Лекція 3. Вихід на історичну арену українського козацтва

Походження та розселення українського козацтва: заняття, побут. Заснування Запорозької Січі князем Дмитром Вишневецьким та її внутрішній устрій. Виникнення реєстрового козацтва та структура війська Запорозького. Військове мистецтво козаків. Військові походи козаків в інші країни.

В українській історичній традиції, в т. ч. у традиційній історіо­графії та суспільній свідомості, усталився погляд на козацтво не ли­ше як на своєрідну соціальну групу, явище, а й як на історичний фе­номен, характерний лише для України. Перебуваючи у полоні полі­тичних ідеологій (народництво, марксизм, інтегральний націона­лізм), дослідники козацтва теж вдавалися до певної ідеалізації цього, поза всяким сумнівом, своєрідного явища української історії. Нама­гатимемося підійти до нього неупереджено.

1. Походження та розселення українського козацтва: заняття, побут

Слово «козак» за найпоширенішим поглядом походить з тюрк­ського «схильний до завоювання», «охоронець». Перші згадки цього слова знаходятьлух, але вони не стосуються України. Так, у 1240 р. цей термін згадується в Початковій монгольській хроніці, до якої перейшов із тюркських мов. У XIV ст. «козак» вже фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику полове­цької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конво­їр». Початково слойу «козак» вживалося на означення вільних лю­дей, які населяли південноукраїнські степи.

^ Аналогічне до українського явище козацтва як військового ста­ну існувало і в інших порубіжних державах. На територіях прикор­

донних до Османської імперії земель Балкан, зокрема Хорватії, а та­кож Угорщини, Австрії виникали аналогічні до козацтва військові корпорації. Серед них сербо-хорватські ускоки і граничари, угор­ські секеї, гайдуки і частково куруци. Партизанські загони гайдуків набули поширення серед багатьох балканських народів. Козаки іс­нували на Дону, в Московії (на ріках Яїк, Терек, Волга) тощо. А. Тойнбі наводить такі історичні аналогії явища козацтва, яке ін­терпретує як відповідь православної цивілізації (в Тойнбі - російсь­кої") кочівникам-номадам. У цій боротьбі козаки були прикордонни­ками руського православ'я, що протистояли євразійським кочівни­кам. Дніпровські козаки вже мали характерні козацькі інститути. Ко­заки являли собою напівчернече військове братство на зразок братс­тва вікінгів, еллінського спартанського братерства або ж лицарсько­го ордену хрестоносців. Однак у козаків виробилися в ході боротьби з кочівниками степу деякі ознаки, що радше належать майбутньому, аніж минулому. У чомусь козацькі об'єднання нагадують колоніаль­ні влади сучасного західного світу. Вони зрозуміли, що для перемо­ги у війні з варварами необхідні більш високий рівень озброєння й опора на більш значну матеріальну базу.

При всій зовнішній подібності козацтво мало інше походження. Загальним для них було спільне проживання, відсутність жінок у мі­сцях цього проживання (але необов'язкові обітниці цнотливості і навіть безшлюбності). Співтовариства спартанських воїнів ведуть свій вік від архаїчних чоловічих союзів родоплемінної епохи; об'єднання вікінгів (існували легенди про Йомеборґе, місто вікінгів на зразок Запорозької Січі) і козаків - це військові братства людей, витиснутих суспільством: військово-лицарські ордени - колективи воїнів, що дали, крім звичайних чернечих обітниць (бідності, послу­ху і цноти), клятву боротися з невірними; люди одночасно військо­вого і духовного станів, своєрідне з'єднання властивих західному середньовіччю ідеалів лицарства й аскетизму.

У своєму розвитку українське козацтво протягом розглядувано­го нами періоду можна розділити за значенням на дві групи: 1) у XV - першій половині XVII ст. - військово-промисловий стан, який проживав на українських землях у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського; 2) у період Гетьманщини з сере­дини XVII ст. - привілейований стан населення, сформований в

Україні у роки національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр.

