Правові аспекти оскарження податкового повідомлення-рішення податкового органу

Динамічний розвиток українського суспільства, інтеграція України у світове співтовариство актуалізує питання правового захисту фізичних осіб громадян, юридичних осіб від неправомірних та необґрунтованих дій посадових осіб податкового органу під час визнання нікчемності угод між платниками податків та їх контрагентами (суб’єктів господарювання).

На практиці, виникає багато ситуацій, коли під час перевірки платника податків податковим органом визнаються нікчемними правочини, укладені між платником податків та його контрагентом, що підтверджує загально-судова практика адміністративних судів про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень (підтвердження цьому знаходимо наприклад в практиці Луганського окружного адміністративного суду, зокрема у Постанові Луганського окружного адміністративного суду від 10.02.2012 року по справі № 2а/1270/319/2012; Постанові Луганського окружного адміністративного суду від 13.10.2011 року по справі № 2а-5833/11/1270 та ін.).

Висновок податкового органу щодо нікчемності укладених договорів ґрунтується на тому, що начебто договори мають протиправний характер та суперечать інтересам держави і суспільства, порушують публічний порядок. Податковий орган при прийнятті свого рішення посилається на ч. 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, 228 Цивільного кодексу України [1].

В сучасній юридичній науці питанню дослідження самостійного визнання податковим органом нікчемних правочинів, що по своєї "юридичної суті" призводить до прийняття податкового повідомлення-рішення на жаль приділяється мало уваги.

Предметом цієї статті буде розгляд окремих питань діяльності податкових органів в Україні щодо визнання нікчемних правочинів на підставі ч. 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, 228 Цивільного кодексу України, а з огляду на це метою статті є висвітлення проблем прийняття неправомірних податкових повідомлень-рішень на підставі вищезазначених норм ЦК України та розробки пропозицій з її вирішення.

На нашу думку, вищезазначена проблема полягає у відсутності правової норми яка б прямо встановлювала наявність повноважень податкового органу у самостійному визнання правочинів нікчемними або недійсними.

Проаналізувавши нормативно-правову базу та судову практику у цій сфері ми дійшли такої думки:

Ч.ч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено: правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, зниження, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Посилання податкового органу на нікчемність договорів з підстав, визначених в статті 228 Цивільного кодексу України, суперечать положенням вказаної статті, оскільки зазначений в ній перелік нікчемних правочинів є вичерпним.

З роз’яснень, викладених в пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" [3], нікчемними правочинами в сенсі статті 228 Цивільного кодексу України є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу – землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами пуб­лічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобов’язання, що відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктивності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині [2].

Також, слід додати, що 02 грудня 2010 року прийнятий Закон України № 2756-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України", який набув чинності з 1 січня 2011 року.

Відповідно до цього Закону до статті 228 Цивільного кодексу України внесені зміни, безпосередньо частина третя статті визначена в такій редакції: "У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо супе­речить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін – в разі виконання правочину обома сторонами – в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне – з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави".

Виходячи з правового змісту частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, вбачається наявність оспорюваних з боку податкового органу господарських відносин між певними суб’єктами господарювання.

Податковий орган роблячи висновки про наявну відсутність між суб’єктами господарювання певних господарських відносин, вказує тим самим на наявну фіктивність договірних відносин, які вчинено без наміру створення правових наслідків.

Укладання такого виду договору та його невиконання, на чому наполягає податковий орган через відсутність будь-яких подій, відсут­ність господарської операції із-за їх не проведення, неможливості проведення з тих чи інших причин, не можуть створювати будь-яких на­слідків.

Надаючи таку оцінку господарським правовідносинам, податковий орган тим самим виходить за межі своєї компетенції щодо недійсності (нікчемності) таких правочинів. Податковий орган із стадії визначення такого правочину недійсним переходить у надання правової оцінки щодо його нікчемності, що за своєю правовою природою мають різне правове навантаження.

Наводячи позицію про нікчемність правочину (відсутність господарських операцій, економічна необґрунтованість) податковий орган доводить свою позицію з урахуванням того, що такі договірні відносини направлені на порушення публічного порядку, спрямованого на незаконне заволодіння майном держави, безпосередньо шляхом ухилення від сплати до державного бюджету обов’язкових платежів, що складають систему наповнення такого бюджету.

