промисловим монополіям, не тільки тиснути на діяльність останніх, але найчастіше і цілком визначати їх долю. Не обмежуючись кредитуванням промислових підприємств, банківські монополії безпосередньо проникають у промисловість і стають співвласниками підприємств.
Розкривши цю нову роль банків, можна тепер виявити причини зрощування монополістичного банківського капіталу з промисловим.
Монополізація кредиту деякими банками змушувала промислові підприємства зміцнювати зв'язки з великими банками за допомогою купівлі їх акцій і отримувати таким шляхом місця в правліннях і директоратах цих банків. Промислові підприємці стали проникати в «чужу» для них сферу кредиту, поміщати туди частину своїх капіталів і брати участь у формуванні політики найбільших банків. Поряд з цим відбувається і зворотний процес – проникнення капіталу банків у промислові фірми. Надаючи останнім величезні кошти, банківські монополії прагнуть застрахувати себе від можливих втрат шляхом свого безпосереднього впливу на господарську і фінансову діяльність промислових корпорацій. Але банки йдуть ще далі: з метою привласнення частини монопольно високого промислового прибутку вони скуповують акції промислових фірм і стають їх співвласниками. Це дає їм можливість безпосередньо брати участь у керівних органах цих фірм. Крім того, великі банки здійснюють для промислових корпорацій емісію нових акцій і їх реалізацію на грошовому ринку, отримуючи від цього значні прибутки. Нарешті, великі банки активно беруть участь в організації нових промислових корпорацій, привласнюючи високі засновницькі прибутки.
Таким чином, з одного боку, банки перетворилися в співвласників промислових корпорацій і, з іншого – промисловці стали брати участь у справах банків. Інтереси власників банківського і промислового капіталів переплелися. Так зароджувалося взаємопроникнення, зрощування промислових і банківських капіталів. Виник новий вид капіталу, що проник в усі сфери господарського життя і підкорив своїм інтересам всю економічну діяльність – фінансовий капітал.
Концентрація виробництва, монополії, які виростають з неї, злиття або зрощування банків із промисловістю – така історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття. Фінансовий капітал є монополістичний промисловий капітал, що зрісся з монополістичним банківським капіталом.
На монополістичній стадії існують усі форми капіталу, що виникли в епоху вільної конкуренції. Промисловий капітал функціонує у сфері виробництва, торговий – в оптовій і роздрібній торгівлі, позичковий – у сфері кредиту. Однак, колишнє відокремлення цих форм уже значно підривається. Фінансовий капітал пронизує своїм впливом кругооборот усіх трьох форм промислового, підкоряє цей рух своїм інтересам. Промислові, торгові, банківські та інші монополії представляють лише різні форми функціонування капіталу. Матеріальну основу фінансового капіталу утворить концентрація і монополізація виробництва. Він охоплює всі сфери розвинутого ринкового господарства.
Фінансовий капітал зосереджений у руках фінансової олігархії, яка панує над усіма галузями економіки. Механізм її панування дуже різнобічний. Організаційною формою є фінансово-монополістична група, яка являє собою сукупність промислових, банківських, страхових, транспортних, будівельних, торгових та інших компаній, що знаходяться під контролем одного чи декількох взаємозалежних власників капіталу. Фінансово-монополістична група поєднує монополії різних сфер капіталістичної економіки в більш складне об'єднання. Бізнес кожної такої групи не обмежується рамками своєї країни, а, як правило, виходить за її межі. У центрі фінансово-монополістичної груп знаходиться головне підприємство. Ним може бути великий банк, промисловий трест або концерн, страхова компанія тощо. Від головного підприємства простягаються складні та розгалужені нитки впливу на інші підприємства цієї групи, головним чином, через володіння контрольними пакетами акцій цих підприємств.
Спочатку фінансові групи носили сімейно-династичний характер: Моргани, Рокфеллери, Дюпони, Ротшильди й ін. І дотепер ще збереглися фінансові групи, у яких нащадки засновників прямо або опосередковано володіють контрольними пакетами акцій провідних корпорацій, входять у ради директорів. Виникають і нові сімейні групи. Але в їх структурі з'являлися і «слабкі ланки», «щілини», в які проникали й інші підприємці, що викликало «розмивання» сімейних фінансових груп. У сучасних умовах цей процес особливо підсилився, чому сприяє залучення до керівництва підприємствами менеджерів, які згодом перетворюються в співучасників фінансово-олігархічного угрупування. Тому поряд з фамільними з'явилися групи, що складають коаліцію банкірів і промисловців певного району.
Для розвитку фінансових груп останнім часом характерні дві тенденції. Перша – консолідація, прагнення більшої організаційної оформленості (типова для Японії, Франції, Італії). Друга – розмивання, розширення меж і взаємопроникнення існуючих груп (характерна для США і Великобританії). Нині у США існують приблизно 20, у Японії – 6, у Німеччині – 6, в Італії – 4, у Франції – 9 фінансових груп, що грають ключову роль у господарському житті. Так, наприклад, у США вісім найбільших фінансових груп контролюють активи, які дорівнюють 1400 млрд. дол., що перевищує 20% активів усіх промислових і фінансових фірм країни. У цю вісімку входять фінансові групи Морганів, Рокфеллерів, кожна з яких розпоряджається капіталом у 400 млрд. дол., а також фінансові групи Дюпонів, Меллонів і чотири фінансові групи регіонального характеру – каліфорнійська, чикагська, клівлендська, бостонська, причому найважливішу роль у структурі фінансової олігархії відіграють великі менеджери, які займають головні позиції в управлінні корпораціями.
Таким чином, фінансова олігархія – це капіталістична еліта, до якої відноситься верхівка представників взаємопереплетеного банківського і промислового капіталу, а також вищі менеджери найбільших компаній.
Механізм панування фінансово-монополістичних груп базується переважно на «системі участі» й «особистій унії». «Система участі» являє собою придбання однією компанією контролю над рядом інших шляхом зкупки контрольних пакетів їх акцій. Це можна схематично показати на прикладі рисунку 16.1.
Фірма-мати
Дочірні підприємства
Підприємства-онуки
Підприємства-правнуки
Рис 16.1 Структура фінансово-монополістичної групи
Головне підприємство групи, що має капітал у 100 млн. дол., направляє його на купівлю контрольного пакета акцій інших підприємств. Якщо для цієї мети необхідно придбати 25% випущених акцій (у дійсності потрібна менша частка акцій), то головне підприємство отримує контроль над чотирма підприємствами, кожне з яких має капітал також у 100 млн. дол. У головного підприємства, материнського товариства, з'являється чотири дочірніх підприємства з загальним капіталом у 400 млн. дол. Якщо припустити, що кожне дочірнє підприємство зробить таким же чином, то фінансова група здобуває контроль ще над 16 підприємствами-онуками (кожне з них у нашому прикладі має капітал у 100 млн. дол.) із загальним капіталом у 1600 млн. дол. Таким чином, під контролем головного підприємства фінансово-монополістичної групи буде вже 20 підприємств і капітал, який дорівнює 2 млрд. дол. Контроль над підприємствами-правнуками ще більш розширює реальну владу фінансової групи. З «системою участі» тісно пов'язана «особиста унія», тобто персональне представництво директорів банків у правліннях, наглядацьких радах промислових компаній, а директорів останніх у відповідних структурах банків. Ці директори, займаючи одночасно по декілька десятків директорських посад (у кожній монополії їх, як правило, більше десятка) забезпечують практично повний контроль над їх функціонуванням.