2. Венеди, анти, склавини

Описуючи слов'ян середини І тисячоліття, готський історик Йо­рдан вказує: «Починаючи від місця народження Вістули (р. Вісли), на безмежних пррсторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їхня назва тепер змінюється відповідно до різних родів і місце­востей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами... Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе мо­гутні, завдяки своїй чисельності... Ці венети... походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів і склави-нів».

За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. мешкали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам'яток пеньківської культури У-УІІ ст. За цим же Йорданом, склавини жили у VI ст. на землях загадкового Мурсіанського озера «до Данастру і на півночі до Вісли», що збіга­ється з територією празької культури У-УІІ ст. Отже, антам та склавинам Йордана відповідають пеньківська та празька (або кор-чацька, за східноєвропейською термінологією) археологічні культу­ри ранньослов 'янського світу. На Десні та Сеймі досліджено коло-чинську групу пам'яток, які досить близькі до пеньківських джерел. Мабуть це пояснюється значною їх віддаленістю від кордонів Схід-норимської імперії. У культурі колочинської людності простежу­ються виразні впливи балтів Верхнього Дніпра.

Археологія свідчить, що згадані вище групи слов'ян У-УИ ст. за матеріальною культурою мають більше спільного, ніж різного. Всі вони базувалися на єдиному типі господарства: підсічна форма ор­ного рільництва, доповнювана присадибним тваринництвом. Слов'яни вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розво­дили корів, свиней, коней. Суспільство вступило в етап розкладу пе­рвісності та виділення племінної військової аристократії, становлен­ня перших племінних центрів, формування дружинного побуту. Ос­новою суспільства остаточно стає не родова, а сусідська община. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен, слов 'янство сере­дини І тис. н. е. стає більш войовничим, схильним до військової аг­ресії та експансії на землі сусідів. Поселення розташовані невели­кими ізольованими групами-гніздами. Кожне з них складається з кі­лькох селищ, що лежать за 0,5-3 км одне від одного. Селища не укріплені і нараховують в середньому 5-15 окремих домогоспо-дарств. Основним типом житла була квадратна напівземлянка зі зру­бними або стовповими стінами. У кутку розміщувалась піч-кам'янка або глиняна піч, основа якої вирізана у материковому ґрунті. У та­кому житлі, середня довжина стін якого дорівнювала 3-4 м, мешкала мала сім'я.

Розкопано кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальсь­ке ремесло. Гончарне виробництво, як і в попередні часи, носило сі­мейний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Існувала мінова торгівля з сусідами. Домінуючим поховальним обрядом було трупоспалення.

Під час формування культур антів та склавинів у лісостеповій Україні у степах Причорномор'я відбулися драматичні події. Слідом за готами гуни рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Ниж­нє Причорномор'я, звідки постійно нападали на римські⁴володіння на Балканах. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та герман­цями на Каталаунських полях 451 р. та смерті Аттіли 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов 'ян на півдні та південному заході Археологи простежили міг­рацію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю, у Нижньому Подунав'ї з'являються слов'янські пам'ятки, матеріальна культура яких являє собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв.

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселялися не тільки на південь у Подунав'я, а й вгору Дунаєм. У VI ст. пам'ятки празької культури з'являються не лише на Нижньому, а й на Серед­ньому і навіть на Верхньому Дунаї. Звідси слов'янські переселенці заселяють басейни Ельби та Заале. Тут вони змішуються зі слов'янами венедської групи.

Вчені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов'янським гідронімам Північно-Західної України в басейнах Вер­хнього Дніпра, Вісли, Одри, Лаби, Дунаю, в Адріатиці. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Великий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикар­патті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики з істо­ричних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними да­ними, плем'я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, в Болгарії.

За Костянтином Багрянородним, серби ще жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Серпень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселяються у VI-VII ст. на Адріатику та в басейн Лаби (лужицькі серби або сорби).

У колишній Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України і особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малін, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п'ять поселень під назвою Києво, Кияни. Якщо не всі, то значна час­тина цих назв пов'язана з переселенням на Балкани слов'янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.

Аналоги гідронімам на території України маємо і у Верхньому Подніпров'ї. Йдеться про праві притоки Березини: Сорбля (від сер­би) Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Ярославичі в басейні Ро­сі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов'янською назвою Сава є як у басейні Березини, так і в басейні Дунаю.

Подібні паралелі слов'янської гідронімії та топонімії з території України є також в Польщі, в Моравії, в межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов'ян у V-VII ст. зі слов'янської праба­тьківщини, що в середині І тис. займала північно-західну частину сучасної України між Прип'яттю та Карпатами. Про прихід слов'янського населення на Адріатику та в Словаччину і Подунав'я з України свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антро­пологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, се­рбів, хорватів, словен, через що називається також адріатицьким ти­пом.