Але за змістом статті 228 Цивільного кодексу України нікчемний правочин - це той правочин, який безпосередньо суперечить вимогам закону, тобто повинно мати місце абсолютне порушення відповідного закону, яке може не визнаватися в судовому порядку нікчемним [1].

Виходячи з правового змісту частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, після 01 січня 2011 року правочини, що мають ознаки оспорюваності, визнаються недійсними в судовому порядку та за рішенням суду, крім того, у даному випадку настають відповідні юридичні наслідки.

В даному випадку податковий орган, без обов’язкового виконання вимог законодавства, без визнання такого правочину недійсним (1 стадія) в судовому порядку, робить висновки про його недійсність та переходить до іншої стадії, визнаючи такий правочин нікчемним, що також суперечить вимогам законодавства.

Наслідком таких зроблених висновків є висновки про порушення у сфері податкового законодавства, що, в свою чергу, приводить до прийняття податкового-повідомлення рішення.

Податковий орган формуючи такі не притаманні йому висновки та приймаючи таке рішення, порушує принцип визначеної компетенції щодо визнання таких правочинів недійсним, що приводить до безпід­ставного прийняття рішення.

Під час судового оскарження податкового повідомлення-рішення адміністративні суди не приймають до уваги та вважають безпідставними доводи податкового органу про не підтвердження між платником податку та його контрагентом господарських операцій, що є по своїй суті нікчемністю укладених правочинів, що, в свою чергу, не створюють юридичних наслідків. Зазначені доводи є нічим іншим як припущеннями податкового органу, які нічим не підтверджені. Жодним нормативно-правовим актом не визначено право податкового органу самостійно надавати оцінку укладеним (вчиненим) договорам з визначенням їх нікчемними, недійсними з застосуванням відповідних наслідків внаслідок вчинення таких правочинів. Висновки податкового органу в даному випадку є передчасними.

Крім того, ми звертаємо увагу, що у випадку, якщо податковий орган вважає, що в даному випадку мало місце недійсність (що за своєю суттю має ознаки фіктивного правочину) або нікчемність правочину, між суб’єктами господарювання метою яких було заволодіння коштами держави шляхом ухилення від сплати податків (безпідставне формування та заниження сплати відповідного податку) до бюджету, тобто фактично має місце суспільне-небезпечне діяння, то податковий орган має право на вирішення такого питання в межах кримінального, кримінально-процесуального законодавства. Якщо суду будь-яких судових рішень (вироків, можливих постанов суду про закінчення кримінального переслідування з нереабілітуючих обставин) не надано то доводи податкового органу є безпідставними та незаконними.

Аналізуючи наведені норми, ми дійшли висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочини ухвалюється судове рішення.

На підставі вищенаведеного, ми дійшли висновку про неправомірність визначення нікчемних правочинів податковим органом на підставі ст.ст. ч.5 ст.203, ч.1,2 ст.215, 228 Цивільного кодексу України та фактично про відсутність повноважень на це у податківців.

Таким чином, ми вважаємо, що вирішити цю проблему можна завдяки введенню норми прямої дії, яка б забороняла податковим органом приймати податкове-повідомлення рішення стосовно визнання нікчемних правочинів без посилання на будь-які судові рішення щодо визнання правочинів недійсними або обвинувального вироку суду стосовно директора або засновника підприємства по ст. 205 КК України "фіктивне підприємництво", тобто створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Література:

1. Цивільний кодекс України, 2004 р. (із змінами та доповненнями на 2012 рік);

2. Господарський кодекс України, 2004 р. (із змінами та доповненнями на 2012 рік);

3. Пленум Верховного суду України від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

