Особливості адміністративної відповідальності посадових осіб органів внутрішніх справ України

Стаття присвячена репрезентації провідних аспектів та зауваг до концептуального поняття легіслативної діяльності, як алгоритмічного, поліструктурного процесу та правових приписів-прогібіцій, що являють собою продукт такої діяльності. Досліджено спектр впливу адміністративно-правових приписів у територіальному, часовому, суб’єкт - об’єктному континуумах.

Ключові слова: суспільні відносини, право, демократичне суспільство, правове регулювання, професійна деформація, норми права, праворозуміння, правозастосування.

Статья посвящена репрезентации главным аспектам и замечаниям к концептуальным понятиям легислативной деятельности, как алгоритмического, полиструктурного процесса и правовых предписаний-прогибиций, которые представляют собой продукт такой деятельности. Исследовано спектр влияния административно-правовых предписаний в территориальном, временном, субъект-объектному континиумах.

Ключевые слова: общественные отношения, демократическое общество, правовое регулирование, профессиональная деформация, нормы права, правопонимание, правоприменение.

This article is devoted to prescription of the major aspects and observations of the conceptual meaning of the legislative activity as a multi-aspect process as well as to the definition of legal acts-prohibitions which emerge to be the product of that activity. The verity of segments of administratively-legal affection in territorial, time and subject-object prescription were been analyzed.

Key words: social relation, right, democratic society, legal regulation, professional deformation, legal-cautiousness, law realization.

Постановка проблеми Юридична відповідальність – складне, багатоаспектне соціально-правове явище, про сутність, поняття і зміст якого в науці йдуть дискусії. Це викликано тим, що в теорії права і галузевих юридичних науках до сьогодні не має єдиного розуміння поняття "юридичної відповідальності", не вироблено і загальної точки зору стосовно багатьох принципових питань, таких як правова природа юридичної відповідальності в механізмі правового регулювання та ін. Зміст цього поняття визначає організаційне і правове наповнення конкретних механізмів відповідальності, її місце і роль у системі права.

Стан дослідження проблеми Поняття юридичної відповідаль­ності в науковий обіг і законодавство введено відносно недавно – в середині ХХ століття. Але на сьогодні є багато наукових розвідок, присвячених дослідженню проблем юридичної відповідальності. Проб­лема розуміння юридичної відповідальності розглядалася у працях таких фахівців, як В.Б. Авер’янова, С.С. Алексєєва, В.С. Анджиєвсь­кого, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, В.В. Богуцького, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарука, Е.Ф. Демського, Є.В. Додіна, М.М. Дорогих, О.С. Йоффе, Д.П. Калаянова, З.Р. Кісіль, А.П. Клюшніченко, Л.В. Коваля, Ю.М. Козлова, В.К. Колпакова, Т.О. Ко­ломойця, А.Т. Комзюка, О.П. Коренєва, М.В. Лошицького, В.Я. Мали­новського, М.І. Мельника, Н.М. Мироненко, П.О. Недбайла, Н.Р. Ниж­ника, В.Ф. Опришко, О.І. Остапенко, В.М. Плішкіна, Л.Л. Попова, В.П. Пєткова, Л.М. Розіна, А.О. Селіванова, О. Старцева, М.М. Тищен­ко, М.Д. Шаргородського, В.К. Шкарупи, О.М. Якуби, Н.В. Янюк, О.Н. Ярмиша та інших авторів. Аналіз цих публікацій дозволяє виокремити низку найбільш розвинутих концепцій юридичної відпові­дальності.

