Лекція 8. Утворення Київської Русі

Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки. Перші Рюриковичі на київському престолі. Державний та суспіль­ний устрій Київської Русі у ІХ-Х ст. Верстви населення. Господарська діяльність.

1 Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії

Перш ніж приступити до висвітлення сучасного бачення суспі­льно-економічних, політичних, етнічних і культурних процесів у пе­ріод утворення і розквіту Київської Русі, варто коротко оглянути іс­торіографію цієї проблеми. Адже історія Київської Русі, віддалена від нас тисячею років, досі є предметом не лише наукових дискусій істориків, але й аргументом у суперечках політиків.

Історія Київської Русі була і залишається одним із найважли­віших напрямів досліджень вітчизняних істориків. Після розпаду Радянського Союзу були ліквідовані ідеологічні обмеження, що їх накладала партійно-державна марксистська ідеологія разом із полі­тичними твердженнями про визначальну роль російського народу -«старшого брата» серед інших народів СРСР - в історії східного слов'янства. Стало можливим повернутися до неупередженого роз­гляду багатьох концептуальних питань історії Київської Русі. Серед них варто згадати декілька основних. Приміром, формаційна про­блема - чи був у Київській Русі феодалізм класичного, західноєвро­пейського зразка? Або яка форма і тип держави існували у Київській Русі: монархія, імперія, федерація, конфедерація? Чи існувала єдина давньоруська народність? Який вплив справили на формування Ки­ївської Русі сусіди - візантійці, нормани і хозари? Якою мірою хрис­тиянізація Київської Русі вплинула на розвиток її державних і куль­турних інституцій? І, нарешті, загальна проблема: якому народові належить давньоруська спадщина?

Як відзначає київський історик Г. Касьянов, наприкінці 1980-х років в історіографії тоді ще радянської України розпочався процес, який умовно можна було б назвати «націоналізацією» історії. У най-загальнішому вигляді його суть полягала в переході від писання іс­торії в рамках марксистського класового вчення до її переписування і переосмислення як історії національної.

Політичним підґрунтям цього явища був процес «перебудови» в СРСР і розбуджені ним суспільні тенденції до автономізації, а далі -незалежності України. А інтелектуальним поштовхом став вихід в Україні у 1991 році праці канадського історика українського похо­дження О. Субтельного «Україна: історія». Цей популярний нарис історії України став одкровенням не лише для широкого загалу, але й для багатьох вітчизняних істориків, не знайомих із сучасною зару­біжною історичною літературою. Саме з праці Субтельного стало відомо, що такий незаперечний з точки зору радянських істориків постулат, як феодальний лад у Київській Русі, піддається серйозним сумнівам, політична система Русі визнається імперією, а «нормансь­ка теорія» має прихильників серед серйозних вчених.

Праці західних дослідників і перевидані нині твори відомих українських істориків другої половини XIX - початку XX ст. М. Костомарова, М. Грушевського та його учнів, становлять значну частину історіографії Київської Русі. Проте більшість наукових до­сліджень складають ґрунтовні роботи з проблем історії Київської Русі сучасних вітчизняних вчених. Передусім, варто вказати праці академіків Я. Ісаєвича та П. Толочка, а також відомих українських медієвістів Ю. Асєєва, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Котляра, Л. Махновця, В. Рички, Н. Яковенко та ін. Проблеми сучасної історіографії Київської Русі вивчає О. Щодра. Природно, Київська Русь цікавить не лише українських, але й російських, поль­ських, західноєвропейських учених.

У відомій праці «Київська Русь» П. Толочко обґрунтовує історі­ографічний термін «Київська Русь». Він, зокрема, заперечує доціль­ність вживання терміна «Русь-Україна», що набув особливого по­ширення у працях українських істориків діаспори. На його думку, словосполучення «Русь-Україна» не відповідає історичним реаліям

ІХ-ХШ ст. А посилання на М. С. Грушевського він вважає не зовсім коректними. Фундаментальна праця М. Грушевського «Історія України-Руси» має таку назву тому, що висвітлює історичний про­цес упродовж цілого тисячоліття, отже, - і Русі, і її спадкоємниці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському пе­ріоду історії, назване М. Грушевським «Київська Русь».