У своїх лекціях з історії козацтва В. Антонович розглядає різні підходи до походження цього феномена української історії. Він від­значає, що, починаючи з XVII ст., дослідники, трактуючи цю справу, найчастіше йшли стежкою філології. Наприклад, ймення козацького стану прирівнювали до того чи до іншого ймення якого-неоудь на­роду (етноніма). Однак, одне слово само по собі ще не може служи­ти доказом родоводу (для прикладу, дивно наближати народ Гали­чини до іспанців тільки через те, що в Іспанії є провінція Галісія або доводити тотожність німецького народу з алеманами тільки через те, що французи називають німців алеманами). Таким чином з'ясовували родовід козаків два поляки, сучасники Б. Хмельницького, - П'ясецький і Коховський. Вони прирівнюють слово козак до слова «коза». Із останнього, на їх думку, вийшла на­зва «козаків», бо козаки, мовляв, на своїх конях були прудкі, як кози, або тому, що вдягалися в одяг із козячих шкур. Не менш екзотично, але більш правдоподібно, виглядає версія, яка виводить козаків від слова «коса» (у значенні зачіски-чуба чи «оселедця» або виду зброї у вигляді бойової коси-списа).

Ряд гіпотез виводять козаків від певних етносів. Самі козацькі літописці-канцеляристи та їх послідовники були прихильні до версії походження козаків від хозарів-«козарів» (XVIII ст. Г. Граб'янка, а за ним і О. Ріґельман). «Але ж про козаків маємо звістки тільки з XVI ст., а де ж вони були від XI до XVI ст.?» - запитує В. Антонович. Ян Потоцький доводив, що козаки - нащадки касогів, яких князь Мстислав Володимирович в XI ст. переселив на Чернігі­вщину. Російський історик В. Татіщев, виходячи з того, що росіяни аж до часів Петра І називали козаків черкасами, виводить їх від кав­казьких касогів. Найбільш ексцентричною є гіпотеза козацького письменника кінця XVIII ст. Петра Симоновського. В одного з рим­ських географів він знайшов на Кавказі край Гірканію і каже, що слово це походить з латинського «Ыгсш» - козел (цап). Таким чи­ном, на його думку, Гірканія - це Козланія, а козаки - це гірканці, що перебралися з Кавказу в Україну. Польський історик Ф. Духінський і поет Т. Падура вигадали навіть цілий народ, що за­воював Україну і згодом став відомим під назвою козаків.

Інша група письменників шукала початків козаччини в колоні­зації південної України, наприклад, історики: польський Кромер і російський Щекатов, які початки козаччини виводили від половців. Однак, про половців після XIII ст. не маємо жодних згадок, так само як і про козаків до XVI ст. Відомий французький письменник Воль-тер, пишучи «Історію Карла XII» та історію Петра І, згадав про ко­заків і припустив, що козаки - це частина тих татар, які уподібнили­ся до місцевого елементу і дали зав'язок окремому станові суспільс­тва. Від чорних клобуків козацький родовід ведуть Карамзін, Солов-йов, Міллер, Самчевський і Броневський.

Поруч із цими двома групами письменників-псевдофілологів (за В. Антоновичем), були дослідники, які висловили думки, що козаки - це місцевий стан, що виник із народу. Литовський хроніст Мартин Бєльський та козацький літописець Самійло Величко запевняють, що козаки - тубільний стан, який силою деяких умов виділився з народу. Тієї ж думки був і французький інженер Ґ. Л. де Боплан (XVII ст.), що 17 років перебував на Україні. Він вважав козаків за вільний, лицар­ський стан. Натомість, у польській суспільності 50-60-х рр. XIX ст. був поширений погляд, що козаки були злочинцями, засудженими в Польщі, звідкіля вони тікали від кари в Україну і тут склали вільний козацький стан. Щоб закінчити з інтерпретацією терміна «козак», визнаємо, що найбільш вірогідним є походження цього терміна від тюркського слова (первісне значення - «легко в'ючний»), що озна­чало людей, що живуть у степу, але за межами організованого суспі­льства номадів: брудні покидьки, що не визнають владу законних владик степу, мародери, що крадуть худобу в кочівників (за

A. Тойнбі).

У традиційній українській історіографії (М. Костомаров,

B. Антонович та його послідовники) усталився промисловий поглядна походження козацтва. Згідно нього, козаки розвинулися із кате-горії населення уходників - сезонних здобичників, які оселялись устепах займаючись полюванням, рибальством, хліборобством, і зго-дом під татарською загрозою вимушено організовувалися за війсь-ковим принципом.