Виклад основних положень В теорії юридичної відповідальності можна виокремити три основних напрямки в її розумінні. Представники першого напрямку юридичну відповідальність (О.С. Йоффе, М.Д. Шаргородський, Л.С. Явич та ін.) пов’язують з протиправною поведінкою, правопорушенням, яке тягне за собою державний примус і покарання. Правомірні дії суб’єктів в поняття юридичної відповідальності не включаються [1, с. 314–318; 2, с. 276]. Таку відпові­дальність в теорії права прийнято називати "негативною" чи "ретроспективною". Представники другого напрямку (Р.І. Косолапов, В.С. Мар­ков, Н.І. Матузов, П.О. Недбайло, Н.А. Слободчиков та ін.) розглядають юридичну відповідальність в більш ширшому ракурсі – як поняття двох аспектне, яке включає окрім відповідальності "нега­тивної" відповідальність "позитивну" ("активну", "перспективну"). Вона постає вже не тільки як наслідок негативного явища, як реакція держави на вчинене правопорушення, а як явище позитивне, яке пропонує свідоме, відповідальне відношення індивіда до своїх вчинків, способу життя, людей, роботи, тобто це основа поведінки суб’єктів, яка виключає порушення правових приписів [3, с.68–69; 4, с. 68]. В рамках третього напрямку підкреслюється, що терміном "відповідальність" може позначатися одночасно декілька самостійних соціальних явищ, серед яких слід відмітити юридичну відповідальність за правопорушення і управлінську відповідальність за доручену справу [5, с. 121, 218–222].

В основі розходження названих точок зору лежить різноманітний підхід їх авторів до сутності юридичної відповідальності, а також до моменту її виникнення. Більшість учених бачать в юридичній відпо­відальності міру державного примусу, реакцію держави на вчинення правопорушення. Відповідальність як міра державного примусу відображається, на їх думку, в осуді правопорушення, у встановленні для правопорушника певних негативних наслідків у вигляді обмежень особистого чи майнового характеру.

Так, О.С. Іоффе і М.Д. Шаргородський, визначали юридичну відповідальність, як міру державного примусу, що ґрунтується на обов’язковому поєднанні трьох елементів: на юридичному і громадському осуді поведінки правопорушника і яка виражається у встановленні для нього певних негативних наслідків у вигляді обмежень особистого чи майнового порядку. Тільки поєднання цих трьох елементів створює юридичну відповідальність [6].

На думку П.М. Рабіновича юридична відповідальність – це закріплений в законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать [7].

Підставою юридичної відповідальності завжди є правопорушення, під яким розуміють суспільно небезпечне або шкідливо непра­вомір­не (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) делікто­здатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність [8]. В залежності від характеру правопорушення, ступеню їх суспільної небезпеки для суспільних відносин, а також від характеру застосовуваних санкцій за їх вчинення розрізняють злочини і проступки (адміністративні правопорушення, дисциплінарні проступки і цивільно-правові проступки).

Професор Н.І. Матузов запропонував позитивну юридичну від­повідальність розглядати в якості одного із елементів правового статусу особистості. Вона є відповідальністю в тому статусі за належне виконання особистістю своїх юридичних обов’язків. Статусна правова позитивна відповідальність постійно існує у суб’єктів статутних правовідносин, пов’язуючи їх з суспільством і державою, реалізовуючись у них. Це типовий загальний зв’язок, в межах якого особистість і держава постійно знаходяться в стані взаємної відповідальності [9, с. 58, 62].

Прихильниками розрізнення права і закону юридична відповідаль­ність розглядається як усвідомлення суб’єктом права своїх дій в процесі реалізації наданих прав і покладених на нього обов’язків, тобто відповідальність за теперішню і майбутню поведінку (позитивна відпо­відальність), і як обов’язок зазнавати певні нестатки за порушення норм права (ретроспективна відповідальність).

У наведених поглядах на юридичну відповідальність можна виокремити низку суттєвих моментів: по-перше, відповідальність нерозривно пов’язана з правопорушеннями; по-друге, вона виявляється у застосуванні до правопорушника державного примусу; по-третє, в самому акті застосування примусу міститься осудження дій правопорушника.