ЗМІСТ

Афанасьєв К.К. Забезпечення реалізації прав громадян

шляхом надання адміністративних послуг 3

Білоус А.М. Функції професійних спілок,

порядок створення і функціонування яких є об’єктом

адміністративно-правового регулювання 11

Біль Яцек Формально-правове регулювання протидії

корупції (у світлі міжнародних юридичних актів) 15

Бойков А.Г. Деякі проблем упровадження електронного

документообігу в правоохоронних органах 21

Бурбело Б.Ю. Деякі проблеми адміністративно-

юрисдикційної діяльності працівників даі мвс України

щодо зупинки транспортного засобу та складання протоколу

про адміністративне правопорушення 25

Буткевич С.А. Соціально-економічне й політичне значення

фінансового моніторингу (адміністративно-правовий аспект) 29

Валєєв Р.Г. Щодо питання про предмет

освітнього права України 38

Ворушило С.В. Охорона навколишнього природного

середовища державною автомобільною інспекцією

мвс України 49

Галус О.О. До питання про розмежування предмету

правового регулювання конституційного процесуального

та адміністративного процесуального права 53

Головін А.П. Адміністративно-правове забезпечення

поліцейської діяльності: історія, досвід, 

напрями удосконалення 59

Головін Ю.А. Механізм адміністративно-правового

забезпечення профілактичної функції міліції 67

Голосніченко І.П. Митна політика та митна справа:

до питання термінології 75

Горбунова О.Ю. Поняття продовольчої безпеки України 80

Гузьнічак Цезари Президент Республіки Польща –

компетентний державний орган в сфері охорони безпеки

і громадського порядку 83

Гук Н.Б., Обрусна С.Ю. Окремі аспекти дефініції

"система державного управління" 91

Гулак О.В. Окремі питання реалізації міліцією 

екологічної функції 94

Дрозд О.Ю. Структура адміністративного примусу 97

Калініченко А.П. Адміністративно-правове

регулювання безпеки судноплавства 99

Каракулов С.С., Терських О.М. Особливості правового

регулювання сторін у адміністративному судовому процесі:

