Щодо питання про умови прийняття до громадянства україни

Світові процеси інтеграції та глобалізації значно позначилися на активізації процесів переміщення населення у всьому світі. Не залишилася осторонь цих процесів й Україна. Останнім часом, в Україні спостерігається постійне зростання міграційної активності населення, що призводить до того, що на території України збільшується кількість іноземців та осіб без громадянства, які прибувають на постійне проживання з метою подальшого облаштування та здобуття громадянства. Це потребує вжиття певних заходів з боку держави щодо впорядкування таких процесів, та забезпечення належного правового регулювання порядку та підстав прийняття до громадянства України.

Питанням розвитку інституту громадянства України вже приділялася певна увага у працях таких відомих вчених, як Р.Б. Бедрій, С.П. Бритченко, П.А. Калініченко, Ф.І. Кожевников, І.І. Лукашук, В.Ф. По­горілко, Ю.І. Римаренко, Т.Л. Сироїд, Л.Д. Тимченко, Ю.М. Тодика, Г.І. Тункін, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, С.В. Черниченко, С.Б. Че­хович та інших вчених, але при цьому слід зазначити, що деякі питання, що стосуються порядку та підстав набуття громадянства залишаються й досі дослідженими не в повному обсязі, що викликає певні труднощі у правозастосовній практиці.

Метою даної статті є, на підставі аналізу положень законодавства, яким врегульовано підстави та порядок набуття громадянства України, визначити проблеми правового регулювання умов, які висуваються до особи, яка бажає набути громадянство України внаслідок натуралізації.

Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її правового становища. Громадянство є тією підставою, яка дозволяє особі, повною мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов’язків, покладених на неї цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина цієї держави. Громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

Тому, з метою набуття повного комплексу прав та можливостей реалізувати свої права у політичній сфері, отримати більшу захищеність з боку держави, особа яка не є громадянином, але має намір постійно проживати в державі прагне натуралізуватися – тобто набути громадянство держави, у яку іммігрувала.

Зазвичай в спеціальній літературі громадянство України визначають, як стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, який заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, та виражається у наявності взаємних кореспондуючих прав і обов’язків особи і держави в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України [4, с. 122].

Відповідно до положень Європейської конвенції про громадянство 1997 року кожна держава передбачає у своєму внутрішньодержавному праві порядок набуття громадянства, у тому числі можливість натуралізації для осіб, які законно та постійно проживають на її території [2].

Ці положення ураховані в Законі України "Про громадянство", яким визначено правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб [1].

Згідно з положеннями ст. 9 Закону України "Про громадянство України" умовами, які є обов’язковими для прийняття особи до громадянства України є:

1)  визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років;

4) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достаньому для спілкування;

5) наявність законних джерел існування, під якими, відповідно до ст. 1 Закону України "Про громадянство України", розуміють заробітну плату, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсію, стипендію, аліменти, соціальні виплати та допомогу, власні фінансові заощадження або фінансову допомогу від членів сім’ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи.

Встановлення певних умов, що є обов’язковими для набуття громадянства тієї чи іншої країни визнається у світовій практиці цілком правомірним. Метою встановлення кола певних вимог є прагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальне входження в нове суспільство людини, яка набуває громадянство [5, с. 88]. Але при цьому положеннями Європейської конвенції про громадянство 1997 року встановлено обов’язкові умови, які повинні знайти своє відображення в національному законодавстві держав, які ратифікували цю конвенцію, щодо визначення порядку та умов набуття громадянства в порядку натуралізації для різних категорій осіб.

На виконання зазначених положень Конвенції, Законом України "Про громадянство України" передбачено й спрощений порядок натуралізації для деяких категорій іноземців та осіб без громадянства на території України. Наприклад, для осіб без громадянства та осіб, визнаних як біженці, що законно та постійно проживають на її території, встановлено скорочений термін (до трьох років) щодо обов’яз­кового безперервного проживання на законних підставах на території України. Особі, яка перебуває у шлюбі з громадянином України такий термін скорочується до двох років [2].

Крім того, вимога щодо володіння державною мовою та її розуміння не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі). Але, слід відзначити, що деякі аспекти виконання умови щодо володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування викликають питання.

Так, відповідно до положень Указу Президента України "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України"", для підтвердження володіння українською мовою особа, яка бажає набути громадянство України до відповідних уповноважених органів державної влади надає Довідку про володіння українською мовою, яка видається керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування. Крім цього володіння державною мовою може бути підтверджене копією атестату чи витягом із залікової відомості диплома – для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови [3].

Але ці документи підтверджуючи можливість спілкування державною мовою, не містять критеріїв щодо якості володіння мовою. Тобто, діюча на сьогоднішній день редакція закону містить вимогу щодо знання державної мови при отриманні громадянства, але не визначає рівень такого знання. Це дає підстави для виникнення корупційних проявів, оскільки визначення, чи володіє людина на достатньому для спілкування рівні державною мовою, вирішується на власний розсуд особами, які уповноважені приймати рішення щодо громадянства. Те ж стосується і знання Конституції України.

Поряд з цим виникає й інша проблема – особи, які набули громадянство України можуть стати державними службовцями, працівниками правоохоронних органів, депутатами органів місцевого самоврядування тощо, тобто особами, які виконують функції держави, що вимагає знання державної мови не просто на рівні достатньому для розуміння та спілкування.

Таким чином, на нашу думку, механізм визначення рівня володіння державною мовою осіб, які бажають набути громадянство України внаслідок натуралізації потребує удосконалення. Одним зі шляхів вирішення такої проблеми, ми вважаємо, є запровадження механізму письмового тестування з метою визначення рівня володіння державною мовою та отриманням відповідного сертифікату на кшталт сертифікатів, типу "CAE", "IELTS", "TOEFL", які підтверджують знання англійської мови. Ми вважаємо, що запровадження такої системи може вирішити зазначену проблему та сприяти вдосконаленню правозастосовної діяльності.

Підбиваючи підсумок зазначимо, що питання пов’язані з набуттям громадянства в порядку натуралізації, враховуючи соціальні зміни, які відбуваються на теперішній час, не втрачають своєї актуальності та потребують подальших розробок з метою вдосконалення механізму правового регулювання міграційних відносин.

Література:

1. Закон України "Про громадянство України" від 18.01.2001 р., № 2235-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 3.

2. Указ Президента України  "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України" від 27.03.2001 р., № 215 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 13. – С. 533.

3. Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 року // Законодавство про громадянство. – Х.: ПП "ІГВІНІ", 2005. – 176 с.

4. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та доповн. – К.: Атіка, 2004 – 512 с.

5. Мосьондз С.О. Адміністративно-правові основи державної міграційної політики в Україні: Навч. посіб. – К.: Магістр – XXI сторіччя, 2005. – 208 с.

В.М. Копитіна

курсант ЛДУВС імені Е. О. Дідоренка

Науковий керівник: Д.М. Полонський

викладач кафедри адміністративного права

та адміністративної діяльності

ЛДУВС імені Е. О. Дідоренка