Адміністративно-правове регулювання безпеки судноплавства

В умовах пожвавлення ринкових відносин фундаментальне значення у розвитку економіки України відіграє система водного транспорту, яка слугує основою в згрупуванні виробничих та матеріальних зв’язків в різних сферах державної діяльності. За допомогою водного транспорту здійснюється транспортування великої кількості багажу та пасажирів. 

Процес здійснення будь-якої діяльності потребує правового втручання та забезпечення з боку органів державної влади. 

В юридичній літературі існує велика кількість визначень поняття "адміністративно-правове регулювання", однак одностайності думок щодо його інтерпретації серед вчених немає. Так, на думку О.В. Дьяченка, адміністративно-правове регулювання – це механізм імператив­но-нормативного упорядкування й організації діяльності суб’єктів та об’єктів управління та формування сталого порядку функціонування. Тривалість циклу послідовно здійснюваних дій, спонукання суб’єктів права діяти самостійно, здійснювати свої права та виконувати обов’язки в рамках встановлених режимів і процедур, забезпечення стабільності їх функціонування – таке призначення й прояв цього регулювання [1, c. 158]. В свою чергу, В.Б. Авер’янов зазначає, що стійкий порядок функціонування суб’єктів та об’єктів управління здійснюється шляхом застосування норм адміністративного права [2, с. 361]. 

Таким чином, адміністративно-правове регулювання – це управлін­ня певними процесами життєдіяльності суспільства, що здійснюється за допомогою адміністративних форм і заходів юридичного впливу держави з метою підпорядкування цих процесів юридично встановленому правопорядку.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про транспорт" метою і завданнями державного управління в галузі транспорту є забезпечення захисту прав громадян під час їх транспортного обслуговування та безпечне функціонування транспорту тощо [3]. Питання щодо здійснення можливих заходів для забезпечення транспортної безпеки постійно розглядається на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Ради національної безпеки і оборони, Міністерства транспорту і зв’язку, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства економіки та інших відомств країни. 

До 1994 року в Україні практично була відсутня національна нормативна база в області безпеки судноплавства. Процес її поповнення постійно триває, хоча і повільно. Основним документом, що регламентує правовідносини судноплавства на внутрішніх водних шляхах України, є Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 15.10.1955 року № 1801. Проте застарілі положення Статуту суперечать вимогам чинного законодавства України, що створює проблему відсутності єдиного механізму правовідносин в галузі судноплавства на внутрішніх водних шляхах України. 

Аналізуючи ще один документ, який регулює правовідносини з судноплавства в Україні – Кодекс торговельного мореплавства України, слід відмітити, що його положення розповсюджуються на відносини у сфері торговельного мореплавства і не висвітлюють повною мірою питання правового регулювання судноплавства на внутрішніх водних шляхах. 

Для вирішення проблем невідповідності та недосконалості нормативно-правового регулювання у сфері судноплавства був створений відділ стандартів безпеки і експертизи нормативних актів Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства (Держфлотінспекції) [4]. Діяльність відділу стандартів безпеки і експертизи нормативних актів Держфлотінспекції дозволяє виявити недоліки і прогалини власної нормативної бази, розробити пропозиції відносно їх усунення із врахуванням обґрунтованих зауважень всіх учасників сфери судноплавства та створити законодавство, яке відповідатиме вимогам міжнародних актів у сфері безпеки судноплавства.

Далі, увагу слід приділити Положенню "Про систему управління безпекою судноплавства на морському і річковому транспорті". Зазначений нормативно-правовий акт спрямований на реалізацію єдиної державної політики у сфері управління безпекою судноплавства, координацію діяльності центральних органів виконавчої влади, що дає сподівання привести українську систему управління безпекою судноплавства у відповідність до міжнародних стандартів. Положення визначає порядок організації робіт з попередження аварійних ситуацій на водному транспорті, встановлює форми контролю за виконанням заходів, пов’язаних із безпекою судноплавства.