Дискусія серед юристів стосовно цієї проблеми показала, яким багатофакторним феноменом є юридична відповідальність, дозволила авторові виявити різноманітні сутнісні риси змісту різноманітних її видів, та привела до висновку про необхідність застосування диференційного підходу, під час її розгляду, в залежності від сфери соціальних відносин і від соціальної ролі суб’єктів відповідальності. Так, на думку автора, доречним є виокремлення двох моментів, з якими погоджуються якщо не всі, то у всякому випадку більшість до­слідників. По-перше, поняття юридичної відповідальності неподільно пов’язувати з поняттям правопорушення. Як правило, ця залежність реалізовується в призначенні юридичної відповідальності – у недопу­щенні правопорушень, в усуненні їх суспільно-небезпечних наслідків. Адже, любе правопорушення пов’язано з невиконанням правопорушником покладених на нього обов’язків. Отже, можна констатувати, що юридична відповідальність покликана забезпечувати виконання юридичних обов’язків. По-друге, безперечним є те, що юридична відповідальність пов’язана з застосуванням державного примусу. Більш того, більшість науковців зазначають, що юридична відповідаль­ність є мірою державного примусу із застосуванням санкцій. Не заперечують зв’язок юридичної відповідальності і державного примусу і позитивісти, і це можна вважати показником того, що державний примус визначається в якості ключової ознаки юридичної відпові­дальності усіма фахівцями в цій галузі. Стосовно державного примусу дискусії тривають тільки стосовно того чи всі міри державного примусу скеровані на забезпечення реалізації юридичної відповідаль­ності чи тільки ті з них, які закріплені в санкціях правих норм.

Отже, юридична відповідальність – це негативна реакція держави на вчинене правопорушення, морально-правовий осуд, засудження державою правопорушника. Вказана реакція як специфічний, особливий вплив держави на правопорушника за вчинену ним протиправну поведінку полягає в справедливій платі, яка включає в себе відшкодування чи компенсацію спричиненого правопорушенням шкоди і покарання правопорушника.

В сучасній науковій літературі розрізняють чотири види юридич­ної відповідальності, в тому числі стосовно посадових осіб органів внутрішніх справ:

1) дисциплінарна – настає при вчиненні дисциплінарних про­ступків, реалізовується шляхом накладення на правопорушників дисциплінарних санкцій;

2) адміністративна – настає за адміністративні правопорушення, реалізовується шляхом накладення адміністративних стягнень;

3) матеріальна – настає за наявності делікту (цивільно-правового проступку), реалізовується шляхом відшкодування збитків;

4) кримінальна – настає тільки за вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК Ук­раїни [10].

Не дивлячись на суттєві відмінності дисциплінарних проступків, адміністративних правопорушень і кримінальних злочинів і відповідних їм мір дисциплінарної, адміністративної і кримінальної відповідаль­ності, у них однакове родове підґрунтя, і всі вони характеризуються низкою загальних ознак. Межі між дисциплінарними проступками, адміністративними правопорушеннями і кримінальними злочинами і мірою відповідальності за їх вчинення достатньо рухомі. Перелічені загальні риси дають підставу для поєднання норм права, які встановлюють дисциплінарні проступки, адміністративні правопорушення і кримінальні злочини і відповідні їм міри юридичної відповідальності, в одну галузь права – деліктно-наказового права.

Адміністративна відповідальність є самостійним видом відповідаль­ності в публічному праві. Міри адміністративного покарання за вчинені адміністративні правопорушення направлені на охорону найрізно­манітніших відносин, які регулюються приватним і публічним правом, як при реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, так і в галузі функціонування органів державного управління. Слід погодитися з думкою О.А. Кожевнікова про те, що охорона регулятивних норм здійснюється за допомогою не тільки адміністративної відповідальності, але й інших видів юридичної відповідальності і, відпо­відно, не можна односторонньо пов’язувати адміністративну відпові­дальність з існуванням лише однієї галузі адміністративного права [11].

Адміністративна відповідальність – складний інститут адміністра­тивного права. В юридичній літературі склалося загальновизнана уява про те, що сутністю адміністративної відповідальності є застосування до правопорушника передбаченою санкцією адміністративно-правової норми міри адміністративного примусу (адміністративного стягнення) [12, с. 18]. Адміністративній відповідальності як виду юридичної відповідальності притаманні відповідні риси. По-перше, адміністративна відповідальність являє собою державний примус, який виявляється у можливості застосування покарання до правопорушника. По-друге, підставою адміністративної відповідальності виступає адміністративне правопорушення. КУпАП визначає адміністративне правопорушення як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [13, ст. 9].