П. Толочко вказує також, що українські історики діаспори у пе­реважній своїй більшості розуміють Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося коло­ніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М. Грушевського, згідно з якою «південь був колискою культурного і суспільного уюіаду Київської Русі, а найда­вніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої». Така тенденція, на думку П. Толочка, не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Однак, в іншому місці, обґрунтовуючи існування в період Київської Русі єдиної давньоруської народності, П. Толочко вказує, що «при­родним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ». Таким чином, П. Толочко по суті солідаризується з М. Грушевським.

Ряд сучасних українських істориків заперечують тезу про існу­вання єдиної давньоруської народності, на чому наполягали радянсь­кі вчені. Однаково писане слово, одна церква та спільна духовна традиція, звичайно ж, породжували відчуття взаємної спорідненості, - вважає Н. Яковенко, - але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народно­сті», - пише вона - це те саме, що на підставі, скажімо, спільного ла-тиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинсь­кої народності» в межах тогочасної Європи.

У науковій літературі досі ведеться дискусія про роль сусідів давніх східних слов'ян - хозарів і норманів - в утворенні держави Київська Русь. Ідея хозарських витоків східнослов'янської держав­ності останнім часом була підтримана відомими американськими вченими-славістами О. Пріцаком та Ф. Дворніком. Омелян Пріцак доводить хозарське походження полян. На його думку, хозари віді­грали ключову роль у заснуванні Києва та створенні Київської Русі. Однак аналіз писемних джерел, а надто виявлені досі археологічні матеріали не підтверджують визначної ролі хозар в утворенні Русь­кої держави.

Популярний нині російський історик Л. Гумільов вважає, що рання історія Давньої Русі - це послідовність русько-хозарських зв'язків, які завершились у X ст. переходом панівної ролі від Хозарії до Русі.

Щодо «норманської теорії», яка ґрунтується на повідомленні «Повісті минулих літ» про закликання князів-варягів Рюрика, Сине-уса і Трувора для управління східними слов'янами та етнічному ото­тожненні варягів з Руссю, то єдиної точки зору досі не вироблено. Немає обґрунтованих відповідей на питання про кількість варягів та ступінь їх осілості на сході Європи. Зокрема, якщо вплив норманів на суспільні процеси у східних слов'ян був настільки суттєвим, то куди поділись потомки варягів і слов'янок? Адже у Нормандії і в Північній Англії вони живуть досі. Остаточно не вияснено вплив ва­рягів на етнічні, економічні і державотворчі процеси у східно­слов'янському суспільстві.

Варто вказати, що «норманська теорія» з часу свого виникнен­ня і до сьогодні, окрім наукового, академічного навантаження, несе у собі й політичне, ідеологічне. Німецькі вчені - творці «норманської теорії» у XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шльоцер, підкреслюючи вплив норманів на державотворчі процеси у Русі, робили комплі­мент німкені Катерині II на російському престолі. З другого боку, антинорманська завзятість частини російських, а згодом радянських істориків випливала з ідеї месіанської ролі Москви - третього Риму. Прикладом політичної заангажованості деяких сучасних зарубіжних норманістів є наведені П. Толочком слова західноєвропейського до­слідника Рудольфа Портнера: «Вікінги вели тривалі війни проти Франції і Англо-Саксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор'ї, створили Київську імперію на Русі. Ця східна країна без кордонів і горизонтів була не здатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб ці джунглі організувати і дисциплінувати їх жителів».

Нормани, безумовно, відіграли свою роль у зміні київської пра­влячої династії та утвердженні на Русі перших Рюриковичів. Однак, династичні питання були лише частиною ширшої проблеми держа­вотворення. Відродження нині «норманської теорії» у її ідеологіч­ному контексті мимоволі спонукає згадати події десятилітньої дав­ності щодо псевдонаукових міркувань про будівництво єгипетських пірамід космічними прибульцями. Тоді обурені єгипетські вчені за­давали резонне запитання: «Якщо собор св. Петра у Римі і св. Павла у Лондоні створили європейці, то чому піраміди у Єгипті - прибу­льці з космосу? Чи не є така теорія версією расизму?».

