Показники, що характеризують розповсюдження віл/сніДу в Україні

Показник	Розрахунок
Захворюваність	Абсолютна кількість офіційно зареєстрованих нових випадків ВІЛ/СНІДу за рік (середньорічна кількість населення на 100 тис.)
Розповсю-дженість	Абсолютна кількість осіб, що є на диспансерному обліку з діагнозом ВІЛ/СНІД на кінець звітного року (чисельність населення на кінець звітного року на 100 тис.)
Інфікованість	Абсолютна кількість осіб з позитивним результатом лабораторних тестів (число обстежених осіб певної категорії на 100 тис.) (%)
Смертність від ВІЛ/СНІДу	Абсолютна кількість офіційно зареєстрованих випадків смерті від СНІДу за звітний рік (середньорічна чисельність населення на 100 тис.)

На підставі офіційних документів обчислюють показники, що характери­зують процес ураження населення (табл. 13): захворюваність, розповсюдже-ність, інфікованість, смертність від СНІДу.

Основні соціально-медичні особливості розповсюдження СНІДу в Україні

Перші випадки ВІЛ-інфекшї (6 громадян України) зареєстровані в 1987 році, але початок епідемії пов'язують з 1995 роком, коли інфекція вийшла з вузького кола уражених і почала розповсюджуватись, миттєво охопивши тисячі людей.

За даними Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, у 1995-1998 роках розповсюдженість ВІЛ-інфекції зросла з 2,89 до 45,34 (на 100 тис. населення). За 1999 р. в Україні зареєстровано 5827 випадків ВІЛ-інфекції. Діагностовано 549 (9,4 %) ВІЛ-інфікованих дитей. За цей час зареєстровано 587 випадків захворювання на СНІД, із них - 16 дітей. Проте зниження кількості зареєстрованих ВІЛ-інфікованих у 1999 році порівняно з

1998 роком на 2748 випадків не свідчить про покращання епідемічної ситуації,а є результатом зміни стратегії в проведенні обстеження населення на ВІЛ.Введений Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутогоімунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", принцип добровільності,передбачений законом, привів до зниження обсягу обстежень осіб з групризику, зокрема наркоманів - у 1,5 раза (питома вага їх серед усіх ВІЛ-інфікованих досягає 75-80 %). Водночас продовжується збільшення кількостіосіб, що захворіли на СНІД, та зростання кількості ВІЛ-інфікованих дітей.

ВІЛ-інфіковані виявляються в усіх областях України (мал. 12). У

1999 р. найбільша їх кількість серед громадян України зареєстрована в

Дніпропетровській - показник 25,76 на 100 тис. населення, Донецькій - 20,9 на 100 тис. населення, Одеській - 29,6 на 100 тис. населення областях при середньому показнику по країні - 9,12 на 100 тис. населення. В Київській, Одеській та Миколаївській областях кількість ВІЛ-інфікованих донорів у З рази вища, ніж по Україні.

Більш високі рівні захворюваності в цих областях демонструють соціальну детермінованість СНІДу. Стрімкий спад у традиційних галузях промисловості викликав особливо високий рівень безробіття (досить часто кілька членів сім'ї водночас не мають роботи) та створив середовище, де внаслідок ін'єкційного вживання наркотиків, алкоголізму, міграції робочої сили (часом дуже довготри­валої та широкої), швидкими темпами відбувалося розповсюдження інфекції.

Змінилась також інфікованість різних контингентів населення: до 1995 року максимальні показники реєструвалися серед працівників секс-бізнесу, після 1995 року - серед ін'єкційних наркоманів.

Якщо на початку епідемії переважав гетеросексуальний шлях передачі ВІЛ (до 1992 року більшість випадків припадало на іноземців), то з 1992 року інфекція реєструвалась переважно в громадян України. Перша, повільна, хвиля була пов'язана з особами, які мали багато статевих партнерів, друга хвиля, яка розпочалася в 1995 році, - з розповсюдженням ВІЛ-інфекції в середовищі ін'єкційних наркоманів. Про це свідчать результати обстеження офіційно заре­єстрованих ВІЛ-інфікованих донорів крові - серед них в 1987-1994 роках не було наркоманів, а починаючи з 1995 року їх вже було зареєстровано від 45,7 % до 66,4 % (Дніпропетровська, Миколаївська, Львівська області, м. Київ, Севастополь).