Українське законодавство передбачає адміністративну відповідаль­ність посадових осіб. Відповідно до статті 14 КУпАП посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення яких входить до їх службових обов’язків. Даючи характеристику адміністративним правопорушенням, законодавець в КУпАП не називає їх, на відміну від злочинів, суспільно небезпечними діяннями. Отже, підставою адміністративної відповідальності посадової особи є адміністративний проступок який посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, протиправна, винна (навмисна чи необачна) дія або без дія, за яку законодавством передбачена адміністра­тивна відповідальність. Таким чином, адміністративна відповідальність посадових осіб органів внутрішніх справ має ознаки, притаманні й іншим видам юридичної відповідальності осіб рядового і начальницького складу: кримінальній, дисциплінарній, матеріальній. Це проявляється в примусовому характері заходів впливу на правопоруш­ників, негативній оцінці їх службової та трудової поведінки, а також загальній меті, яку переслідують усі різновиди юридичної відпові­дальності. В науці адміністративного права дотепер не має єдиної точки зору стосовно змісту і основних рис адміністративної відпо­відальності. Дискусія з цього приводу на практиці перешкоджає здійсненню принципу однакової реалізації даного виду відповідаль­ності щодо різних категорій суб’єктів правовідносин, адже "адмі­ністративній відповідальності притаманний всезагальний характер, бо правила, порушення яких тягне адміністративну відповідальність, є обов’язковими для усіх громадян" [14].

В.К. Колпаков зазначає, що "Адміністративна відповідальність – це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення" [15].

Адміністративна відповідальність, на думку Б. В. Россінського та Ю. Н. Старілова – це вид юридичної відповідальності, який виражається в призначенні органом чи посадовою особою, наділеним відповідними повноваженнями, адміністративного покарання особі, яка вчинила правопорушення [16].

Д.Н. Бахрах визначає: "Адміністративна відповідальність – це особливий різновид юридичної відповідальності, якому притаманні усі ознаки останньої (вона настає на підставі норм права, за порушення правових норм, конкретизується юридичними актами компетентних органів, пов’язана з державним примусом). З іншого боку, адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністратив­ного примусу і має усі його якості (здійснюється в межах позаслужбового підпорядкування) [17].

Очевидно, що адміністративна відповідальність завжди є результатом неправомірної поведінки особи, вона передбачається в якості реакції держави на адміністративне правопорушення. Водночас, за деякі адміністративні правопорушення до відповідальності притягаються тільки ті особи, які займають спеціальний службово-посадовий стан або займаються певною професійною діяльністю. Всі суб’єкти адміністративної відповідальності можуть бути розділені на три групи: загальні, спеціальні і особливі. При цьому в різноманітних ситуаціях один і той же суб’єкт може бути і спеціальним і особливим (це відноситься, наприклад, до посадових осіб). Працівники органів внутрішніх справ належать до спеціальних суб’єктів адміністративної відповідальності. В КУпАП у статті 15 виокремлено питання про адміністративну відповідальність військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, на яких поширюється діє дисциплінарних статутів. Такий особливий стан працівників ОВС, зумовлений специфікою їх професійної діяльності у сфері захисту, охорони і забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин. Тому необхідно визначити межі адміністративної відповідальності посадових осіб органів внутрішніх справ України.

Автори коментарю до статті 25 Закону України "Про міліцію" пишуть, що відповідальність співробітника міліції виявляється у застосуванні до нього у встановленому порядку мір покарання (санкцій), передбачених законом. Підставою відповідальності є вчинення правопорушення. Правопорушення працівника міліції – це його винна дія чи бездіяльність, які не відповідають вимогам нормативних актів, суперечать їм. Тоді як любі дії правоохоронця, які відповідають вимогам закону, є правомірними і не можуть бути кваліфіковані як правопорушення [18]. Б.П. Кондрашов, Ю.П. Соловей, В.В. Черніков стверджують, що правопорушення, які вчиняють працівники органів внутрішніх справ на службі, являють собою протиправні діяння (дії чи бездіяльність), які проявляються у невико­нанні чи неналежному виконанні ними своїх службових обов’язків. За ці діяння співробітники міліції притягаються до дисциплінарної, кримінальної і матеріальної відповідальності [19, с. 432–433].