Отже, у V- VII ст. склавини та анти з лісостепової зони Украї­ни, розселившись на Балкани, у Подунав'я та в басейни Ельби та Одри, започаткували південну та західну гілку слов'янства. В цей же час слов'яни Середнього Придніпров'я просуваються на північ Дніпром та Десною і на схід - на Верхній Дінець та на Дон. З цими подіями середини І тисячоліття н. е. переважна більшість сучасних дослідників пов'язує зародження слов'янських народів. У цей час, очевидно, утворюється і праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідненості сербської та лужицької мов з українською. До україн­ської лексики в сербській мові належать слова: вабити, важити, ви­лиця, ґазда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лягати, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шко­дити та багато інших. Вражає велика подібність лужицької мови до української, незважаючи на відсутність контактів між ними останні півтори тисячі років.

Все це можна пояснити, лише припустивши, що слов'янська спільнота на землях між Прип'яттю і Карпатами на момент розпаду -vil ст. розмовляла мовою багато в чому схожою на українську, акше^ кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загаль-слов янських елементів, частина яких навіть стала визначальними для неї. Важливо, що територія слов 'янської прабатьківщини знач-пою мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя Прип 'яті, Волинь, Поділля, Київщина, При­карпаття). Безперервність онтогенетичного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави окремим дослідникам припускати, що корені пра\ храшсь-кого етносу сягають середини І тис. н. е.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди болгар. Наприкінці V ст. вони перейшли Дон і оселилися у Приазов'ї. Звідси разом зі слов'янами болгари чинять напади на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів або обрів, як їх називають автори давньору­ських літописів, у другій половині VI ст. частина болгар переселя­ється з Приазов'я на Середню Волгу, започатковуючи Волзьку Бол­гарію. Інша частина перебирається в Добруджу та межиріччя Ниж­нього Дністра і Дунаю (Буджак).

Тюркська орда аварів, чи обрів, пройшла українськими степами зі сходу на захід у 558-568рр. Візантія запросила їх оселитися в Паннонії на Середньому Дунаї. Войовничі авари повинні були ви­гнати звідти вороже до ромеїв германське плем'я гепідів, що засели­ло Паннонію після падіння гунської держави Атілли. Розгромивши в 567 р. гепідів, обри започатковують в Подунав'ї свою державу -Аварський каганат. Ці зміни у Подунав'ї відкрили шлях склавинам на Верхній Дунай та в північно-західну частину Балканського півос­трова. Невдовзі авари самі починають нападати на візантійські во­лодіння. Але 626 р. вони зазнали нищівної поразки від ромеїв під Константинополем і втратили контроль над північно-причорноморськими степами.

Складається враження, що експансія антів у VI ст. на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон поглинула енергію пеньківських племен Подніпров'я. З 602 р. анти не згадуються в писемних дже­релах жодного разу, тоді як про склавинів або слов 'ян, пишуть всі європейські чи східні автори, що порушують питання про населення території України УІІ-ІХ ст. На думку В. Д. Барана, в цей час на прабатьківщині слов'янства дедалі більшу роль відіграють нащадки склавинів. Значні впливи склавинської празької культури просте­жуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Недаремно етноніми «слов'яни» та «склавини» співзвучні.

Слід відзначити, що ця думка суперечить поглядам М. С. Грушевського, який пращурами українців вважав саме антів. Відоме припущення, що етноніми «українці» походить від ірансько­го слова «анти», що перекладається як «кінець», «край». Звідси на­род анти - пограничні жителі, ті, що живуть на украйні, українці.

Зникнення антів з історичної арени на початку VII ст. значною мірою пояснюється розгромом антського племінного союзу авара­ми. Останні воюють з антами з моменту приходу в причорноморські степи у середині VI ст. Адже анти були форпостом слов'янської зе­млеробської колонізації на межі з войовничим кочовим Степом. Во­йовничі кочівники неодноразово нищили мирних землеробів на пів­нічному кордоні причорноморських степів як до антів, так і після них.

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися з ними через посольство Мизамира. Однак спроба закінчилася невда­чею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів підсилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв. Саме в цей час Візантія дозволила слов'янам селитися на півночі Балкан. Останній раз згадує про антів під 602 р. Феофілакт Сімокатта: «Каган, одержавши звістку про на­біги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем'я антів, які були союзниками римлян. Після розгрому рештки антів перейшли Дунай і осіли у Візантії».