М. Дашкевич початок козаччини зв'язує з історією Болоховської землі. Однак, тут очевидна різниця у територіях: Болоховська земля займала середню і південну частину сучасної Волинської губернії, а козацтво - придніпрянські землі. П. Голубовський та інші пов'язували козаччину з бродниками, що за княжих часів займали степові землі. Але тут знов великою перепоною стає і територія, і час, бо бродники займали територію у басейнах рік Дону і Дінця. Хоча, поза сумнівом, бродники - населення басейнів нижньої течії Дніпра, Бугу, Дністра - можуть розглядатися як один з історичних попередників козаків на українських землях.

М. Максимович, М. Грушевський та інші шукають джерел коза­цтва у реаліях суспільства Великого князівства Литовського. Адже козацтво складало переважно українське населення різних соціаль­них станів: шляхта, селяни, міщани, ремісники, залежні люди, часто різні категорії, які «посварилися» із тогочасними законами. Загалом, із посиленням національного і соціального гноблення іноземних фе­одалів у малозаселені прикордонні райони утікала й значна частина українського міщанства, а також шляхта, що втрачала свої маєтнос­ті, закріпачені селяни тощо.

Сучасні дослідники не схильні абсолютизувати жоден із погля­дів, однак найбільш популярними з них є останні з перелічених (те­орії втечі і промислово-уходницька) із перевагою військово-захисного підходу, який дозволяє поставити козацтво у світовий контекст і розглядати його як одну з останніх військових корпорацій європейського Середньовіччя та ранньомодерного часу.

Отже, для утворення військової козацької сили головним каталі­затором стали регулярні напади Кримського ханства (утворилося 1449 р.) на українські землі. Для захисту українського населення у пониззі Дніпра, на південь від порогів й виникла військово-політична організація Запорозька Січ.

Перші письмові згадки про українське козацтво стосуються 1489 року (літописні - «Хроніка» М. Бєльського). Перші документа­льні свідчення зафіксовані під 1492 роком. Одні з перших згадок про участь козаків у боротьбі проти Туреччини і її союзників стосуються особи короля польського Яна І Ольбрахта (1492-1501), сина Казими-ра IV Ягеллончика. В складі військ цього монарха чи не вперше проявили себе українські козаки.

Територія козаків отримала назву Запорожжя, оскільки розта­шовувалася на південь від дніпрових порогів. До складу володінь запорозького козацтва - Вольностей Війська Запорозького Низового - входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Південним Бугом до Дніпровсько-

Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра. За іншими даними, межі Вольностей Війська За­порозького були від Трахтемирова (Терехтимирова) вниз Дніпром до Чигирина, в ширину - по степ, від м. Самари до р. Оріль і ногай­ських степів; через Дніпро і Дніпровий та Південно-Бузький (Бозь-кий) лиман на Очаківські поля і верхів'ями р. Бог до Синюхи; від Самарських степів через степ до р. Дону.

Кіш (Запорозька Січ) протягом свого існування неодноразово міняла місце свого розташування. Були такі Січі: 1) Хортицька (о. Мала Хортиця), 2) Томаківська (о. Томаківка біля сучасного м. Марганця, затоплений водами Каховського водосховища), 3) Ба-завлуцька, 4) Микитинська (мис Микитин Ріг на правому березі Дніпра, тепер у межах м. Нікополя Дніпропетровської обл.), 5) Чор-томлицька на о. Чортомлик (або Базавлук) при впадінні в Дніпро протоки Чортомлик (поблизу теперішнього села Капулівки Ніко­польського р-ну Дніпропетровської обл.), а також 6) Кам'янська, 7) Олешківська, 8) Підпільненська (Нова Покровська) та 9) Задунай­ська.