Таким чином, провідною групою ризику в Україні є наркомани. Основними шляхами передачі - парентеральний кров'яний шлях, від 70 до 100 % уражень трапляються через використання шприців, забруднених ВІЛ. Середній вік інфікованих - 20-39 років. Постійне виявлення підлітків 13-16 років свідчить про тенденцію "омолодження" СНІДу.

Прогноз і збитки від розповсюдження ВІЛ / СНІДу в світі та в Україні

За оцінками експертів ВООЗ проблема СНІДу не може бути вирішена в найближчі десятиліття. Темпи розповсюдження різняться за регіонами. В світі захворюваність і смертність підвищуються.

В XXI столітті співвідношення жінок і чоловіків, уражених вірусом, прогнозується як 1:1, хоча на початку пандемії воно становило 1:10.

Найбільший демографічний вплив ВІЛ/СНІДу очікується в центрально­африканських країнах з огляду на суттєві зміни в структурі та чисельності населення, які порівнюють з впливом довготривалих війн.

В Україні, на найближчі 10 років, прогнозується подальший розвиток варіантів епідемії залежно від комплексу факторів.

Перший варіант. За основу бралися припущення, що епідемія ВІЛ в Україні розвиватиметься за моделлю, подібною до західноєвропейської ­інфекція розповсюджуватиметься головним чином серед ін'єкційних наркоманів з менш значним поширенням серед решти гетеросексуального населення. Найвищі показники становитимуть приблизно 1,0-2,9 %.

Другий варіант. Допускає стрімке поширення ВІЛ, особливо серед гетеро­сексуального населення, що більше відповідає моделі Південно-східної Азії та Бразилії. Остання, з швидким поширенням хворих серед ін'єкційних наркоманів і помірним серед широких верств населення, нагадує Україну. У наступні десять років передбачається рівень інфікування населення, більший від 2,9 %.

Вважають, що вплив епідемії на демографічну ситуацію, очевидно, буде меншим від того, що спостерігається в центральноафриканських країнах. І хоч епідемія значно впливатиме на захворюваність, смертність, зростання вимог до системи охорони здоров'я і ресурсів, рівень її в найближчі 10 років, очевидно, не викличе значних змін чисельності населення.

Розповсюдження ВІЛ/СНІДу призводить до великих медичних, соціально-економічних, демографічних наслідків.

Соціально-економічні наслідки дуже значні, особливо за умови вибухового розвитку пандемії. Цей "вибірковий удар" по молоді та особах середнього віку, які формують соціальну, економічну та політичну еліту суспільства, призведе до тяжких наслідків в економіці, руйнування багатьох соціальних інститутів. Можлива й політична дестабілізація в світі. Численні наслідки смертності від СНІДу являють собою загрозу національному розвитку багатьох регіонів, якими б показниками не вимірювати їх (зростанням дитячої смертності, числа сиріт, розпаду сімей, економічними втратами для бізнесу, навантаженням на системи охорони здоров'я тощо).

Різко збільшаться прямі витрати на охорону здоров'я, бо орієнтовно один хворий на СНІД потребує для лікування та забезпечення до кінця життя 100 тис. доларів на рік, а соціальні витрати, утримання сім'ї тощо, досягають 1 трл. доларів. До 2000 року витрати США на СНІД перевершили всі витрати на обидві світові війни.

Найбільш постраждає Африка, де сьогодні вплив СНІДу руйнівний. Інші країни, з національним прибутком, меншим 100 доларів на людину, очевидно, не зможуть забезпечити ліжками та ліками всіх ВІЛ-інфікованих. Глобальна загроза, збитки та прогноз розвитку хвороби давно викликають тривогу міжна­родного співтовариства.

В 1987 році ВООЗ прийняла Глобальну програму боротьби зі СНІДом, яка стала координаційною базою та прикладом для розробки національних стратегій профілактики СНІДу і боротьби з ним у всіх країнах світу.

Національна політика було зорієнтована на три основні завдання глобаль­ної стратегії ВООЗ:

• запобігання зараженню ВІЛ;

• зменшення впливу інфекції ВІЛ на окремих людей та суспільство;

• координацію дій усіх країн, суспільних і громадських організацій у боротьбі зі СНІДом;

На міжнародному рівні з 1994 року ООН утворила окрему спеціальну міжнародну інституцію - об'єднану програму з ВІЛ/СНІДу ООН (UNAIDS).