сучасні наукові точки зору 104

Катеринчук І.П. Сучасні проблеми інформаційного

забезпечення діяльності органів державного управління 111

Квітка Я.М. Проблемні питання провадження в справах

про адміністративні проступки 116

Керезора М.О. Нормативно-правові засади застосування

попередження в якості адміністративного стягнення 118

Когут О.В. Фінансовий контроль в контексті

нового антикорупційного законодавства 122

Коломоєць О.Д. Попередження насильства в сім’ї –

проблеми та перспективи впровадження світового досвіду

у чинне законодавство України 129

Коломоєць Т.О. Контроль за діяльністю органів

місцевого самоврядування у процесі реалізації ними

адміністративної правосуб’єктності: сучасні пріоритети

нормативного врегулювання засад 138

Константінов С.Ф. Адміністративно-правозастосовча діяльність

органів внутрішніх справ та шляхи її удосконалення 142

Король М.О. Поняття та характеристика форм

оперативно-службової діяльності

державної прикордонної служби України 144

Кравцов А.С. Принципи адміністративного права:  питання реалізації 152

Лебедєва А.В., Ворушило В.П. Проблемні питання

адміністративного провадження у сфері безпеки

дорожнього руху 156

Лучковська С.І. Валютний контроль як напрям  фінансового контролю 161

Маліновська Ірена Юридичні аспекти запобігання

злочинам, пов’язаних з торгівлею людьми в Польщі 165

Мота А.Ф. Адміністративно-правове регулювання

затримання незаконних мігрантів 174

Муза О.В. Публічний порядок та публічний інтерес

як теоретична основа адміністративно-процесуальних

правовідносин 180

Несвіт Є.О. Реалізація адміністративної відповідальності

за вчинення корупційних правопорушень в умовах

оновлення законодавства 183

Ніколайчук М.Є. Поняття забезпечення прав людини

і громадянина: проблеми дефініції 187

Новіков В.В. До питання організації

дорожнього руху в Україні 190

Пилипишин П.Б. Теоретико-правові засади відповідальності

представницьких органів місцевого самоврядування

перед територіальною громадою 194

Пихтін М.П. Дотримання прав і свобод громадян

в адміністративно-юрисдикційній діяльності

органів внутрішніх справ 202

Плугатар Т.А. Сутність та особливості

адміністративно-правових відносин

у діяльності органів внутрішніх справ України 205

Роговенко С.С. Система гарантій прав осіб затриманих

у адміністративному порядку 210

Сабіров Р.Ф. Особливості діяльності органів

внутрішніх справ під час надзвичайних екологічних

ситуацій (на прикладі території, що зазнала радіоактивного

забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) 214

Саєнко С.І., Фомін П.П. Принципи реалізації процедур

адміністративного нагляду міліції за особами,

звільненими з місць позбавлення волі 219

Свіжа О.О. Правові засади участі місцевих органів

виконавчої влади у створенні дитячого будинку

сімейного типу 223

Світличний Є.Г. Поняття та сутність

адміністративно-правового режиму обігу пристроїв

для відстрілу набоїв, споряджених гумовими

чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії 231

Соболь Є.Ю. Місце в конституційно-правовій

системі України правого статусу інвалідів 236

Сторожук І.П. До питання принципів

місцевого управління та їх класифікації 238

Стукаленко В.А. Сутність поняття "посадова особа"

як суб’єкта адміністративної відповідальності 245

Тарадай С. Особливості об’єкта адміністративно-

правових відносин у сфері забезпечення права громадян

на доступ до публічної інформації 254

Уточкіна Ю.А. Міжнародний досвід протидії

корупційним проявам 258

Шемшученко С.О. Двосторонні інвестиційні договори:

типова структура, поняття і формулювання положень 264

Шемякін О.В. Історіографія закріплення засад

участі прокурора в адміністративно-юрисдикційних

провадженнях у законодавстві 272

Щербатюк Д.Г. Забезпечення безпеки дорожнього руху:

особливості реалізації адміністративної відповідальності 276

Балинська О.М. Відповідальність як іманентна

характеристика правовідносин 280

Переверзєв О.М., Жоравович Д.О. Питання правового

режиму майна фізичної особи – підприємця 294

Краєвська В.О. Загальна характеристика ринку праці

та зайнятості населення у сучасних умовах 303

Переверзєва Л. Порядок управління

дочірнім підприємством 311

Середа В.В. Особливості адміністративної відповідальності

посадових осіб органів внутрішніх справ України 320

Берназюк Я.О. Планування та прогнозування

як етапи підготовки проектів актів Президента України 335

Грицюк А.Г. Визначення протиправності відшкодування

пдв за допомогою положень щодо недійсності правочинів 346

Кубальський В.Н. Проблема обмеження прав

і свобод людини в умовах проведення антитерористичної

операції в Україні 357

Пономарьов С.М. Конституційно-правові засади

становлення та розвитку громадських організацій в Україні 366

Алексєєва Н.Ю. Кримінальна відповідальність за злочини

проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами,

перекладачами або щодо них: порівняльний аспект 376

Коваленко Т.С. Принципи дисциплінарного

провадження щодо адвокатів 385

Кошевський В.С. Суб’єкт ухилення від сплати

страхових внесків на загальнообов’язкове державне

пенсійне страхування 393

Луговий І.О., Дрозд О.Ю. Адміністративно-юрисдикціна

діяльність органів внутрішніх справ під час виборчого процесу 401

Молотай В.А. Залучення вищих навчальних закладів

мвс України до охорони громадського порядку під час

фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року 414

Стародубов І.В. Аналіз зарубіжного досвіду регулювання

експертної діяльності в адміністративно-деліктній сфері 422

Берестенко Ю.В. Щодо питання про умови прийняття

до громадянства України 428

Копитіна В.М. Окремі проблеми законодавчого

закріплення адміністративної відповідальності

у сфері незаконного обігу наркотичних засобів

і психотропних речовин 432

Ліпецька В.Є. Адміністративно-правове забезпечення

земельного кадастру в Україні 439

Матушкін Д.В. Правові аспекти оскарження податкового

повідомлення-рішення податкового органу 445

1 Про проект Закону Української РСР про громадські об’єднання в Українській РСР: Постанова Верховної Ради від 5 червня 1991 року № 1144а-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 28. – Ст. 338.

2 Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

3 Про професійних творчих працівників та творчі спілки: Закон України від 7 листопада 1997 року № 554/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 52. – Ст. 312.

