2. Антикозацька політика польського уряду в першій третині XVII ст.

Перший ж після повстання сейм 1597 р. оголосив козаків військовими злочинцями і ворогами держави і доручив гетьману ви­нищити їх до останку. Польський уряд та вищі верстви шляхти за­йняли позицію невизнання козацтва як окремого суспільного класу. Між тим козаччина переросла межі урядовоґо контролю, охопивши все «українне» життя. Доки тривало придушення свавільців, цієї верхівки айсберга, непомітно розширювалося козацьке землеволодіння - підґрунтя «значного» (старовинного, спадкового) козацтва. Цей. прошарок був переконаний, що його незалежність оплачена кров'ю й вірною службою королю, а будь-який наступ на неї розцінював як замах на вищу справедливість. Значні козаки вже на зламі ХУІ-ХУП ст. володіли розлогими маєтками на межі з Ди­ким Полем.

Визнані за реєстровими козаками окремі права, в т. ч. й на воло­діння землею, ставали привабливими для приватних та королівських селян. Вони відмовлялись підпорядковуватися своїм власникам і прагнули вступити до реєстрового війська або стати під його юрис­дикцію. Не домігшись цього, селяни самовільно оголошували себе козаками і, таким чином, виходили з-під влади своїх панів, попов­нювали масу не визнаного урядом козацтва. Це був процес стихій­ного покозачення селянства, а також міщанства.

Щодо реєстрового козацтва, то польська держава, на відміну від частини шляхти, не була зацікавлена в його ліквідації. Навпаки, вона була зацікавлена в його існуванні і всіляко намагалась використати реєстровців у своїх планах. Однак, політика польського уряду щодо козаків відзначалася непослідовністю. Якщо польський уряд і йшов на певні поступки, то одразу ж вживалися заходи, щоб довести їх до мінімуму. Для уряду наче існувала лише проблема чисельності ре­єстру, який він намагався зменшувати. Це призвело до того, що ре­єстрове козацтво переставало бути слухняним знаряддям польського уряду і під час повстань основна маса реєстровців переходила на бік повсталих.

Намагаючись запобігти виступам козаків, Варшавський сейм у 1590 р. прийняв спеціальну постанову «Порядок у відношенні до ко­заків та України», яка мала за мету відокремити низове (запорозьке) козацтво від тих, хто жив у волостях, і підпорядкувати останнє дер­жаві. Передбачалось встановити нагляд місцевої адміністрації та поміщиків за кріпаками, ускладнити їх вихід на Запорожжя тощо. Коронному гетьману та його заступнику приписувалося найближ­чим часом виступити з коронним військом на Запорожжя, прогнати звідтіля «самовільних» козаків і поставити там загони з реєстровців. Разом з тим, в обов'язки гетьмана входило суворо слідкувати за ре­єстровцями та «самовільними» козаками. В цьому йому мали допо­магати два дозорці (комісари), що призначалися сеймом. Влада ста­ла на шлях обмеження самоврядування реєстровців. Вводилися нові посади - верховного начальника реєстру та комісара. Полковниками та сотниками в реєстрі віднині могли бути лише шляхтичі. Але до кінця XVI ст. питання про відносини між реєстровими козаками та польським урядом залишалося неясним, юридично не до кінця ви­значеним.

Йдучи на деякі поступки реєстровцям, польський уряд часто вважав їх зрадниками, ворогами вітчизни. Ця думка утвердилася у вигляді сеймових постанов після повстань під проводом К. Косинського та С. Наливайка. Козаки позбавлялися тієї долі са­моврядування, яку за ними досі визнавала влада. Сейм прийняв по­станову про конфіскацію земель повсталих козаків. їх піддавали ба­ніції - так називалося тимчасове або вічне позбавлення державних злочинців деяких або усіх прав.

І все ж потреба в додаткових військових силах змусила польсь­кий сейм у 1601 р. скасувати баніцію для тих козаків, які погодяться служити Польщі проти Швеції. Однак тепер козаки повинні були знаходитися під керівництвом старшої особи, призначеної за згодою з королем коронним гетьманом. Ті з козаків, які залишалися вдома, в королівських маєтках, підлягали звичайній юрисдикції старост, а в поміщицьких маєтках - поміщикам. Після смерті козаків їх майно повинно переходити до законних спадкоємців. Реалізація сеймової постанови обумовила також, що усі привілеї гарантуються тільки в разі того, якщо козаки не будуть повторювати злочинів. Усе ж по­становою сейму від 1601 р. не всі вимоги козаків були задоволені, не всі їх старі права та привілеї повернуті. Не був відновлений в усій його повноті козацький імунітет, хоча постанова і визнавала козаків легальною організацією.

