2. Розгортання національно-визвольної боротьби у 1648-1649 рр. Зборівський мир

Після перемог під Жовтими Водами і Корсунем, намагаючись широко розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з уні­версалами до українського народу, в яких закликав піднятися на бо­ротьбу проти поневолювачів. Особливу увагу він приділяв питанням створення української армії та забезпечення її боєздатності. З цією метою він розробив і запровадив статут «Про устрій Війська Запоро­зького», видав мобілізаційні універсали до козацьких полків, займа­вся питаннями матеріального забезпечення військ.

Після Корсунської битви 1648 р. шляхта покидала маєтки на українських землях, почалося масове покозачення населення. За сві­дченням літопису Самовидця, «Так усе, що живо, поднялося в коза­цтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко од­ного зоставали, же трудно было о наймыта..., навет где в городах были й права майдебурскіе - й присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, й бороди голили, до того войска йшли».

Повстання охопило всі українські землі: на Сіверщині діяли за­гони Петра Головацького, у Галичині - С. Височана, на Брацлавщині - Трифона з Бершаді, на Уманщині -1. Ґанжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М. Кривоноса. їхні загони приєдналися до армії Б. Хмельницького.

Під час розгортання національно-визвольного руху проти поль­ської шляхти особливо відзначився черкаський полковник Максим Кривоніс. У червні 1648 р., виконуючи наказ Б. Хмельницького, він керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині, в ході якого повстанці визволили значну частину Правобережної України, зокрема Тульчин, Вінницю, Умань і Брацлав. Кривоніс розгромив у боях під Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом надвірні хо­ругви польських магнатів Я. Вишневецького і В. Заславського, які вдерлися на Брацлавщину і жорстоко розправилися з українським населенням. У липні 1648 козаки під командуванням М. Кривоноса здобули Бердичів, Меджибіж, Бар та ін. міста.

У травні 1648 р. помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до ґнезневського архієпископа Ма-цея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та пра­вославного магната А. Киселя розпочалися переговори з Б. Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис, припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього ще не було чіткої державницької програми. Влітку 1648 р. за наказом гетьмана козаки М. Небаби, М. Гладкого, Ф. Гаркуші, Кри-вошапки вели боротьбу проти польсько-литовських військ у північ­ноукраїнських землях і Білорусі.

Час переговорів обидві сторони використали для посилення сво­їх військ. Коронні збройні сили очолили В.-Д. Заславський, М. Остророг і О. Конецпольський, з сарказмом прозвані козаками «периною, латиною і дитиною» (за схильність до шляхетської роз­коші, вченої мудрості і молодий вік співкомандувачів).

Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б. Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).09Л648 р. розпочалася Пилявецька битва, в якій козацьке військо здобуло перемогу. Піс­ля цієї звитяги перед Хмельницьким відкривався шлях на Західну Україну.

Розвиваючи успіх, Б. Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 р. загони М. Кривоноса здобули Високий Замок -найголовніше укріплення Львова, а після сплати мешканцями Льво­ва контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя. Похід козацького війська в Галичину, який офіційна іс­торіографія розцінює як визвольний, поєднувався із винищенням та­тарами і козаками мирного населення, в т. ч. українського правосла­вного, глумом над храмами тощо. Ці факти, якими багаті свідчення польських, єврейських («Хроніка» Н. Ганновера) та українських оче­видців («Щоденник» православного шляхтича Й. Єрлича), зокрема, висвітлює Н. Яковенко (стаття «Між правдою та славою»). В єврей­ській історіографії Б. Хмельницький міцно посів місце одного з го­ловних погромників, винищувачів єврейства.

У Речі Посполитій тим часом відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав ве­лике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що ко­ролівська влада може вирішити «українське питання», Б. Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира на Польську корону. Причому під Замостям, яке було обложене Б. Хмельни­цьким, він чітко й недвозначно заявив про це. Скидається на те, що Хмельницький пов'язував саме з цією кандидатурою на монарха пе­вні надії і гарантії для себе. Яна Казимира було обрано королем.

У середині листопада 1648 р. від чуми, яка спалахнула в україн­ській армії під час облоги Замостя, помер «вождь черні» М. Кривоніс. Він був тяжко поранений у середині вересня у боях з найманими німецькими частинами під Старокостянтиновом (25 км від Пилявців). Не одужавши від поранення, взяв участь у поході ко-' зацької армії у Галичину.

Незважаючи на сприятливий для Б. Хмельницького вибір коро­ля, в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648 р. Наприкінці грудня 1648 р. Б. Хмельницький урочисто вступив у Ки­їв, де його вітали Єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит Силь-вестр (Косів), посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Вважається, що саме в цей час, не без участі вищого православного духовенства, Б. Хмельницький задумується над програмою державного відродження України. У Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державни­цьку програму: «Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич».