Всесвітня організація охорони' здоров'я (ВООЗ) зазначає, що синдром набутого імунодефіциту (СНІД) викликав появу не однієї, а трьох пов'язаних з нею епідемій глобального масштабу:

• епідемії ВІЛ-інфекції і епідемії власне СНІДу;

• епідемії соціальних, культурних, економічних і політичних дій та відгуків, пов'язаних з двома першими;

• третьої епідемії - гострої реакції населення на СНІД і ВІЛ. Страх і відсутність інформації призводять до тяжких наслідків на особистому, сімей­ному та соціальному рівнях. Люди, інфіковані ВІЛ, часто позбавляються під­тримки та допомоги сім'ї, суспільства саме тоді, коли її найбільше потребують. Страх перед інфекцією призвів до остракізму відносно до хворих зі СНІДом і дискримінації носіїв ВІЛ при влаштуванні на роботу, забезпеченні житлом, отриманні освіти.

Проте ізоляція вірусоносіїв не може бути виправданою з точки зору охорони здоров'я суспільства і буде загрожувати освітнім та іншим закладам, що мають на меті попередження передачі ВІЛ. Крім того, дискримінаційні заходи створюють додаткові проблеми та викликають непотрібні страждання людей. Тому неприпустимість дискримінації носіїв ВІЛ має важливе значення для попередження СНІДу і боротьби з ним. Неможливість відвернути подібну дискримінацію може поставити під загрозу охорону здоров'я.

За рекомендаціями ВООЗ статус особи щодо ВІЛ-інфекції може бути встановлений тільки шляхом медичного обстеження. Воно повинно базуватися на попередній свідомій згоді людини та проведенні консультування і дотримання конфіденційності; обов'язкове тестування виправдане і повинно проводитись тільки донорам крові, тканин і іншим. Основні положення щодо ВІЛ/СНІДу викладені в міжнародних документах.

На відміну від більшості хвороб СНІД уражає головним чином молодих людей, як найбільш активних в соціальній, економічній та політичній діяльності. Будь-яка епідемія, загрожуючи їх чисельності, обов'язково підриває соціальну, економічну та демографічну стабільність популяції.

Політичні наслідки захворювання ще повністю не оцінені.

Юридичні та правові засади боротьби зі СНІДом в Україні, питання взаємо­відносин суспільства та уражених, основні права уражених СНІДом відображені в багатьох документах, основними з яких є:

241. Закон України ^иПро запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" (1991).

242. Про внесення змін до закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" (1998 рік).

243. Постанова президії Верховної Ради України "Про підвищення розміру державної допомоги дітям, інфікованим ВІЛ або хворим на СНІД" (1998 рік).

4. "Про донорство крові та її компонентів" (1998).

5. Наказ МОЗ "Про затвердження переліку медичних і фармацевтичних установ і організацій їх підрозділів, працівники яких за визначеними посадами підлягають державному обов'язковому особистому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини".

Основним документом, що визначає порядок правового регулювання питань, пов'язаних з поширенням ВІЛ-інфекції в Україні є Закон України "Про запобі­гання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення¹ (1991 р.).

Згідно із законом, інфіковані ВІЛ мають право на поважне та гуманне ставлення суспільства, збереження в таємниці відомостей про стан здоров'я, професійну діяльність за обраним фахом, безкоштовне забезпечення ліками та безкоштовний проїзд до місця лікування, користування ізольованою кімна­тою для проживання. Дітям віком до 16 років - носіям ВІЛ або хворим на СНІД - призначається щомісячна державна допомога.

Соціальний захист медичних працівників передбачає їх обов'язкове державне страхування на випадок інфікування, пільги при ураженні ВІЛ, виконання адміністрацією медичних закладів обов'язків щодо забезпечення персоналу необхідними засобами захисту.

Основні питання запобігання та захисту населення від ВІЛ/СНІДу при виконанні закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" викладені в Постанові КМУ № 2026 від 18 груд­ня 1998 року і передбачають:

• Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку інфікованих і хворих та медичного нагляду за ними.

• Порядок компенсації ВІЛ-інфікованим чи хворим на СНІД за використан­ня їх крові та інших біологічних матеріалів для наукових досліджень.

• Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту працівників закладів охорони здоров'я, що проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, а також контактують з кров'ю та іншими біологічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб.

• Порядок акредитації спеціальних лабораторій діагностики СНІДу.