Слід погодитися з думкою більшості учених-адміністративістів стосовно того, що коло адміністративних деліктів, за вчинення яких працівники ОВС України несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах є значно ширшим, ніж задеклароване у статті 15 КУпАП і має позитивно оцінювану автором тенденцію до подальшого розширення. Не є таємницею те, що окремі працівники ОВС України застосовують жорсткі форми поводження із затриманими та заарештованими особами. Це, перш за усе, такі порушення дисципліни та законності як: незаконні методи проведення слідства, незаконне застосування спецзасобів, незаконні дії стосовно затриманих, а також незаконне адміністративне затримання та незаконне притягнення до адміністративної відповідальності, незаконний арешт та незаконне притягнення до кримінальної відповідальності. Питома вага, праців­ників, які вчинили ці правопорушення, на відміну від категорії злочинів, складає лише 6,1% (986 осіб) від загальної кількості притягнутих до дисциплінарної відповідальності (16196 осіб) протягом 2005 – 2012 років. За умов більш жорстких критеріїв відбору, якщо враховувати лише факти незаконних методів проведення слідства, незаконного застосування спецзасобів та незаконних дій стосовно затриманих, частка таких осіб складає лише 0,4% (64 особи).

Розглядаючи сучасний стан справ щодо реалізації правової політики в Росії, Н. І. Матузов зазначає, що в багатьох правоохоронних органах, у тому числі міліції, прокуратурі, суді, сама дефініція "законність" якщо і вживається, то лише, як правило, в іронічному змісті" [20, с. 93]. Залишивши різкість висловлювання на совісті автора, вважаємо, що він правий в головному: мету, котру проголошує і повинна захищати юстиція, досить часто не співпадають з формами, методами і змістом правоохоронної діяльності.

Нині криза поліцейської діяльності торкнулася і розвинутих західних держав. Аналізуючи діяльність поліції, Я. М. Бєльсон зазначає, що "в сучасну епоху поліція вже не може існувати без злочинних форм і методів" [21, с. 21]. Нажаль, автор цитати не розмежовує морально не схвалювану, але легалізовану законодавцем діяльність поліції, і її незаконну, власне злочинну діяльність, хоча такий поділ є вкрай необхідним. Справа в тому, що певні специфічні форми і методи правоохоронних органів можуть суперечити загальноприйнятим стандартам правомірної та морально схвалюваної поведінки. Це, загалом, всі конфіденційні методи, які використовуються суб’єктами здійснення оперативно-розшукової діяльності, а саме: методи психоло­гічного впливу, які використовуються в процесуальній діяльності, міри фізичного примусу до правопорушників, які використовуються в адміністративно-правовій діяльності ОВС, проте законодавча регла­ментація цих форм і методів надає їм легітимний характер.

Так, Міністерство внутрішніх справ України своїми наказами від 16 березня 2007 року № 81 [22], від 15 травня 2008 р. № 157 [23], від 12 липня 2008 р. № 243 [24], від 16 листопада 2009 р. № 429 [25], від 09 лютого 2010 р. – № 2548/Вр [26] вимагало запровадити комплекс заходів щодо попередження фактів порушення вимог чинного законодавства та законності у діяльності працівників ОВС. Але реалії сьогодення дають підстави стверджувати про те, що нині, нажаль, ще зберігаються певні традиції авторитарного минулого. Так, "…органами прокуратури протягом 2009 року порушено 743 кримінальні справи (у 2008 р. – 684) стосовно 686 (у 2008 р. – 596) працівників органів та підрозділів внутрішніх справ, з яких 108 (у 2008 р. – 61) заарештовано. Із загальної кількості кримінальних справ переважна більшість (564 або 76%) порушена за злочини, скоєні у сфері службової діяльності, у тому числі: за перевищення влади – 158, хабарництво – 154, службове підроблення – 120, зловживання владою – 105, службову недбалість – 27. Протягом минулого року поширилася негативна тенденція щодо збільшення кримінальних справ, порушених за фактами хабарництва. Їх кількість зросла на 43,9% (з 107 до 154). Основним видом хабарництва є непритягнення правопорушників до кримінальної чи адміністративної відповідальності, зміна запобіжного заходу, повернення особистих документів, викраденого автотранспорту тощо. Суми хабарів змінюються в залежності від соціально статусу громадян. Вимагають їх найчастіше у підрозділах ДІМ, де відносно пра­цівників було порушено 37 кримінальних справ, ДАІ – 33, слідства – 27, карного розшуку – 25, ДСБЕЗ – 9, КМСД – 4.