Актуальним залишається питання про історичну спадщину Ки­ївської Русі. Хто із сучасних народів: українці, росіяни чи білоруси є її прямими спадкоємцями?

Відомий канадський історик українського походження 3. Когут присвятив проблемі сприйняття української історії російськими вче­ними та політиками спеціальну наукову розвідку із промовистою на­звою «Історія як поле битви». Він слушно зауважив: з часів утво­рення Російської імперії там панувала думка, що Україна є частиною Росії в історичному, мовному, культурному і навіть духовному ро­зумінні. Витоки такого погляду можна простежити ще у московсь­ких книжників, однак його сучасний образ сформулювала класична російська історіографія від кінця XVII і до початку XX століття. М. Карамзін, Є. Соловйов і В. Ключевський розглядали Київську Русь, що постала в X столітті на території Центральної України, як першу російську державу, а її східнослов'янське населення як росі­ян. Прямим і єдиним продовженням історії Київської Русі російські історики вважали (а деякі з них вважають так і досі) Володимиро-Суздальську і Московську Русь. Власне, з їх подачі в історичній лі­тературі й утвердився книжний термін «Київська Русь».

У XIII ст. Київську Русь частково спустошили й підкорили мон­голи. Проте, згідно з російським імперським поглядом, ця держава, незважаючи на «монголо-татарське іго», збереглася у північно-східних руських землях, спочатку як Володимиро-Суздальське кня­зівство, згодом під владою Москви як Велике князівство Московське і, нарешті, як Російська імперія зі столицею у Санкт-Петербурзі. Та­ким чином, зазнавши територіальних змін, Російська держава існу­вала безперервно від Київської Русі аж до Російської імперії XX ст., хоча південно-західні частини «Росії» (Україна та Білорусь) відійш­ли до інших держав, спочатку до Литви, а потім до Польщі. З цього випливало, що давню єдність Російської держави треба відновити шляхом «збирання» всіх російських земель, включно з Україною та Білоруссю.

- Стверджуючи, що перша Російська держава існувала на терито­рії України, в рамках традиційної імперської схеми важко було по­яснити існування українців. У 1856 році М. Погодін висунув тезу, що давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на територію Росії. Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV ст., створивши український етнічний субстрат. Хоча теорія Погодіна мала певну популярність, довести, що ця зміна населення дійсно відбулась, було неможливо. Більшість російських істориків пояснювали істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях та ментальності псуванням первісно російського етносу внаслідок польського впливу.

Традиційна - або російська імперська схема, - підкреслює 3. Когут, - не була лише предметом роздумів кількох науковців. Роз­повсюджена через освітню систему та пресу, вона була панівною концепцією в Російській імперії аж до революції 1917-1921 років. Російські історики-емігранти після Жовтневої революції та грома­дянської війни перенесли її в Європу та Північну Америку, де вона набула майже узаконеного статусу. Цю схему використовували в політичних діях, зокрема, для виправдання поділів Польщі або анек­сії Галичини Російською імперією під час Першої світової війни. Ця схема була підґрунтям для заборони публічного вжитку української мови (1863 і 1876 роки) й позиції, котру дуже стисло сформулював російський міністр внутрішніх справ граф П. Валуєв 8 червня 1863 року: «Никакого особенного малороссийского язьїка не бьіло, нет и бьіть не может».

Поєднуючи історію династії, імперії та російського народу, ро­сійська імперська схема змогла знайти виправдання для Російської імперії, прирівнюючи її до практично безперервної тисячолітньої іс­торії «Росії» та «російського народу». У цій схемі залишалося дуже мало місця для історії українців і білорусів, яких розглядали лише як відгалуження російської національної родини. Коли українці досяг-ли певного рівня національної свідомості й організували національ­ний рух, вони вже не могли миритися з тим, що їхнє минуле - лише додаток до російської національної історії. За іронією долі, уряд Ро­сійської імперії сам заохотив дослідження української історії, аби довести, що землі, котрі належали Польщі, з незапам'ятних часів були істинно «російськими». Історики XIX ст. мали змогу провести численні дослідження з історії України, зокрема козацького періоду.