4 Про молодіжні та дитячі громадські організації: Закон України від 1 грудня 1998 року № 281-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 1. – Ст. 2.

1 Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 45. – Ст. 397.

2 Ващук О.М. Конституційно-правовий статус громадських організацій України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.М. Ващук; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2004. – С. 5.

1 Дігтяр П. А. Громадські організації в суспільно-політичній системі сучасної України: стан і перспективи розвитку / П.А. Дігтяр // Сторінки історії: Збірник наукових праць. – Вип. 31. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2010. – С. 195.

2 Вінцукевич К. В. Громадські організації у політичному процесі сучасної України: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / К. В. Вінцукевич; Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, – К., 2010. – С. 1.

3 Правові умови розвитку громадянського суспільства в Україні. Що потрібно зробити? / М. В. Лациба, А. О. Красносільська [та ін.]; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К.: Агентство "Україна", 2011. – С. 6.

1 Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України 2002-2006 роки: Звіт за даними дослідження / Автори-упорядники: Л. Паливода, О. Кікоть. – K.: Каунтерпарт, 2006. – С. 63.

2 Дігтяр П. А. Громадські організації в суспільно-політичній системі сучасної України: стан і перспективи розвитку / П.А. Дігтяр // Сторінки історії: Збірник наукових праць. – Вип. 31. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2010. – С. 199.

1 Нестерович В.Ф. Конституційно-правові засади здійснення впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів в Україні / В.Ф. Нестерович // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 3. – С. 36.

2 Дементов В.О. Громадські організації в Україні: вплив на прийняття соціаль­но-відповідальних рішень / В.О. Дементов // Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2010. – Вип. 4 (31). – С. 454.

3 Дігтяр П. А. Громадські організації в суспільно-політичній системі сучасної України: стан і перспективи розвитку / П.А. Дігтяр // Сторінки історії: Збірник наукових праць. – Вип. 31. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2010. – С. 199.

4 Матвійчук А. В. Громадські організації як чинник становлення громадянського суспільства: автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / А.В. Матвійчук; Київ. нац. ун-т ім. Тара­са Шевченка, 2008. – С. 10.

5 Головаха Є., Паніна Н. Українське суспільство 1992-2008: Соціологічний моніторинг / Інститут соціології НАН України. – Київ, 2008. – С. 10.

1 Правові умови розвитку громадянського суспільства в Україні. Що потрібно зробити? / М. В. Лациба, А. О. Красносільська [та ін.]; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К.: Агентство "Україна", 2011. – С. 7.

2 Біла книга: реформування законодавчого середовища для розвитку громадянського суспільства в Україні. – К.: ПРООН, 2011. – С. 4.

3 Пожидаєв Є.О. Громадські організації України, Росії та Білорусі в умовах системної політичної трансформації пострадянських суспільств: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Є.О. Пожидаєв; Донец. нац. ун-т. – Д., 2009. – С. 8.

1 Дементов В.О. Громадські організації в Україні: вплив на прийняття соціаль­но-відповідальних рішень / В.О. Дементов // Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2010. – Вип. 4 (31). – С. 453.

2 Нестерович В.Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: Монографія / В.Ф. Нестерович; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – С. 655.

3 Темех І. Юридичний статус громадських правозахисних організацій в Україні: проблеми та можливості вдосконалення / І. Темех // Вісник Львівського університету. – Вип. № 42. – С. 15.

1 Дементов В.О. Громадські організації в Україні: вплив на прийняття соціаль­но-відповідальних рішень / В.О. Дементов // Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2010. – Вип. 4 (31). – С. 453.

1 Дігтяр П. А. Громадські організації в суспільно-політичній системі сучасної України: стан і перспективи розвитку / П.А. Дігтяр // Сторінки історії: Збірник наукових праць. – Вип. 31. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2010. – С. 201-202.

1 Про громадські об’єднання: Закон України від 22 березня 2012 року № 4572-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – № 30. – Ст. 26.

1 Див.: Варфоломеєва Т. В. Науково-практичний коментар до Закону України "Про адвокатуру". Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: Зб. нормат. актів; Коментар / Академія адвокатури України / Т. В. Варфоломеєва, С. В. Гончаренко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – С. 176-185.

499