Лекція 6. Духовно-релігійне життя України (XVI - перша половина XVII ст.)

Реформація в Європі й Україна. Релігійна свідомість українсь­кого народу. Братства та їх діяльність. Острозька академія.

Берестейська унія та її вплив на духовне життя в Україні: історичні передумови церковного поєднання української церкви із Римом. Флорентійська унія; причини, підготовка та укладення Берестейської унії 1596р. Церковна полеміка та релігійна боротьба в першій половині XVII ст. Митрополит Петро Могила та його культурно-освітня діяльність. Ужгородська церковна унія 1646р.

1. Реформація в Європі й Україна. Релігійна свідомість українського народу

Церковні єресі в Україні вперше відомі чи не з IV ст., коли ґоти прийняли християнство у формі аріанства (під час правління Герма-нариха). Однак, більш ніж через тисячоліття ця конфесія повернула­ся в Україну знов, поширившись головним чином серед української еліти. Загалом, релігійне життя XV - початку XVII століть - одне з найбільш цікавих у всій історії України.

Українському протестантизму XVI-XVII ст. готували сприятли­вий ґрунт інші релігійні вчення XIV-XV ст.: стритольники у Пскові та Новгороді, що не визнавали священства і частково, рятуючись від переслідувань, прибули до Галичини, і жидовствующі, що не ви­знавали обрядів і храмів та вимагали можливості вільно пояснювати Святе Письмо.

З кінця XIV ст. в Західній Європі започаткувалися церковно-релігійні і політично-соціальні течії, що тривали кілька наступних століть і увійшли в історію під назвою Реформація, пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та вит­

воривши низку протестантських церков. Реформація однаково була спрямована і проти догм та устрою, і проти панівного економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церко­вних земель тощо). На відміну від інтернаціонального характеру Ка­толицької церкви, що вживала у богослужінні латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їх національну свідомість і культурний розвиток. В Європі Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зіткнення, що вияви­лися у довготривалих війнах.

Однак, дещо інший характер мали Реформація і протестантизм в Україні. В Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у XV ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в XVI ст. реформаційні течії дуже поширилися серед магнатів і шляхти. Чимала кількість магнатів і шляхти (Радзи-віли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін.) були захоплені ідеями різних течій Реформації.

У XV ст. ідеї реформації поширилися й серед значної частини шляхти і міщан. Ці ідеї породили в Польщі радикальні форми проте­стантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. А вже в середині XVI ст. «нововірство» легко доходило до України безпосередньо через Литву і Польщу, де його протектором був двір короля Зиґмунта-Авґуста. Вже тоді гусити, лютерани, каль­віністи, соціяни мали свої гуртки і церкви (кірхи) на українських зе­млях, а на Биховському зібранні 1560 р. були призначені проповід­ники для Червоної Русі. Новопосталі громади у XVI ст. були об'єднані у трьох округах (дистриктах): руський, белзький і підлясь-кий, та підсилювалися прибульцями з Польщі й безпосередньо з Ні­меччини (різні фахівці, ремісники, купці, слуги маєтків). Спираю­чись на вищі кола місцевого населення, протестантські громади ви­никали переважно у містах або у великих маєтках: Берестечку, Бу­чачі, Вінниці, Гощі, Корці, Острозі, Поморянах, Ясеневі і т. д. Про­тестантський рух того часу так широко охопив білорусько-українські землі, що у Новогродському воєводстві, де перед тим бу­ло 600 православних шляхетських родин, лише 16 не змінило віри.

Якщо на білоруських землях, за прикладом князів Радзівілів, пе­реважно ширився кальвінізм, то на українських землях, поза кальві­нізмом і лютеранством, популярним стало социніанство. Социніани - це представники напрямку антитринітаризму в протестантизмі, послідовники вчення гуманістів і мислителів італійців Лелія і Фаус-та (1539-1604) Социнів, яке виникло у Швейцарії в кінці XVI ст. Го­ловною рисою доктрини Ф. Социна була її антропоцентристська орі­єнтація: він переносив головний акцент у християнській релігії зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслював її моральні та інтелектуальні можливості. Социніани відкидали догмат про Св. Трійцю, обстоювали єдиносутність Бога, вважали Ісуса Христа лю­диною, наділену божими властивостями; не визнавали догмату про первородний гріх, святі тайни тощо; виступали на захист віротерпи­мості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові освіти. Ор­ганізація социніан нагадувала кальвіністську: пастори, які обиралися синодом, зобов'язані були лише проповідувати Слово Боже, а внут­рішніми справами социніанських громад відали старійшини і дияко­ни, обрані цими громадами. Особливого розповсюдження це вчення набуло у Польській державі після прибуття сюди Ф. Социна (1579), який став головним ідеологом лівого крила кальвіністської течії польської реформації. Представники цього крила іменували себе польськими братами. У 1602 р. головним центром цієї течії стала школа в м. Ракові (згодом - академія), в якій на основі найновіших досягнень тогочасної педагогіки й науки здобули освіту тисячі вихі­дців із Польщі, України, Литви, Білорусі, інших країн Центральної та Західної Європи.