Під впливом романтизму історики-народники зосереджувались не так на державних структурах, як на історії «народу» або «простолю­ду». У процесі досліджень вони знаходили дедалі більше й більше доказів того, що українці відрізняються не тільки від поляків, але і від росіян. Не замінивши російську імперську схему якоюсь іншою, українська народницька історіографія тим не менше засвідчила, що в різні часи Україна розвивалась власним, окремим історичним шля­хом.

Концептуальний прорив здійснив найвидатніший український історик Михайло Грушевський. У своїй десятитомній «Історії Укра-Їни-Руси», інших монографіях і сотнях статей та джерельних публі­кацій він спростував традиційну російську імперську схему й запро­понував альтернативний погляд. М. Грушевський стисло підсумував свою концепцію 1904 року в статті «Звичайна схема «руської» істо­рії і справа раціонального укладу Історії східного слов'янства». Гру­шевський вказує, що російська імперська схема, прирівнюючи істо­рію династії до історії російської держави й навіть російської нації, нелогічна. Він рішуче відкидає концепцію зміни географічних центрів і механічного пов'язування різних історичних періодів, щоб показати прямий лінійний розвиток російської нації від Київської Русі. За Грушевським, російська імперська схема не лише ігнорує українців і білорусів, але також неспроможна пояснити походження самої російської нації.

Спростовуючи російську імперську схему, Грушевський висуває власну тезу, що українці, білоруси та росіяни мають окремі й від­мінні історії. Він стверджує, що Руська держава не перемістилася на північний схід, а радше продовжувала існувати на українській тери­торії як Галицько-Волинська держава, а пізніше як Литовська Русь. Хоча згодом деякі правові, урядові та релігійні структури було пере­саджено на російську територію, Росія розвивалася зі свого кореня і не була органічно пов'язана з Київською Руссю. Отже, історія росій­ської нації починається на північно-східних землях, а історія україн­ців - у Київській Русі. Відтак кожний народ розвивався окремо, по­при те, що іноді долі цих народів переплітались.

З української перспективи вплив М. Грушевського був колоса­льним. Використовуючи наукову критику, він спромігся виступити проти панівної імперської міфології та створити нову історичну схему. Грушевський замінив парадигму, в якій українці майже не ві­дігравали жодної ролі навіть на власній території, іншою, в якій во­ни мали давнє минуле. Він створив інтелектуальний простір, в якому могли розвиватися дослідження з української історії. Відтак біль­шість українських істориків, які перебували поза російсько-радянським контролем, прийняли погляди Грушевського, а біль­шість російських істориків - відкинули. Це свідчення того, якою мі­рою працю історика (незалежно від його власних намірів) викорис­товують у Східній Європі для узаконення національних міфів і чому саме історія є полем битви в боротьбі конкурентних ідентичностей, - підсумовує 3. Когут.

На початку XX ст. під впливом національного руху та коротко­го періоду незалежності України народницький підхід в українській історіографії було відкинуто на користь нового «державницького» напрямку. Історики державницької школи В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін. вдивлялись у минуле і знаходили періоди, коли Україна була фактично незалежною держа­вою. Вони зосереджувались на таких ознаках державності, як між­народні відносини, внутрішня адміністрація, система судочинства. Вони розглядали Київську Русь, Галицько-Волинське князівство і навіть Велике князівство Литовське як втілення української держав­ності.

Як бачимо, навіть побіжний огляд історіографії Київської Русі свідчить про важливість, наукову й політичну актуальність вивчення цього періоду вітчизняної історії. До цього слід додати, що не лише вищезгадані, але й ряд інших проблем історії Київської Русі потре­бують глибокого подальшого дослідження.