Список використаних джерел та лiтератури

1. Иванова И. П. История английского языка / И. П. Иванова, Л. П. Чахоян. – М.: Высшая школа, 1976. – 256 с.

2. Костюченко Ю. П. История английского языка (учебн. для педагог. инстит. иностран. языков и филол. факульт. пединстит.) / Ю. П. Костюченко. – "Радянська школа", 1963. – С. 134-143.

3. Михайлова О. В. Просте речення в давньоанглійській мові: синтаксичний,семантичний, когнітивний та комунікативний аспекти: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови”/ О. В. Михайлова. – Харків, 2007. Режим доступу : http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/ 340604.html

4. Singh I. The History of English: A Student's Guide / I. Singh. – Publication, 2005. – P. 88 – 89.

С. О. Тарасова

Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна

Науковий керівник: докт. філол. наук, професор В. О. Самохіна

Поняття "дискурс" у провідних наукових школах

Сучасне мовознавство і суміжні з лінгвістикою області знання такі як соціологія, культурологія, психологія активно займаються вивченням мовленнєвої діяльності людини. На сьогоднішній день багатьом термінам, що використовуються в прагмалінгвістиці, психолінгвістиці, соціолінгвістиці надається неоднозначне визначення. Одним з них є поняття "дискурсу". Багато вчених досліджували дискурс, але трактували цей термін по-різному, саме тому сьогодні "спектр можливих розумінь дискурсу є більшим ніж у якогось іншого терміну в літературознавстві» та «ширшим за поняття "мова" [2: 188-200].

Традиційно під дискурсом розуміли впорядковане мовленнєве повідомлення окремого суб’єкта. На сучасному етапі можна виділити декілька підходів визначення цього поняття, досліджуючи школи аналізу дискурсу. Розглянемо "дискурс" у радянській, російській, французькій та американській школах аналізу дискурсу як представників, які надають найбільш повну інформацію щодо його дослідження.

У російській школі аналізу дискурсу "дискурс" визначається як російська релігіозна філософія, яка мала такі характеристики: образність та картинність, нерефлексивність та неметафізичність, домінування категорій життя над категоріями пізнання. Очевидно, що дискурс-аналіз звертається до пошуку онтології життя, але, на жаль, він обмежений в інтерпретуванні абстрактних істин і не дає можливості реалізовувати альтернативну логіку мислення та сприймати світ багатогранно.

Протилежне сприйняття «дискурсу» можна знайти в радянській школі аналізу дискурсу: "дискурс" являв собою мову інтелігенції,що була повністю орієнтована на науку, здебільшого проголошуючи ідеї європейської філософії, і був транслятором непотрібних та чужих ідей. Радянський дискурс-аналіз йшов у розрив з православ’ям, не орієнтувався на особистість, відкидав аспекти дослівності та уявляв реальність за допомогою слів-фікцій.

Французька школа аналізу дискурсу мала за мету розвивати дискурс-аналіз як самостійне інтегративне вчення: вже в 60-х роках ХХ століття з’являється школа "Анналів" (École des Annales), яка поєднувала лінгвістику, соціологію, історію та психологію при дослідженні текстів, маючи під собою мету створення тотальної історії. Дослідженням дискурс-аналізу у Франції займалися М.Блок, Ф.Бродель, М.Пеше, П.Серіо, Л.Февр та ін. Усі ці лінгвісти передусім зверталися до науки про ідеологію при вивченні дискурсу. П.Серіо у книзі "Квадратура смислу"зазначає, що "ідеологія – це будь-який мовленєвий та семіотичний факт, який інтерпретується у світлі соціальних інтересів і в котрому узаконюються соціальні значення в їх історичному контексті... І це зовсім не слід розуміти як організовану систему ідей" [3: 20-21]. На думку Е.В.Чернявської, аналіз дискурсу у французькій школі – це аналіз текстів, що наділені історичною, соціальною та інтелектуальною направленістю[4: 68-74]. Таким чином, дискурс-аналіз перевершує просту лінгвістичну інтерпретацію текстів, бо бере до уваги не лише денотативне значення слів, а також і конотативне.

Згідно ідей американської школи аналізу дискурсу "дискурс" інтерпретується як зв’язна мова (connected speech), що співвідноситься з діалогом. Дискурс-аналіз передусім направлений на усну комунікацію та дослідження інтерактивної взаємодії мовця та слухача. Таким чином, з 70-х років ХХ століття утверджується конверсаційний аналіз, уперше досліджений в роботах Х.Сакса, Е.Щеглоффа та Дж.Джефферсона. На перших етапах свого розвитку конверсаційний аналіз фокусується на структурній організованості вербальної взаємодії, але в подальшому представники американської школи дискурс-аналізу виявляють контекстуально орієнтований комунікативний вклад, зроблений кожним з співрозмовників і актуальність деталей інтеракції ("найменші деталі тексту беруться до розгляду як аналітичний ресурс, а не як речі, що можна відкинути протягом аналізу" [1]).

Таким чином, вищезгадані школи аналізу дискурсу розглядають «дискурс» як "істотну складову соціокультурної взаємодії" та особливу мовну формацію, мова вираження якої заглиблюється у соціальний контекст, що сприяє формуванню уявлення про учасників комунікації та їх цілі.