Території, підлеглі Кошеві (Січі), називалися Вольності Війсь­ка Запорозького. Територіально Вольності Війська Запорозького поділялися на 5, згодом на 8 паланок (повітів, округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Кальміуську. Вони мали свою окрему адміністрацію та суди, які підлягали Запорожжю і Січі (кошеві). В паланках про­живали т. зв. посполиті козаки, які мали свої сім'ї та господарство. Інша назва - сидні, які проживали у зимівниках (хуторах). Отже, територія володінь Запорізької січі складала землі теперішніх Дніп­ропетровської і Запорізької обл., частково - Кіровоградської, Одесь­кої, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей. Вольності Війська Запорозького, поділені на паланки, фактично були годува­льницею Січі. На Січі ніколи не було кріпацтва, тут використовува­лася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існу­вання Січі зазнало серйозних змін. Початково це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розве­дення худоби та хліборобство. З часом у січовиків відбувалося май­нове розшарування козацтва.

Січ приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального похо­дження, національності, релігії. Але одним із головних об'єднуючих факторів на Січі була православна віра. Той, хто прибув на Січ доб­ровільно, свідомо і без примусу, мав прийняти православну віру, хо­ча траплялися й іновірці (навіть польські шляхтичі-католики). Воля на Січі необхідно породжувала обов'язки - виконання звичаїв Січі, дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу і незалежність свого народу. На Січі існував особливий ри­туал прийняття у козацьке братство - випробовування на силу і спритність. Здоров'я, сила, спритність, витривалість, боєздатність запорожців загартовувались не лише в боях і походах, але і в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На Січі існував культ фізичного роз­витку людини. Гетьманами, отаманами, полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і військової майстерності.

Особливе було ставлення запорожців до жінок, яких не пускали на Січ. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні сім'ї проживали в козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старшина і по­важні козаки мали своїх слуг-джур, котрими були козацькі діти, взя­ті на Січ для навчання і виховання, а також хлопчики-полоненики. У запорозьких (січових) школах навчалися хлопці, частково силоміць забрані козаками звідкись і потім усиновлені в Січі, частково добро­вольці з України й Польщі, частково хрещеники старшини чи приве­зені багатими батьками на Січ для навчання грамоти і військового мистецтва. Вони зазвичай називалися «молодиками». Перша почат­кова січова школа була відкрита у 1576 р. (в межах сучасного м. Но­вомосковська Дніпропетровської обл.). З 1602 р. вона існувала як монастирська при Самарському монастирі. Середню школу під на­звою Січова центральна було відкрито у 1659 р. на Чортомлицькій Січі (вона стала взірцем для аналогічних паланкових шкіл). Школя­рів на Січі було понад 30 осіб, за іншими даними - до 80, з них 30 дорослих і 50 підлітків. Січова школа славилася не тільки ви­вченням грамоти і церковним співом, але й була своєрідним іспитом перед майбутнім лицарським життям. Важливо, що молодики мали своє самоврядування: особливий, схожий до війська, громадський лад, спільну шкільну скарбницю, що завжди була на руках старшого, обирали з-поміж себе двох отаманів: для дорослих і для підлітків, яких обирали по завершенні кожного року. Крім коштів від «наказ­них» батьків та своєї частки бойових запасів свинцю і пороху, решту прибутків вони заробляли самі за дзвоніння у дзвони й читання псалтиря по умерлих козаках, за продаж ладану в січовій церкві, за колядку під вікнами січового товариства і поздоровлення його на свята Різдва Христового, Нового року і Великодня. Головним учите­лем січової школи був ієромонах-уставник, який підпорядковувався безпосередньо кошовому отаманові.

Незважаючи на те, що Запорозька Січ вважається православним орденом, козаки з іронією і навіть зневагою ставилися до священно­служителів (феномен т. зв. вояцької віри - за Н. Яковенко). Крім то­го, із православ'ям не дуже узгоджується інститут характерників -запорозьких чаклунів (інші назви - голдовник, химородник). Харак­терник займався лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Це своєрідний духовний наставник, хранитель традицій і таємниць бойових мистецтв козацтва. Він мав надприродні здібності, а козаки його шанували і дещо побоювались. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якрго обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником. У вояцьких традиціях козаків існували й інші численні язичницькі пе­режитки.

Своєрідною була система неписаного козацького права, яке но­сило звичаєвий характер. За кримінальні злочини на Січі застосову­валися доволі екзотичні та жорстокі види покарань. За вбивство ко­заком іншого козака винного прив'язували знизу до домовини із йо­го жертвою і закопували в землю живцем.