У кінці XVI - XVII ст. в українських землях існували значні громади социніан, при яких функціонубали школи. Головною була школа в Киселині (тепер Волинська обл.), заснована бл. 1612 р. її керівники намагалися перетворити школу на академію. Відомими були і школи в Гощі (тепер Рівненська обл.), Ляхівцях (тепер Хме­льницька обл.), Черняхові (тепер Житомирська обл.), Берестечку. У школах велика увага присвячувалася богословській полеміці з като­лицтвом, викладанню філософії, математики, латинської мови, ри­торики. У социніанських школах працювали протестантські публі­цисти і вчені О. Кисіль, М. Твердохліб, П. Стегман, С. Немирич. Со-циніанське віровизнання було заборонено в Речі Посполитій у 1650-60-х рр. під час наступу католицизму в ході контрреформації.

Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати в Украї­ну після Люблінської унії 1569 р., проте вони не охопили усіх украї­нських земель і всіх прошарків населення. Закоренившись на Воли­ні, протестантизм сягав не тільки у Галичину, але й на Поділля та Київщину, і до нього приєдналися такі знані роди, як Гойські, Неми-ричі, Сенюти, Чеховичі, Чапличі й десятки ін. Полеміст початку XVII ст. І. Вишенський твердив про загальне «поєретичення». У схильності до «нововірства» навіть підозрювали православного мит­рополита Онисифора Дівочку. Подібні свідчення торкаються пере­важно вищих кіл громадянства, бо протестантські течії не зачепили широких мас населення, а кількість самих громад і членство у них було невелике, якщо порівняти із Західною і Центральною Європою. Однак у XVI ст. на українських землях було відомо близько 100 протестантських громад, з них 32 у Галичині, 23 на Холмщині й Белзщині, понад 20 на Волині, 13 в околицях Берестя-Дорогичина (Підляшшя), близько 6 на Поділлі й лише 7 на Київщині і Брацлав-щині. Протестантизм дав і деяких державних і політичних діячів, у т. ч. відомого дипломата, автора Гадяцького трактату (1658) Юрія Немирича.

Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала й православну шляхту, міщанство, козацтво й духовен­ство, для яких під загрозою римо-католицького наступу, особливо після церковної унії 1596 р., «руська» віра набрала ознак національ­ної ідентичності. Керівник православної опозиції до унії, князь Ва-силь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестанта­ми, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні (конфедерація 1599 р.).

Відгук реформаційних ідей відобразився і на церковно-культурній сфері. Чеські переклади Св. Письма відомі на українсь­ких землях у XV ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), «Євангеліє» В. Тяпинського у кін. XVI ст., «Пересопницьке Євангеліє» (1556-61), базовані переважно на протестантських текс­тах. У «Пересопницькому Євангелії» використано лютеранський текст Секлюціана, у «Крехівському апостолі» - текст кальвінської Біблії 1563 р. Ці переклади вживали не тільки для приватного чи­тання, але для богослужінь («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою бра­ли участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Та­ким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною на Україні церковнослов'янською мовою та з поширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна руська (українсько-білоруська) мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним християнам...», 1585) та двомовні паралельні публі­кації окремих творів.

Поширенню реформаційних ідей і протестантизму сприяла під­тримка світської влади аж до 1572 р., в тому числі монархів Литви і Польщі. Визначний російський славіст І. Ґолєніщев-Кутузов писав: «Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сиґізмунда І та Сиґізмунда-Авґуста, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд при­мушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сиґізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з ди­настичних та політичних міркувань прихильність своїх православ­них підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Пра­вославні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцле­рами, гетьманами й намісниками. Сиґізмунд навіть проголосив себе «верховним оборонцем» православної церкви...» і ще: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сиґізмунда І - Сигізмунда-Авґуста - єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансіль­ванії). Значною мірою цю політику Яґеллонів продовжив трансіль­ванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і був покровителем єзуїтів. Сиґізмунд НІ Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців (дисидентів, у т. ч. православних -прим. В. О.), яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті».

Однак, із зайняттям польського престолу фанатичним католи­ком і прихильником ордену єзуїтів Сиґізмундом III Вазою у Речі Посполитій почалася контрреформація і наступ католицизму, особ­ливо діяльність єзуїтів. Повернення провідних ідейних позицій кос­телові у суспільстві Речі Посполитій навіть дозволило поширити впливи на схід, де панувало православ'я. Натомість період XV-XVI ст. є для православної церкви періодом занепаду. Реформація дозво­лила дещо покращити окремі аспекти духовного життя православ'я.

Реформаційні ідеї проявлялися у різних сферах суспільного життя. Так, одним з проявів реформації в Україні була діяльність православних церковних братств, які прагнули до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті (напр., у Львові). Такі ж впливи прослідковувалися й у цехових об'єднаннях міст тощо. Ре­формація посилила таку традиційну рису української церкви як її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (ХУІ-ХУІІ ст.). Братчики практикували читання Св. Письма, не тільки на зібраннях, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяль­ність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричи­нений реформаційними впливами у православних громадах.