Козацьке питання поставало під час засідань майже кожного польського сейму. За його дорученням призначалися спеціальні ко­місії для вироблення угод з козаками, але вони не приносили суттє­вих змін, тому що польський уряд не йшов на знищення кріпосних відносин, на визнання за козаками політичних прав. Особливу увагу на так звані «своєвільні вчинки» козаків звернули сейми 1607 р., 1609 р., 1611 р., 1613 р., які прийняли спеціальні щодо цього поста­нови.

25 березня 1614 р. польський король призначив особливу комі­сію, до складу якої увійшли коронний гетьман С. Жолкевський, кня­зі Я. Острозький і Я. Заславський та кам'янецький староста В. Калиновський. 10 жовтня 1614 р. члени комісії зібралися в Жито­мирі (звідси її назва - Житомирська комісія) й оголосили козацьким представникам ординацію (постанову), якою передбачалось, що ко­заки перебуватимуть тільки на Запорожжі й нестимуть там прикор­донну службу, захищатимуть територію від татар і турків. За цю службу вони стримуватимуть 10000 злотих і 700 штук сукна щоріч­но. Цією постановою козакам заборонялося без дозволу короля ро­бити походи в чужі країни і приймати до себе свавільних людей. Старшого (гетьмана) для козаків мав призначити від імені короля коронний гетьман. Виходити із Запорожжя козакам заборонялося. Козаки і козацькі сім'ї, які жили у королівських, шляхетських та ду­

ховних маєтках, мусили підлягати юрисдикції старост і своїх панів. Трахтемирівський монастир залишався притулком для старих, хво­рих і покалічених козаків, але заборонялося утримувати в ньому ко­зацьку залогу.

Представники реєстрових козаків відразу не відповіли на умови Житомирської комісії і просили дозволу порадитися з товаришами. Відповідь козаків не збереглася, але в цілому вона була негативною. Питання про козаків в дусі постанов Житомирської комісії було ви­рішене і на польському сеймі 1615 р. за козаками, які мали отриму­вати платню, визнавалося право свого козацького суду й управи, що було офіційним підтвердженням козацької автономії, їх певного особливого статусу.

Наступні морські походи козаків і напад їх на турецькі землі, відмова польському урядові в службі проти турків показали, що ко­заки уже вийшли з підпорядкування польській державній владі, не поважали її розпоряджень і не вважали їх для себе обов'язковими.

Польський уряд спробував підкорити козаків силою. Лише ге­тьман П. Сагайдачний, який взагалі додержувався лояльності щодо Польщі, зумів схилити козаків до певних поступок і погодитись на вимоги польського уряду. 28 жовтня 1617 р. в урочищі Стара Віль­шанка укладено угоду між П. Сагайдачним і польськими комісара­ми, за якою козаки погодилися не робити зле в Речі Посполитій і не нападати на сусідні країни, а також нести за платню сторожову слу­жбу, не виходячи зі своїх звичайних місць перебування без волі ко­роля й коронного гетьмана. Водночас козаки наполягли на тому, щоб самим обирати старшого, якого уряд лише мав би затверджува­ти. Питання про кількість козацького реєстру залишилося невиріше-ним до скликання сейму (польські комісари пропонували встановити 1 тис. осіб). Козаки зобов'язались виключати із своїх рядів усіх не-професіоналів (ремісників, купців, війтів, м'ясників тощо) і, взагалі, «усіх новоприбулих міщан», які пристали до війська не раніше двох останніх років. Обидві сторони розуміли, що ця угода є компроміс­ною і носить тимчасовий характер.

Після закінчення у 1618 р. війни з Москвою польський уряд вже не вважав за доцільне залишати чисельне козацьке військо. Для пе­реговорів з козаками була створена особлива комісія, яку супрово­джувало велике польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським. 17 жовтня 1619 р. на річці Раставиці (біля м. Паво-

_Лоч) С. Жолкевський змусив козаків скласти нову угоду, підписану козацькою старшиною на чолі з П. Сагайдачним, в основу якої по­кладено умови Вільшанської угоди 1617 р. Козацьке військо, яке на­раховувало близько 11 тис. осіб, зменшувалося до 3 тис. із платнею за сторожову службу 40 тис. злотих, причому із застереженням, що ця угода вступить у силу лише після затвердження її сеймом. Усі ремісники, шинкарі, війти, бурмістри тощо, які вступили до війська протягом останніх 5 років, виключалися з реєстрового війська і му­сили повернутися до того стану, якому вони належали до цього. Ре­єстровим козакам дозволялося жити тільки в королівських (держав­них) маєтностях. Вони повинні були виселитися з маєтків шляхти і духовенства, інакше вони перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина зобов'язувалася знищити човни, покарати козаків, які бра­ли участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і пого­дитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський ко­роль.

У цій угоді наочно проявилася політика польського уряду по ві­дношенню до козацтва: повернути його до невеликого загону, в 2-3 тис. осіб, які записані до реєстру, отримують платню від держави і підпорядковуються старшому, якого призначає уряд. Усі, хто понад цієї норми, переходили в становище кріпаків.