Правове регулювання нагляду та контролю за безпекою судноплавства здійснюється також відповідно до ст. 4 Порядку здійснення нагляду за забезпеченням безпеки руху на транспорті, згідно з якою Держфлотінспекція та відповідні органи на місцях мають право забороняти експлуатацію рухомого складу і виконання робіт, що створюють загрозу життю та здоров’ю людей, до усунення порушень вимог нормативних актів з питань безпеки руху транспортних засобів. Тобто державний нагляд за безпекою судноплавства здійснюється відповідно до Порядку здійснення нагляду за забезпеченням безпеки руху на транспорті (п.10.8) [5].

Окремо слід відзначити Кодекс України про адміністративні правопорушення, норми якого спрямовані на охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, прав і свобод громадян, встановлених правил руху і експлуатації транспортних засобів тощо. Дотримання норм, прописаних у КУпАП, забезпечить зміцнення законності, попередження і припинення правопорушень. Переліку правопорушень у сфері судноплавства присвячений Розділ 10 "Адмі­ністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку". Відповідно до ст. 225 КУпАП справи про порушення, вчинені на засобах водного транспорту, розглядають органи морського і річкового транспорту; начальник Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства та його заступники; капітан морського порту; начальник Головного державного реєстратора флоту України та його заступники; начальник порту та його заступники, начальник пристані й вокзалу, капітан судна. Як бачимо, суб’єктний склад, що розглядає справи про порушення, вчинені на засобах водного транспорту, є достатньо широким, що забезпечує належний контроль в зазначеній сфері.

Отже, проаналізувавши адміністративно-правове регулювання за безпекою судноплавства, слід зазначити, що значна кількість нормативних актів України достатньо вузько регламентує питання безпеки судноплавства, користування та експлуатації самого транспорту, який рухається по внутрішніх водах України, тоді як на міжнародній арені дані питання є пріоритетними в економічному розвитку країни. Хоча існують випадки, коли в міжнародних актах, які містять стандарти безпеки судноплавства, не враховуються встановлені стандарти конкретно взятих країн, що призводить до виникнення проблем у сфері судноплавства. Тобто, національне законодавство, яке зазнало змін у зв’язку з ратифікацією Україною міжнародних актів необхідно ретельно проаналізувати, враховуючи особливості вітчизня­ного судноплавства. 

У ст. 9 Конституції України проголошено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином, Конституція України вказує на застосування міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку держави. Такий же висновок випливає із ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України", відповідно до якої міжнародні договори України, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Із зазначеного вище випливає слідує те, що заповнення прогалин нормативно-правової бази України бракуючими нормами і правилами у ряді випадків доцільно здійснювати шляхом прямого визнання міжнародних стандартів з перспективою його подальшого узгодження з іншими документами національної галузевої бази. У той же час слід враховувати, що велика частина міжнародних договорів містять стандарти, які потребують пристосування та конкретизації до умов системи безпеки різних країн. Законодавство повинно відповідати розвитку галузі та йти "в ногу з часом". 

Література:

1. Адміністративне право України: Підручник/ Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Стор. 544.

2. Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. – 668 с.

3. Про транспорт: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 51. – С. 446.

4. Про затвердження структури та граничної чисельності Держфлот­інспекції України: Наказ міністерства транспорту і зв’язку від 18 березня 2002 року № 173 // Транспорт України. – 2002. – № 6. – С. 5.

5. Про затвердження Положення про систему управління безпекою судноплавства на морському і річковому транспорті : Наказ Міністерства транспорту та зв’язку України від 20.11.2003 р. № 904// Офіційний вісник України. – 2003. – № 52. – С. 2844.

С.С. Каракулов Головний спеціаліст Сектору правової роботи Інспекції державного архітектурно – будівельного контролю у Луганській області

О.М. Терських викладач кафедри адміністративного права

та адміністративної діяльності ЛДУВС імені Е.О. Дідоренка