4. Церковна полеміка та релігійна боротьба в першій половині XVII ст.

У силу протиріч, від початку закладених при підготовці і укла­денні унії 1596 р., вона не знайшла широкої підтримки в українсь­кому суспільстві. Одразу ж після Берестейської унії почалося проти­стояння між її прихильниками і противниками. Крім духовенства і братств, до боротьби долучилося козацтво. Церква поділилася ча два табори: ієрархія, частина духівництва, частина шляхти й міщанства прийняли унію. Два єпископи - Г. Балабан та М. Копистенський, князь В.-К. Острозький, чимала частина шляхти, міщанства, селянс­тва, братства виступили проти унії. Між обома таборами почалася боротьба. Польський уряд не виконав своїх обіцянок уніатам і не зрівняв у правах їх духівництва з римо-католицьким, бо поляки-католики, крім короля, не співчували унії, яка перешкоджала пода­льшій латинізації і полонізації українців. Не зрівнявши уніатів із ка­толиками, король, однак, ішов в окремих справах назустріч уніатам. До них переходили церкви, церковні землі тощо. Проте обіцяна ко­ролівська опіка давала противникам унії матеріал для агітації проти унії.

Боротьба між конфесіями знайшла відгук у численній полеміч­ній літературі. Обидва табори брали участь у літературно-публіцистичній полеміці. З боку православних виступали Іван Ви-шенський, Філалет (мабуть Брянський), Мелетій Смотрицький та ін.; з боку унії: Петро Скарга, Іпатій Потій, після переходу на унію М. Смотрицький та ін.

Однією з центральних постатей церковно-релігійного протисто­яння початку XVI ст. був Мелетій Смотрицький (1572 або 1578 -1633 або 1634) - визначний український церковний і культурний ді­яч, письменник-полеміст. Син Г. Смотрицького. Навчався в Осгро-зькій академії, Віленській єзуїтській колегії, Лейпцизькому, Нюрн­берзькому та Віттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. У Вільні постригся у ченці і виступав на захист православної віри спільно з членами Віленського братства. Згодом був викладачем і ректором Київської братської школи, а з 1620 р. -архієпископом полоцьким. Виступав разом з митрополитом Київсь­ким Й. Борецьким проти Берестейської унії 1596 р., вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Йосафатом Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону пра­вослав'я, в т. ч. знаменитий «Тренос, або плач східної церкви...» (польс. мовою під псевд. Теофіл Орфолог, 1610).

Однак, вбивство православними міщанами Вітебська Й. Кунцевича глибоко вразило М. Смотрицького. У 1627 р. він пе­рейшов на унію. З цього часу до кінця життя перебував у Дермансь-кому монастирі на Волині. У 1628-1629 рр. М. Смотрицький видав нові твори, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей.

Шукаючи союзників проти унії, православні уклали блок із про­тестантами, на чолі яких стояла родина Радзивілів. У 1599 р. відбу­лася генеральна конференція між протестантами й православними у Вільні, а в 1606 р. в Сандомирі відбувся з'їзд, на якому зібралося до 50 000 православної та протестантської шляхти під проводом каль­вініста князя Януша Радзивіла. Одначе протестантизм не міг надати православ'ю достатньо допомоги, бо й сам різко йшов на спад.

У другому десятиріччі XVII ст. визначну роль у церковно-релігійній боротьбі починають відігравати козаки. Цю активізацію пов'язують із постаттю гетьмана П. Сагайдачного. З його ініціативи і під захистом козацтва у 1620 р. в Києві відновлено православну іє­рархію (після смерті Гедеона Балабана та Михайла Копистенського в Україні не залишилося жодного православного єпископа). Викори­ставши перебування в Києві патріарха єрусалимського Теофана, П. Сагайдачний домігся від нього висвячення митрополита й п'ятьох єпископів. Митрополитом став Йов Борецький, єпископами Мелетій Смотрицький (полоцький), Ісая Копинський (перемишльський), Єзекіїл Курцевич (володимирський), Ісаакій Борискович (луцький) та Паїсій Іполитович (холмський). Король Речі Посполитої не визнав цієї ієрархії, і єпископи, під загрозою покарання з боку держави, мо­гли перебувати лише в Києві під охороною козацтва.

У 1629 р. в Києві скликано церковний собор з метою примирити прихильників православної і уніатської (греко-католицької) церков в Україні. Представником короля Сигізмунда III Вази на ньому був православний магнат Адам Кисіль, відомий як захисник православ­ної віри, що підтримував контакти з кліром греко-католицької церк­ви. У січні 1633 р. польським сеймом затверджено державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою що узако­нював існування православної церкви в Україні під назвою «Статті Для заспокоєння руського народу». Після смерті Сигізмунда III Вази (квітень 1632) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у ви­борах нового короля й послабити національно-релігійні утиски.

На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав та власності, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії 1596 р. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирі-шення на сеймі питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема Львівське та Віленське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою «Синопсис» - «Короткий опис прав, свобод і во-льностей...». Вимоги українського населення підтримала і право­славна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали і протестанти, П. Могила знайшов підтримку в литов­ського гетьмана князя Христофора Радзивіла.

На конвокаційному сеймі 22.06.1632 р. у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (входили від православних -П. Могила, від уніатів - В. Рутський), яку очолював королевич Вла-дислав укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному сеймі під тиском православних делегатів (серед них і А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено «Статті».

Згідно з цим документом, православна церква в Україні офіцій­но отримувала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишльським, мстиславсь-ким), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським пра­вославним митрополитом обрано П. Могилу. «Статті» мали комп­ромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне пи­тання в Україні. Крім того, після обрання королем Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. Утиски щодо православної церкви стали однією з причин козацьких повс­тань аж до їх переведення у Визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. Натомість православ'я стало їх іде­ологічним забарвленням.