Ця постанова також зобов'язує іноземних громадян і осіб без громадянства, які прибувають в Україну на термін понад 3 місяці, на момент одержання в'їзної візи мати документ про відсутність у них ВІЛ-інфекції, згідно з міжнарод­ними договорами України. Зазначений документ повинен бути складений за формою, встановленою державою постійного проживання відповідної особи. Термін його дії - один місяць від часу видачі до в'їзду. В разі подовження часу перебування в Україні іноземний громадянин або особа без громадянства проходить відповідне обстеження.

Основним документом, що регламентує права та обов'язки громадян Украї­ни є "Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними\

Медичний огляд проводиться з метою:

• виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ);

• здійснення епідеміологічного контролю;

• надання консультації, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфіко-ваним.

Медичний огляд громадян України, іноземців і осіб без громадянства, які перебувають на території України чи яким надано статус біженців, проводиться безкоштовно і може бути анонімним.

Анонімний огляд проводять в кабінетах довіри чи за направленням медич­ного працівника, до якого звернулася зацікавлена особа.

Медичний працівник зобов'язаний:

• проконсультувати особу щодо процедури обстеження, ймовірних результа­тів, шляхів розповсюдження ВІЛ-інфекції та засобів індивідуальної профілактики;

• інформувати обстеженого про результати огляду в порядку, встановле­ному МОЗ;

• при наявності ВІЛ-інфекції надати інфікованій особі психологічну під­тримку, роз'яснивши її права і обов'язки, ознайомивши з заходами індивідуаль­ної профілактики для безпеки оточення, можливостями медичного та соціаль­ного нагляду;

• попередити про кримінальну відповідальність за свідому загрозу зараження інших осіб;

• не розголошувати інформацію про ВІЛ-інфікованість особи чи захворю­вання на СНІД.

ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити факт проінформова-ності, після чого її направляють до лікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медичної допомоги. Медичний огляд перед­бачає взяття крові чи інших біологічних рідин для проведення спеціальної лабораторної діагностики.

Вісімнадцятилітнім і особам, визнаним згідно із законом недієздатними, медичний огляд може проводитися на прохання чи за згодою їх законних представників, з правом присутності їх під час огляду.'Порядок оформлення та зберігання відповідної медичної документації встановлює МОЗ. Особи, які пройшли медичний огляд, мають право на отримання довідки про його результати. Порядок її видачі та зразок затверджує МОЗ.

Обов'язковому лабораторному обстеженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів.

Реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД здійснюється лікувально-профілактичними закладами після проведення медичного огляду, встановлення діагнозу та стадії розвитку ВІЛ.

Облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СЛІД громадян України, іноземців і осіб без громадянства, що постійно проживають чи на законних підставах тимчасово перебувають на території України, ведеться обласними (міськими) санітарно-епідеміологічними станціями та обласними (міськими) центрами профілактики СНІДу за визначенням МОЗ.

Медичний огляд вагітних на наявність антитіл до вірусу за їх згодою проводиться при взятті їх на облік або перед пологами. При відсутності таких даних чи народженні дитини від інфікованої жінки, обов'язковому дослідженню на антитіла підлягає кров з пуповини. В подальшому обстеження дитини протягом 18 місяців, що проводиться з інтервалом у три місяці від дня народження і виявлення антитіл, є підставою для встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції. В разі зникнення антитіл протягом цього періоду дитину обстежують додатково через 3 місяці після отримання негативного результату. Відсутність антитіл дозволяє вважати дитину неінфікованою.

Регламентований також порядок медичного огляду на ВІЛ-інфекцію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення та виправно-трудових установах МВС.

Відповідно до міжнародних норм затверджений "Порядок компенсації ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД за використання їх крові та інших біологічних матеріалів для наукових досліджень". В документі передбачено:

• взяття крові та інших біологічних матеріалів (кісткового мозку, спинно­мозкової рідини, сперми, біоптатів) у ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД для наукових досліджень проводиться за їх згодою чи бажанням - безкоштовно або за плату;

• компенсація ВІЛ-інфікованим або хворим на СНІД за кров та інші біологічні матеріали здійснюють науково-дослідницькі установи та заклади.