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610-641) Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, які саме в цей час здійснюють експансію на землі ромеїв у Подунав'я та на Балкани. «Сі ж обри воєваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським», - сповіщає «Повість минулих літ». Дуліби мешкали на Волині і, очевидно, були склавинами. Це плем'я, схоже, сформувалось одним з перших серед слов'янських . племен і мало над ними певну владу. Арабський автор аль Масуді у X ст. пише про панування над слов'янами племені валінана з князем Маджаком на чолі. А пізніше слов'янські племена звільнилися від цієї зверхності і мали своїх незалежних князів. Російський історик В. О. Ключевський висловив думку, що валінана - це волиняни або ду­ліби, що заклали основи першої східнослов 'янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Певне світло на ці події проливають розкопки найдавнішого схід­нослов'янського городища Зимне на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісниче виробництво і, судячи з археологіч­них матеріалів, вів жваву торгівлю з сусідами. Значна цільність різно­манітної зброї є доказом того, що Зимне було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчить, що перші зародки східнослов'янські держав­ності були знищені аварами разом з її центром у VII ст.

На початку VII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури виростає культура Лука-райковецька VIII-ІХст., що стала культурним та політичним підґрунтям Київської Русі. Пам'ятки цієї спільноти поширені у лісо­вій та лісостеповій зоні України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де в VII-X ст. мешкали нащадки антів. Йдеться про волинцівську (VII -VIII ст.) та роменську (VIII—XI ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що сформувалися переважно на пеньківській та колочинській основі і розвивалися під впливом алано-болгарської салтівської культури Дінця, Середнього та Нижнього Дону.

Лука-райковецьку культуру залишили племена літописних древ-лян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів. Волинцівська та роменська культури - це літописні сіверяни, а салтівська - хозари. Останні панували у степовому Причорномор'ї з 670 р., коли орди болгарського хана Аспаруха відійшли на Нижній Дунай.

У VIII ст. починається інтенсивна міграція слов 'ян у балтські та фіно-угорські регіони на північ та на північний схід від Верхнього Дніпра. VIII-XI ст. датується борівська культура басейну Оки, яка була споріднена з роменською культурою сіверян Подесення і на­лежала літописним вятичам. Цей період більшість дослідників вва­жає переддержавним періодом в історії східних слов'ян. За літопис­ними даними в цей час виникають племінні союзи, що, як правило, об'єднували сусідні споріднені племена. Літописні та археологічні дані свідчать про певну своєрідність культури таких утворень у ме­жах слов'янського світу. Так, перерахувавши 15 племінних об'єднань, літописець Нестор зауважує, що кожне з них мало свої звичаї і закони.

Ці ранні переддержавні утворення слов'ян у візантійських дже­релах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов'ян, отримав назву військової демократії.

Тут варто з'ясувати зміст терміна «військова демократія». Його ввів у науковий обіг у XIX ст. історик первісного суспільства Л. Морган для визначення організації влади на стадії розкладу первіс­нообщинного ладу. Згодом цей термін був запозичений К. Марксом і Ф. Енгельсом та їхніми послідовниками-марксистами. У радянській історіографії під військовою демократією розумілася завершальна стадія розкладу первісного суспільства і його перетворення у феода­льне. У тому ж сенсі цей термін використовується і нами.

Розклад родових стосунків обумовив формування сусідської те­риторіальної общини, майнове розшарування суспільства, виділення родової знаті. Військові вожді племінних об'єднань разом з дружи­ною мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені архе­ологами у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному. Суспільство стає більш войовничим, про що свідчить ма­сове поширення з VIII ст. на східнослов'янських землях укріплень-городищ. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою.

Покласти край цій ворожнечі і консолідувати східних слов'ян остаточно вдалося лише в наступний період слов'янської історії з піднесенням племені полян з центром у Києві. Це сталося завдяки тому, що полянська земля з VI ст. стала геополітичним центром східного слов ^уянства. В районі Києва в V-VII ст. межували племінні території склавинів та антів (празька, пеньківська та колочинська культури), у VIII-IX ст. - сіверян (волинцівська та роменська куль­тури), древлян, волинян, уличів (Лука-райковецька культура).

Отже, лісостепова та лісова зона Правобережної України у І тис. н. е. були значною частиною території формування слов'янства.

Епоху слов'яногенезу можна умовно розділити на два основних етапи: венедський або зарубинецький та анто-склавинський або пе-ньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого пересе­лення народів (гунська навала) та падіння Римської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кі­нець анто-склавинського етапу генезису слов 'ян знаменувався всту­пом східного слов'янства у переддержавний період VHI-IXcm. У цей час відбувалася культурна та політична консолідація слов'янства, Що завершилася у IX ст. створенням держави Київська Русь.

Лекція 7. Східні слов'яни у \ЛМХ ст.

Розселення східнослов 'янських племен та племінних союзів. Суспільний розвиток східних слов 'ян. Процеси державотворення. Матеріальна і духовна культура. Сусіди східних слов'ян: хозари і нормани. Князювання Аскольда і Діра.