Вживаються заходи щодо виявлення й очищення ОВС від праців­ників, які порушують закони, зловживають владою чи службовим становищем, негідною поведінкою та своїми вчинками компрометують звання працівника ОВС. За негативними мотивами у 2009 р. з ОВС звільнено 1388 осіб, у 2008 р. – 1206 осіб, у 2007 р. – 2537 осіб, у 2006 р. – 1504" [27].

Оцінюючи поширеність катувань в діяльності практичних підрозділів ОВС, не можна оминати аналіз заяв, повідомлень та скарг громадян на незаконні дії працівників міліції. Підтримуємо думку О. А. Мартиненко, який зазначає, що відомчі форми статистики МВС України продовжують зоставатися досить недосконалими з точки зору підзвітності суспільству. Скарги громадян, проходячи фіксацію у підрозділах Департаменту документального забезпечення та режиму, розглядаються працівниками інших підрозділів та служб з прийняттям відповідних рішень, які фіксуються як у цих службах, так й у загальній звітності міністерства. Проте відстежити такі очевидні речі, як відповідність кількості скарг на окремі дії працівників міліції до кількості прийнятих рішень за цими категоріями скарг вже неможливо. Причиною є різні категорії обліку, що їх застосовують департаменти та служби, а також елементарна відсутність у реєстрових обліках МВС України таких категорій скарг громадян, як "катування", "побиття та грубе поводження", "незаконні методи ведення слідства" тощо [28]. Саме з цих причин аналіз скарг та звернень громадян є досить фрагментарним, проте він дозволяє визначити наступне. З загальної кількості скарг, що надходять до органів внутрішніх справ стосовно незаконних дій працівників міліції, в середньому 7,8% припадає на факти побиття та спричинення тілесних ушкоджень. Повідомлення про факти катування складають значно меншу частину – 1,3% від загальної кількості скарг громадян. Своє підтвердження знаходять в середньому, за виключенням окремих років, лише 9,2% усіх скарг громадян.

Дії працівників ОВС, які неправомірно застосовують заходи адміністративного примусу, які обмежують права і свободи громадян, відповідно до ст. 186 КУпАП можна кваліфікувати як самоуправство. Але як свідчить судова практика така кваліфікація є дискусійною і не отримала широкої підтримки серед науковців і практичних працівників. Аналіз відомчої статистики, стосовно неправомірного застосування заходів адміністративного примусу, що обмежують права і свобод громадян, дають нам підстави стверджувати, що існуючі механізми превенції та протидії є недостатньо дієвими. Встановлення адміністративної відповідальності за недотримання умов і порядку застосування заходів адміністративного примусу, на думку автора, сприятиме зацікавленості посадових осіб у більш ретельному дотримання законності на всіх стадіях провадження в справах про адміністративні правопорушення. З цією метою, на думку автора в КУпАП необхідно ввести спеціальний склад адміністративного правопорушення з кваліфі­куючою ознакою – "застосування насилля чи погрози його застосування", який стосується недотримання посадовою особою умов і порядку застосування заходів адміністративного примусу, які в свою чергу обмежують права і свободи громадян. Вважаємо за доцільне КУпАП доповнити статтею 15–1 наступного змісту: "Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України підлягають адміністративній відповідальності за недотримання процедури реаліза­ції заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, передбачених статтею 260 КУпАП та порушення порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення".

Загальне правило, яке стосується адміністративної відповідальності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, викладено у ч. 1 ст. 15 КУпАП, згідно до якої працівники міліції, військовослужбовці і призвані на збори військовозобов’язані віднесені до виняткової категорії суб’єктів і за вчинення адміністративних проступків несуть відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутами. На скільки обґрунтованим є такий поділ? Субститутна відповідальність пояснюється особливостями служби в Збройних силах та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях та органах внутрішніх справ, особливим правовим статусом їх працівників, а отже і специфікою юридичної відповідальності за порушення правових норм, які охороняються адміністративними санкціями. На жаль, ні в КУпАП, ні в дисциплінарних статутах не визначено механізм заміни зазначених видів відповідальності одного одним, хоча він має певні особливості і потребує чіткого врегулювання.