Для запобігання професійному зараженню затверджено "Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту працівників закладів охорони здоров'я, які проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД, а також контактують з кров'ю та іншими біологічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб". Документ передбачає, що медичний персонал закладів охорони здоров'я, причетний до діагностичних досліджень та надання медичної допомоги інфі­кованим і хворим чи контактує з їх кров'ю та іншими біологічними матеріалами, повинен бути забезпечений засобами індивідуального захисту за профілем роботи.

Для підвищення якості тестування на підставі Законів України "Про запобі­гання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення", "Про забезпечен­ня санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", "Про метрологію та метрологічну діяльність" затверджено єдині вимоги до спеціальних лабора­торій діагностики, викладені в постанові "Порядок акредитації лабораторій діагностики СНІДу".

Виконання другого завдання Глобальної стратегії ВООЗ пов'язане з орга­нізацією адекватної медичної допомоги хворим на СНІД і ВІЛ-інфікованим залежно від розвитку національної системи охорони здоров'я.

її організація та форми в світі широко варіюють залежно від соціально-економічних умов, інфраструктури медичних закладів, кваліфікації спеціалістів, діагностичної бази. В розвинутих країнах, з великою кількістю хворих, є широка інфраструктура закладів: хоспіси, денні стаціонари і домашні стаціонари, притулки "останньої допомоги", гуртожитки для хворих, що потребують обслу­говування, інтернати готельного типу.

Принциповим підходом є їх домашнє лікування, а госпіталізація доцільна тільки при ускладненнях і на термінальному етапі життя. Більшу частку життя хворі знаходяться вдома. Регулярне систематичне спостереження (кожні 3-6 місяців) проводиться амбулаторно. В США, Франції, Нідерландах вони отримують адекватну медичну допомогу. В країнах Африки стан багатьох хворих трагічний. Наприклад, серед госпіталізованих в Уганді до 60 % становлять хворі на СНІД. Вони не ізольовуються від інших пацієнтів, бо діє принцип "Ізолюй вірус, а не хворого". В Уганді, Замбії за браком ліжок створюють лікарні з відділеннями допомоги на дому. Проте погані дороги, нестача транспорту та пального не дають змоги більшості хворим отримати належну спеціалізовану медичну допомогу.

Організація надання спеціалізованої лікувально-профілактияної допомоги хворим на СНІД і ВІЛ-інфікованим в Україні

Обласний або міський центр профілактики та боротьби зі СНІДом

Основною структурною одиницею є центри профілактики СНІДу. В Україні їх функціонує 15. Центри формують систему забезпечення хворих на базі кабінетів інфекційних захворювань (КІЗ). Для надання їм допомоги створена система спеціалізованих закладів (мал. 13).

Діагностичні лабораторії		Український центр профілактики боротьби зі СНІДом		Блок для госпіталізації

1				г		1	г
Кабінет довіри			КІЗ поліклініки			Кабінет профілак­тики ВІЛ-інфекції поліклініки

СЕС з діагностичними лабораторіями

Мал. 13. Схема організації лікувально-профілактичної допомоги хворим на ВІЛ/СНІД в Україні.

Спеціалізований блок . СНІДу інфекційної та багатопрофільної лікарні

Обов'язки центрів:

• проведення первинного обстеження та реєстрація хворих з вперше в житті встановленим діагнозом "ВІЛ-інфекція";

• забезпечення диспансерного нагляду за ВІЛ-інфікованими, що мешкають на закріпленій за центром території;

• надання лікувально-діагностичної допомоги в амбулаторних і стаціонар­них умовах;

• забезпечення спеціалізованої планової, невідкладної, консультативної допомоги;

• направлення до клініки СНІДу Українського центру в плановому порядку чи за екстреними (клінічними) показаннями;

• координація діяльності медичних закладів, розташованих на підвідомчій території;

• щомісячний збір та подання в Український центр профілактики та бо­ротьби зі СНІДом оперативної інформації щодо зареєстрованих хворих за встановленими звітними формами.

Показаннями до госпіталізації у центри є клінічно виражена гостра ВІЛ-інфекція та СНІД.

КІЗи зобов'язані:

• проводити диспансерне спостереження за хворими на ВІЛ-інфекцію за місцем проживання;

• надавати лікувально-діагностичну допомогу в амбулаторних умовах;

• організовувати екстрену спеціалізовану допомогу; терапію та планове обстеження за рекомендаціями центрів профілактики та боротьби зі СНІДом;

• направляти до центрів в плановому порядку, за екстреними показаннями.

Крім КІЗ, існують кабінети довіри - діагностичні структури нового типу, організовані при Центрі ПБСНІД (наказ МОЗ № 426 від 1987 р.). Завдання кабінету довіри:

• кваліфіковане обстеження та діагностика СНІДу;

• направлення до стаціонару;

• диспансеризація;

• психологічна допомога та підтримка інфікованих і хворих.

У штаті кабінету є психолог, що проводить консультування з метою попередження самогубств ВІЛ-інфікованих.

Стаціонарна допомога хворим надається на базі Центрів і спеціалізованих блоків СНІДу при інфекційних чи багатопрофільних лікарнях.

За наказом обласного управління охорони здоров'я визначені заклади, на базі яких організовують бригади для надання різних видів спеціалізованої допомоги. По областях створені бригади хірургічної, терапевтичної, акушерсько-гінекологічної, стоматологічної, педіатричної, реанімаційної допомоги. При потребі в інших видах допомоги викликають спеціалістів за профілем.

Прогноз потреб в Україні на найближчі 5 років свідчить про подальше зростання навантаження на систему охорони здоров'я.

Організація диспансерного нагляду за ВІЛ-інфікованими в Україні

Стратегічна суть диспансеризації - продовження життя хворої людини, його соціальна змістовність і економічна продуктивність завдяки кваліфікованій медичній, психо-соціальній та юридичній допомозі. Тому диспансеризація при ВІЛ/СНІДі передбачає систему комплексних лікувально-профілактичних, соці­ально-психологічних і гігієнічних заходів.

Основні принципи діяльності диспансерної служби:

• Доступність - передбачає максимальну наближеність до пацієнта, безпе­рервне і цілодобове функціонування (бригади кризового консультування телефонних, "гарячих" ліній).

• Конфіденційність - право пацієнта на збереження таємниці; порушення принципу є найбільш частим механізмом "запуску" протиправних дій проти людини інфікованої ВІЛ, а почасти руйнації її особистого та соціального життя.

• Безкоштовність допомоги - основа функціонування диспансерної служ­би, важливий фактор профілактики розповсюдження інфекції. Медикаментозне лікування, психологічна та юридична допомога сьогодні коштують дуже дорого, і тому практично не доступні для більшості хворих. Невиконання цього принци­пу може поставити нашу державу перед фактом нової проблеми - формування значного контингенту ВІЛ-інфікованих поза увагою диспансерної служби, як потенційного джерела розповсюдження інфекції. Економічні витрати на без­коштовний диспансерний нагляд цілком виправдані і безумовно нижчі від неминучих витрат у випадку ще більшого прискорення темпів епідемії.

• Багатопрофільність - широкий діапазон спеціалізованої медичної допомоги.

• Мобільність - максимальне наближення всіх видів допомоги до інфікова­ної людини (патронаж, активні відвідування фахівцями, обстеження за місцем проживання).

• Комплексність - поєднання диспансерної служби медичної, психологіч­ної та юридичної допомоги. За висновками експертів ВООЗ психосоціальна та юридична допомоги ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД є першочерговим заходом, який поряд з первинною профілактикою перешкоджає неконтрольо-ваному розповсюдженню ВІЛ.

• Відкритість - співробітництво з різноманітними державними і недержав­ними структурами, неформальними організаціями та об'єднаннями, що мають можливість і бажання допомагати ураженим ВІЛ/СНІДом на позагоспітальному етапі без законодавчих протиріч і порушень прав людини.

Профілактика ВІЛ/ СНІДу

Основним шляхом боротьби з ВІЛ/СНІДом є профілактика, яка умовно може поділятися на первинну, вторинну, третинну (мал. 14).

Первинна профілактика поширюється на здорових людей і забезпечується пропагандою знань про здоровий спосіб життя.

Вторинна стосується ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД і націлена на попе­редження передачі вірусу імунодефіциту здоровій людині.

Профілактика ВІЛ/СНІДу

Первинна Об'єкт - здорова людина Мета - попередження ураження			Вторинна Об'єкт -ВІЛ-інфікований або хворий на СНІД Мета - попередити передачу ВІЛ до здорових		Третинна Об'єкт - суспільство з ураже­ними ВІЛ і хворими на СНІД Мета - попередити розпо­всюдження ВІЛ/СНІДу - ін­дикаторних і хвороб, що пере­даються статевим шляхом
	г		і

і 1 і							г
Специфічна вакцинація		Неспецифічні заходи • безпека крові • безпека поведінки • безпека медичних маніпуляцій		Специфічні заходи
							г
	г
Розробка вакцин • Мультикомпонентні пептидні вакцини • Інактивовані штами ВІЛ • Химерні вакцини • ДНКова вакцинація • Рекомбінантні антитіла			• Просвіта та освіта • Програми профілактики ВІЛ/СНІДу серед "груп ризику" • Стратегія "зниження шкоди для суспільства" від розповсюдження наркоманії та СНІДу • Стратегія зниження потреб у наркотиках і алкоголі		Впровадження нових лікувальних засобів і методів зменшення виділення ВІЛ з організму хворого

Мал. 14. Профілактика ВІЛ/СНІДу.

Третинна профілактика базується на суспільних заходах щодо попереджен­ня розповсюдження та зменшення темпів приросту нових випадків інфікувань.

Профілактичні заходи здійснюються з урахуванням епідемічної ситуації в державі. До 1998 року в Україні вони були спрямовані переважно на попере­дження передачі ВІЛ через донорську кров та на моніторинг поширення ВІЛ-інфекції.

В 1998-2000 роках заходи були зосереджені в таких напрямках:

• недопущення зараження ВІЛ під час переливання донорської крові;

• зменшення кількості інфікувань при ін'єкційному вживанні наркотиків;

• профілактика перинатальної передачі ВІЛ.

Важливою умовою у попередженні ВІЛ/СНІДу є можливість для людини за власним бажанням пройти тестування на наявність антитіл до ВІЛ і отримати необхідні кваліфіковані поради та підтримку щодо запобігання зара­женню в майбутньому.

Пріоритетною в діяльності кабінетів довіри повинна бути робота, спрямо­вана в першу чергу на інформування та просвіту осіб, що звертаються з приводу обстеження. З огляду на це, слід розширювати їх кількість та залучати до роботи в них працівників соціальних служб, психологів.

Нагальним питанням е соціальний захист ВІЛ-інфікованих людей, в першу чергу дітей, від яких відмовились батьки, та сиріт, і тих, хто не має постійного місця проживання. Очевидною є необхідність його розв'язання на місцях шляхом створення спеціальних притулків з визначенням джерел фінансування та порядку діяльності.

Запобігання передачі ВІЛ статевим шляхом повинно будуватися на системі освітніх заходів, спрямованих на інформування підлітків і молоді щодо шляхів зараження ВІЛ і методів його перестороги.

Залишається актуальним внесення в навчальні програми навчальних закла­дів всіх типів і рівнів акредитації питань навчання учнів і студентів сексуальної культури, підготовки на конкурсних засадах відповідних методичних розробок, підручників, визначення кола фахівців та їх підготовка до викладання предмета.

Провідну роль у реалізації цієї стратегії мають відіграти заклади Мініс­терства та Академії педагогічних наук.

Досить складним є питання організації інформаційно-освітньої роботи серед груп підвищеного ризику (мал. 15, 16) і цільових груп (моряки, ув'язнені, військовослужбовці, водії міжнародного автотранспорту, провідники паса­жирських поїздів, персонал сфери обслуговування тощо), які забезпечують значний відсоток інфікованих статевим шляхом.

Відповідальність за планування, забезпечення і виконання профілактичної роботи будуть забезпечувати відповідні міністерства та відомства.

Осторонь стоїть проблема профілактики ВІЛ-інфекції серед повій та їх клієнтів. Здійснення в їх середовищі попереджувальних заходів є новим завданням, підходи до реалізації якого розробляються.

Невідкладним завданням залишається запровадження в усіх без винятку регіонах України профілактичних програм серед споживачів наркотиків. До 2000 року вони повинні бути започатковані скрізь і здійснюватись на принципах стратегії "зменшення шкоди". Треба остаточно визначитись також і стосовно включення до них замісної терапії (вживання метадону та інших препаратів, які дозволяють відмовитись від наркотиків сильної дії) хворим на наркоманію та набути власний досвід її реалізації. Цим мають опікуватися Представництво ООН та інші міжнародні організації. Вже з 1995 року в Україні при методичній, організаційній та фінансовій допомозі багатьох агенцій

Завдання пропаганди профілактики ВІЛ-інфекції

244. Інформування щодо шляхів інфікування та профілактичних заходів

     

245. Роз'яснення : переваг І здорового \ способу життя