Паралельно продовжується покозачення Литви-Білорусі. Так, у грудні 1648 р. козаки на чолі з Ф. Гаркушею взяли в облогу Бихів, а в 1649 р. здобули Мозир, Гомель і Пінськ. Загалом, уже на початку 1649 р. розпочалися нові бойові дії між сторонами на Волині і По­діллі (де перемир'я порушила сама шляхта). Уже влітку стало зро­зумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній бит­ві. За цей час Б. Хмельницький провів військову реформу, створив 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити лише 15-тисячне коронне військо. Гарячково збираючи сили, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірлея. У Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви в Укра­їну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивіла. Загроза для козацького війська (незважаючи на його чисельну перевагу) по­лягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах. Польське командування вирішило одночасно напасти на українські війська з фронту і з тилу. Я. Радзивіл отримав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. У цій ситуації основні козацькі сили під проводом Б. Хмельницького йшли на Захід (на допомогу Б. Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іс-лам-Ґіреєм III). Друга частина козацьких полків на чолі з полковни­ком С.-М. Кричевським, якого призначено наказним гетьманом, чи­сельністю 20 тисяч, виступила на Полісся, щоб запобігти флангово­му удару литовського війська. В бою під Лоєвом (тепер Білорусь) 21(31).07.1649 р. козацькі полки були розбиті. Під час бою був важ­ко поранений та потрапив у полон сам М. Кричевський. Відмовив­шись видати ворогові воєнні плани козацького командування, запо­діяв собі смерть.

Фактор чисельної переваги й відіграв роль у поразці частини збройних сил Речі Посполитої, очолюваних руським воєводою кня­зем Яремою Вишневецьким під Старокостянтиновом і Меджибожем 16(26).05.1649 р. Вони змушені були відступити до добре укріплено­го м. Збаража (тепер Тернопільська обл.). Обороною фортеці керував Я. Вишневецький. У місті, остерігаючись нищення з боку козаків і та­тар, знайшло притулок й місцеве населення (в т. ч. православне).

30.06.(10.07.) під Збараж підійшли головні козацькі сили і татар­ський загін хана Іслам-Ґірея III. На початку липня розпочалась обло­га повністю оточеної фортеці. Упродовж місяця українські частини провели 6 штурмів (у т. ч. 27.07.(6.08.) - генеральний наступ), вна­слідок чого польське військо опинилося в безнадійному становищі. В ході боїв за місто загинув корсунський наказний полковник Не-стор Морозенко (справжнє ім'я Станіслав Мрозовицький), важко поранений вінницький полковник Іван Богун. На допомогу обло­женим у фортеці виступив з-під Любліна польський король Ян II Ка­зимир з 30-тисячним військом. Б. Хмельницький, залишивши під Збаражем частину козацьких полків під командуванням генерально­го обозного І. Черняти, з головними силами рушив у середині серп­ня назустріч королівській армії під м. Зборів на р. Стрипі.

Підступивши до Зборова, Б. Хмельницький нав'язав бій польсь­кому війську, яке, будучи на марші і обтяжене великим обозом, не сподівалося битви. Битва, яка відбулася 5-6(15-16).08.1649 р., була дуже запеклою. В ній польські війська зазнали великих втрат. Коро­лівська армія опинилася в катастрофічному становищі. Проте канц­лер Є. Оссолінський зумів налагодити таємні зносини з Іслам-Ґіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгро­му. Король обіцяв татарам велику грошову винагороду, дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан Іслам-Прей III, не будучи зацікавленим у перемозі козаків, поставив вимо­гу, щоб Б. Хмельницький припинив битву. Не маючи змоги одночас­но воювати проти поляків і татар, гетьман під тиском хана змушений був розпочати переговори. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649 р., який був не зовсім вигідний для козацтва.

Зборівський мир був укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким і польським королем Яном II Казимиром 8.(18).08.1649 р. у м. Зборові. Аналіз тексту угоди дозволяє ствер­джувати, що в узагальненому вигляді було враховано основні вимо­ги козаків, проте повністю ігнорувалися інтереси селянства. Отже, за умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактува­ти як зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Геть­манщина визнавалась польським урядом у межах Київського, Черні­гівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала геть­ману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чиги­рині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адмі­ністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призна­чати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Во-льності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлю­валося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошу­валась амністія всім учасникам козацько-селянської війни. Католи­цька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Низку положень Зборівського договору можна розцінювати як невигідні для козацької України: обмеження території, повернення польської шляхти, адміністрації, поновлення кріпацтва. Саме тому після укладення договору стала помітною тенденція до відходу час­тини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних ви­ступів проти польських панів та єврейських орендарів. У цілому ж, договір легітимізував утворення козацької автономії і зміцнював її становище. Ряд істориків оцінюють козацьку автономію як незалеж­ну Українську державу.