Досліджуючи історичні корені і причини заміни адміністративної відповідальності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ дисциплінарною відповідальністю автор дійшов висновку, що кумуляція адміністративної і дисциплінарної відповідаль­ності навряд чи може бути визнана правильною, тому що у наявності не тільки нераціональне використання по одній справі двох видів відповідальності, але й недотримання принципу "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення", який задекларований статтею 61 Конституції України.

Безумовно, права Ю.А. Корольова, яка стверджує, що передача матеріалів справи на розгляд в дисциплінарному порядку, сприяє тому, що називають "захистом честі мундиру". В результаті факти вчинених військовослужбовцями правопорушень не отримають публіч­ного розголосу, а накладені дисциплінарні стягнення не досягають належного результату, і винний залишається по суті, безкарним [29, с. 107]. Більше того, навряд чи у кого-небудь віднайдуться заперечення проти тези про те, що на відміну від адміністративної відповідаль­ності дисциплінарна є набагато суб’єктивнішою, адже суб’єкт дис­циплінарної влади добре знає суб’єкта дисциплінарного проступку і при призначення дисциплінарного стягнення неминуче враховує, що і в майбутньому їх відношення "влада-підпорядкування" збережуться. Крім того, між ними можуть бути і неформальні відносини, які обов’яз­ково позначаються на виборі виду дисцип­лінарного стягнення, а деколи стають причиною відмови від притягнення до відповідальності.

Вважаємо, що з метою підвищення об’єктивності рішення стосовно притягнення посадової особи органів внутрішніх справ до адміні­стративної відповідальності можна було б передбачити в КУпАП правило, що справи про адміністративні правопорушення стосовно співробітників органів внутрішніх справ уповноважені розглядати незалежні суб’єкти юрисдикції, наприклад – судді районних судів.

Адміністративна відповідальність посадових осіб органів внутріш­ніх справ має межі і в частині видів адміністративних покарань, які можуть бути назначені відповідно до КУпАП. Відповідно до ч.1 ст. 15 КУпАП до осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ не може бути застосовано громадські роботи, виправні роботи і адміністративний арешт. Це обмеження, на думку автора, є логічним і обґрунтованим. Дійсно, по-перше, у випадку застосування адмініст­ративного арешту співробітник органів внутрішніх справ повинен бути поміщений в окреме приміщення, тому що неприпустимим є його утримання разом з громадянами, з якими він зіштовхується під час своєї професійної діяльності, а по-друге, відбування адміністра­тивного арешту не співвідноситься зі статусом працівника міліції.

Адміністративний арешт в якості альтернативного покарання передбачений санкціями частиною першою статті 44, статтями 173, 173–2, частиною третьої статті 178, статтями 185, 185–1 і частиною першою статті 185–3 КУпАП. Безумовно, співробітники міліції по визначенню не можуть бути суб’єктами деяких адміністративних правопорушень, які спричиняють адміністративний арешт. В той же час вважаємо, за доцільне підтримати А.В. Карагодіна, який пропонує передбачити в КУпАП адміністративну відповідальність посадових осіб органів внутрішніх справ за порушення порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення, у тому числі і порядку застосування заходів забезпечення [30, с. 148]. Окрім того, вважаємо за доцільне встановити адміністративну відповідальність за такі серйозні, зазіхаючи на права і свободи громадян правопорушення, як перевищення строків адміністративного арешту.

Висновки. Отже, адміністративна відповідальність посадових осіб органів внутрішніх справ України за своєю соціальною природою і призначенням є державно-правовим осудом і справедливим покаранням за небезпечну (шкідливу) протиправну поведінку (дію чи бездіяльність), яка кваліфікується законом як адміністративне правопорушення, призначене судом, компетентними органами і особами з дотриманням спеціальної адміністративно-юрисдикційної процедури і виражається в реальному зазнані правопорушником обмежень його особистих, майнових чи інших прав і свобод.

Література: