13.1. Управління системою охорони здоров'я

Управління, як вид людської діяльності, існує з давніх давен. Однак за своїми формами як у державному масштабі, так і на галузевому рівні воно не може бути встановленим раз і назавжди. Управління - це досить чутливий інстру­мент, який залежить від цілого ряду зовнішніх чинників, зокрема, державного устрою, типу власності, зрілості ринку та ін., кожен з яких вимагає наявності відповідної системи управління, обумовленої новою метою і завданнями по її досягненню. Проголошений в 1994 р. в незалежній Україні курс на перехід до соціально орієнтованої ринкової (змішаної) економіки потребує зламу адміністративно-командної системи управління і переходу всіх галузей націо­нального господарства, в тому числі і системи охорони здоров'я, на засади наукового управління, використання придатних для України універсальних положень світового менеджменту.

Управління охороною здоров'я - це складова частина соціальної медицини і організації охорони здоров'я, оскільки "організація" являє собою одну з функцій "управління", як поняття.

Актуальність оволодіння майбутніми лікарями науковими основами управ­ління обумовлена тим, що їм доведеться працювати в умовах ринкових відносин, а ринок з його непевністю і конкурентністю вимагає від кожного спеціаліста вміння прийняття науково обгрунтованих управлінських рішень перш за все в межах своєї професійної діяльності. Формування для системи охорони здоров'я не лише лікаря, а і управлінця якісно нового типу - професійного менеджера, потребує відповідного розуміння витоків управління як такого, його критичної оцінки, знань з історії становлення та розвитку галузевої вітчизняної системи, знайомства з еволюцією світового менеджменту і використання його придатного для України досвіду.

13.2. Управління медичною справою (медико-санітарною допомогою, охороною здоров'я) вУкраїні (друга половина хуіі-кінець XX ст.)

Становлення процесу управління медичною справою в Україні нерозривно пов'язане з особливостями її історичного розвитку у складі Московської дер­жави (на правах автономії в 1654 р. після Визвольної війни українського народу 1648-1654рр. і Австро-Угорської імперії, до якої в 1772 р. відійшли історичні українські землі Галичини і Буковини. Вказане протягом віків позна­чилось на політичному, економічному та суспільному житті України, в тому числі на медичній справі та управлінні нею.

Початок XVIII ст. в Росії ознаменувався створенням нового апарату дер­жавного управління та формуванням його бюрократичної системи. Централізо­ваним органом управління медичною справою (суб'єктом управління) стала Медична канцелярія (1707), згодом перетворена у Медичну колегію (1721), якій, як об'єкти управління, безпосередньо підпорядковувались всі лікарі, лікарні, госпіталі, учбові заклади (госпітальні школи) і аптеки.

Нову форму державного управління - адміністративно-територіальну -започаткував розподіл Російської держави на губернії (1755). Його результатом стало заснування (і то лише у містах) перших державних органів управління медичною справою - Приказів громадської опіки, яким підпорядковувались міські лікарні для цивільних, аптеки, богодільні, притулки для сиріт і психічно хворих, тобто заклади по наданню допомоги обмеженим верствам населення. Однак вже через 10 років загальне управління приказною медициною поклада­лось на обер-поліцмейстера, що позбавляло лікарів будь-яких адміністративних прав. З того часу нагляд поліції за медичною справою в тій чи іншій мірі зберігався до 1917 р.

Кінець XVIII ст. ознаменувався певною децентралізацією управління медичною справою - створенням на місцях губернських лікарських управ (1797), яким Медична колегія делегувала функції безпосереднього оперативного управління медичною частиною (цивільною і військовою) в межах губернії. Вказане поклало початок новому в Росії і Україні адміністративно-відомчому принципу управління медичною справою, яка підпорядковувалась як Медичній колегії, так і губернатору, вперше дозволило ввести посади лікарів (інспектора-керівника управи, оператора-хірурга і акушера) до складу губернського адмі­ністративного апарату, заклало підвалини становлення системи управління медичною справою на регіональному рівні. Однак у Волинській, Київській і Подільській губерніях поряд з лікарськими управами до 1911 р. існували і Прикази громадської опіки, що призводило до двовладдя в управлінні медичною справою і свідчило про відсутність єдиної його системи.

Реформа управління медичною справою кінця XVIII ст. призвела і до реорганізації самої Медичної колегії, яка у своєму безпосередньому підпоряд­куванні залишила лише заклади загальноросійського державного значення: госпітальні школи, провідні госпіталі, стаціонарні аптеки. Проте, така форма управління тривала короткий час.

Початок XIX ст. ознаменувався проведенням в Росії державної реформи центральних органів управління: скасуванням колегій і введенням в 1802 р. нової, на європейський зразок, форми державного галузевого управління -міністерств. Однак, ліквідувавши в кінці 1804 р. Медичну колегію, уряд не створив відповідного міністерства, а управління медичною справою передав одному з підрозділів Міністерства внутрішніх справ - Експедиції державної медичної управи, що призвело до зниження його рівня управління в порівнянні з колишньою самостійною колегією.

, Подальші реформи державного управління медичною справою супроводжу­вались її розподілом на цивільну та військову (1805), частковою децентралі­зацією - підпорядкуванням лікарських управ безпосередньо губернаторам (1812), централізацією - реорганізацією Експедиції державної медичної управи у вищий орган управління - Медичний департамент МВС (1829), який проіснував майже століття, до 1917 р. Результатом проведених реорганізацій стало поступове набуття лікарськими управами поліцейсько-бюрократичного характеру.

Як результат земської реформи (1864), друга половина XIX ст. в Росії та Україні ознаменувалась переданням влади на місцях новим органам самовряду­вання - губернським і повітовим земствам, тобто надання певної автономії в управлінні при збереженні необмеженої влади правлячої верхівки.

Земства заклали в Україні основи якісно нової організації медичної допо­моги - земської медицини, яка являла собою систему медико-санітарного обслуговування сільського населення на основі самоврядування.

Земська медицина потребувала формування нових органів управління медичною справою, які б відповідали її новим завданням. їх функціональне визначення та структура будувались у відповідності з "Положенням про губернські і повітові земські заклади" (1864), в результаті чого медичні заклади опинились у подвійному підпорядкуванні: за напрямком діяльності - місцевим (губернським і повітовим) земським зібранням як вищим органам влади, а в адміністративно-господарчому відношенні - земським управам як виконавчим органам. Суттєву роль в управлінні земською медициною, особливо на початко­вій його стадії, відігравали повітові та губернські санітарні (медичні) ради, а також з'їзди лікарів як колективні дорадчі органи.

В умовах земства вперше з'явились усі необхідні, з сучасної точки зору, елементи системи управління: суб'єкт (губернські і повітові земські зібрання, губернські і повітові земські управи), об'єкт (мережа лікувальних, санітарних та інших земських закладів) і блок наукового регулювання (губернські санітарно-статистичні бюро, губернські і повітові з'їзди лікарів).

Однак завершеною таку систему управління визнати не можна, оскільки земства, як органи місцевого самоврядування, існували лише на рівн губерній та повітів при відсутності у волостях, а найголовніше - не мали представництва на державному рівні. Оскільки уряд не делегував земствам свободи і самостій­ності, їхні управлінські рішення вимагали додаткового затвердження губерна­тором або міністром внутрішніх справ і могли бути легко скасованими.

Земська реформа сприяла також формування системи і міського самоуправління. Згідно Тородскому положенню" (1870) міські Думи - виборні органи громадського управління і міські управи - виконавчі органи, отримували на зразок земств порівняно широку самостійність у вирішенні місцевих питань і стосовно "народного здравія" зокрема.

З такою системою управління медичною справою Східна Україна прийшла до жовтневого перевороту в Росії 1917 року.

Медична справа в Західній Україні століттями підпорядковувалась законам Речі Посполитої і Австро-Угорської імперії. При цьому управління нею в Галичині послідовно пройшло шлях від фізикової (управної) форми (1772) і керівництва Львівською медичною школою ("Колегіум медикум",1773), через запроваджені у Львові в різні роки австро-угорським урядом санітарну (ме­дичну) комісію (1773), Медичну колегію (1776), Медичну комісію (1784) до централізованого управління відповідним департаментом Міністерства внутріш­ніх справ Австро-Угорщини (1870) і Крайовою радою здоров'я.

На Буковині перший орган управління медичною справою з'явився на 100 років пізніше, ніж у Галичині. Ним стала створена в 1871 р. в Чернівцях Буковинська крайова санітарна рада, яка існувала до 1919 року.

Таким чином, наведені дані свідчать про значні розбіжності як в управлінні медичною справою в Східній і Західній Україні як за часом його встановлення, так і формами органів, обумовлені особливостями устрою панівних на їх територіях держав.

Формування радянського централізованого органу управління медичною справою в Україні започатковано створенням при Тимчасовому робітничо-селянському уряді України відділу охорони здоров'я (січень, 1919), реорганізо­ваному в лютому того ж року за прикладом РФСР у Народний комісаріат охорони здоров'я, який своїм розпорядженням від 25 лютого 1919 р. скасував старі форми лікарського управління. 19 березня 1919 р. Рада Народних коміса­рів України прийняла постанову "Про організацію місцевих відділів охорони здоров'я", згідно якій передбачалось створення губернських і повітових відділів охорони здоров'я місцевих рад, що завершувало організаційне формування системи управління медичною справою за відомчо-територіальним принципом: центр-губернський центр-повіт. Але при цьому без місцевого органу управління залишався район, що свідчило про відсутність на той час цілісності системи управління охороною здоров'я, зокрема, сільською.

Проведення в 1922-1925 рр. в Україні адміністративно-територіальної реформи позначилось для управління охороною здоров'я двома важливими заходами: визнанням в 1923 р. району як адміністративної одиниці, що стало переломним у цільовому формуванні системи управління сільською охороною здоров'я на рівні району, введенням при райвиконкомах посади уповноваже­ного губернського відділу охорони здоров'я; прийняттям в 1925 р. нового урядового "Положення про місцеві органи Народного комісаріату охорони здоров'я", згідно якому замість губернських і повітових відділів встановлюва­лись окружні, міські і районні відділи (інспектури) охорони здоров'я, яким передавались низові адміністративно-господарчі функції. Район на чолі з рай-здоровінспектором вперше ставав самостійною ланкою управління сільською охороною здоров'я.

Друга половина і кінець 20-х років ознаменувались новими підходами уряду колишнього СРСР до ведення народного господарства та управління ним - переходом на п'ятирічні плани розвитку, виконання яких у послідуючому досягалось виключно вольовим директивним методом управління. Цим було закладено основи адміністративно-командної системи управління, які повністю ліквідували навіть паростки управління державою з наукових позицій, що мали місце в середині 20-х років.

Адміністративно-командний стиль, як єдино визнаний, переносився на всі сфери життя. За короткий час була створена жорстка модель вертикального управління, при якій його суб'єкт будь-якого рівню являв собою безапеляційну єдино вірну інстанцію, об'єкт фактично перетворився у безправного виконавця вказівок "зверху", а блок регулювання системи - у накопичення в основному директивної інформації. Адже саме її виконання і покладалось в основу всієї системи управління, а фактично не управління, а керівництва системою, або тим чи іншим об'єктом.

Наступні адмінстративно-територіальні реформи в Україні (1930, 1932) призвели до скасування в 1930 р. округів і її розподілу на області з реорганіза­цією окружних відділів охорони здоров'я в обласні (1932), райздоровінспектур -у райздороввідділи (1933).

Перші післявоєнні роки для управління системою охорони здоров'я України позначились реорганізацією Народного комісаріату охорони здоров'я у міністерство охорони здоров'я (1946) при збереженні на місцях довоєнної структури органів управління.

50-60-і роки характеризувались суттєвими змінами в управлінні сільською охороною здоров'я: скасуванням райздороввідділів (1957) і передачею керів­ництва закладами району головному лікареві районної лікарні, а також запро­вадженням нової форми управління в умовах укрупнених сільських районів і започаткуванням якісно нової організаційної форми - центральних районних лікарень (1962).

За своїми функціями вони перетворювались не тільки в осередок спеціалізо­ваної медичної допомоги населенню району, але і ставали центрами оператив­ного і стратегічного управління всіма лікувально-профілактичними закладами району, виконавцями функцій колишнього райздороввідділу. Таким чином, на чолі системи охорони здоров'я району став заклад нового типу, який поєднує у собі надання висококваліфікованої медичної допомоги з од*, вчасним виконанням управлінських функцій, що виправдовує себе й до цього часу.

Проте загально-державна система управління охороною здоров'я (мініс­терство, обласне управління, центральна районна лікарня, медичний заклад), залишалась адміністративно-командною. Вона здавалась логічно стрункою, монолітною і стабільною, проте на практиці мала застійний характер. її особливості полягали у поклонінні перед верхами; мінімальному оновленні керівних кадрів; перетворенні кожного керівника зверху донизу лише у свого представника ("гвинтика"), а не правомірного управлінця в сфері своєї компе­тентності; делегуванні прав лише "догори"; відсутності госпрозрахунку як антиподу; боязні неслуху перед "верхами". Існування адміністративно-команд­ної системи забезпечувалось, зокрема, згортанням демократії і гласності.

У своєму завершеному вигляді адміністративно-командна система управ­ління - це односпрямована піраміда, якій притаманне надходження команди лише "зверху", відсутність безпосереднього зворотного зв'язку, як характерної ознаки будь-якої організованої системи, але якщо він все-таки і був, то лише опосередкований і багатоступеневий. Це та система управління з її модифікаціями останніх років періоду застою в колишньому СРСР, яка дісталась незалежній Україні і стала однією з причин кризи в охороні здоров'я, і яку потрібно не тільки реформувати, а створити замість неї якісно нову у відповідності з вимогами ринку і досягненнями світового менеджменту.

Поняття про менеджмент

Еволюційний шлях менеджменту, як науково обгрунтованого процесу управління, нараховує більше ста років. Менеджмент і менеджер, як професіо-нал-управлінець, виникли в надрах ринкового середовища і капіталістичного способу виробництва. В колишньому СРСР менеджмент, як наука управління, не визнавався і трактувався як наука буржуазного управління.

Що ж таке менеджмент? За визначенням американського вченого П. Дру-кера (1974) він означає "...функцію... і людей, що її виконують, вказує на соціальне або посадове положення,означаючи в той же час навчальну дисципліну і галузь наукового дослідження".

A.B. Попов (1991) і Л.І. Євенко (1992) в це поняття вкладають декілька значень:

703. самостійна галузь знань, що сприяє виконанню управлінських функцій, міждисциплінарна галузь, яку точніше було б назвати "управлінською думкою";

704. вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей;

705. функція, вид діяльності по управлінню людьми в найрізноманітніших організаціях або системах (в цьому випадку найбільш співзвучне нашому поняттю "управління");

706. визначення соціального прошарку людей, які виконують управлінську роботу.

Виходячи з теоретичних положень науки управління, узагальнено можна сказати, що менеджмент^являє собою сукупність науково обгрунтованих раціо­нальних методів і організаційних важелів управління системою (організацією). При цьому необхідно особливо наголосити, що це не проста сукупність управлінських заходів, а їх взаємопов'язана і взаємообумовлена система, яка лише в такому вигляді і при такій умові спроможна досягти найкращих резуль­татів.

Менеджмент, як управлінська думка, є складовою частиною управлінської діяльності, що реалізує теорію і практику ефективного управління колекти­вами. Він не дає уніфікованих рецептів, а охоплює методи і техніку управління системами, спрямованими на досягнення поставленої мети за умов оптимального використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Його завдання полягає у раціональній організації роботи організованих систем, до яких відносяться є і охорона здоров'я, з метою отримання максимальних кінцевих результатів.

Основоположником наукового менеджменту, засновником "класичної школи управління", "школи наукового менеджменту" є американський інже­нер Ф. Тейлор (1856-1915), який на початку XX ст. першим висловив думку, що управління підприємством (організацією) повинно стати системою, заснова­ною на відповідних наукових принципах. Розроблені ним методи раціональної (наукової) організації праці було покладено в основу формулювання провідних принципів наукового менеджменту, покликаних замінити авторитарні методи управління більш раціональними підходами. Ця точка зору Ф. Тейлора набуває особливої актуальності в наші дні, коли мова йде про формування власного національного українського менеджменту, зокрема в охороні здоров'я.

До визначних представників "класичної школи" відносяться, зокрема, французький інженер А. Файоль (1841-1925), фундатор наукового обгрунтування так званої "адміністративної (управлінської) доктрини", згідно якій основна причина низької ефективності діяльності будь-якої організації (системи) поля­гає у недосконалості управління нею, автор виділення основних функцій управління (передбачення, організація, розпорядництво, погодження, контроль); американець Г. Емерсон (1853-1931), який першим вказав на необхідність і доцільність комплексного підходу до організації підприємства (системи) і ввів поняття "ефективність" - максимально вигідне співвідношення між витратами і отриманими результатами, а також німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) - автор теорії "ідеальної бюрократичної організації управління", тобто професіоналізму у сфері управління, заснованому на особливих раціональних знаннях.

Засновником в кінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. нового напрямку менеджменту, що отримав назву "доктрини людських відносин", став амери­канський соціолог і психолог Е. Мейо (1880-1949). Основні положення його вчення зводились до того, що в будь-якій організаційній структурі (системі) слід вбачати не лише машини, чому видавав перевагу Ф.Тейлор, а сам" людину. Тобто, менеджмент - це перш за все процес управління людьми, створення мотивації до їх ефективної праці. Саме в надрах цієї школи і зародився той напрямок, який пізніше отримав назву "психологічних аспектів управління".

Третій напрямок в теорії управління пов'язаний з її "емпіричною" школою, представниками якої були в першу чергу президенти провідних компаній, відомі менеджери-практики та інші особи, зайняті безпосередньо практикою управління. Вона започаткуала зародження інформаційного забезпечення процесу управління, професіоналізації самого управління, тобто перетворення управлінської діяльності у самостійну специфічну працю - особливу професію, розробку питань централізації і децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності тощо.

Виникнення в західному менеджменті нового напрямку - "теорії соціальних систем", початок якому в кінці 30-х років поклали дослідження професора Гарвардського університету Г.Бернарда, пов'язане з відсутністю на той час комплексного дослідження проблем організації управління. Представники "системного напрямку" розглядають будь-яку організацію (систему), як якусь цілісність, елементам якої властиве органічне поєднання, а управління - як складну ієрархічну систему, покликану швидко реагувати на зміни зовнішніх і внутрішніх параметрів. Останні для нас є надзвичайно актуальним, оскільки стверджує необхідність реформи системи управління в державі взагалі і в охороні здоров'я зокрема.

На рубежі 70-х років широку популярність у менеджменті здобули ідеї "ситуаційного підходу" або "управління за ситуацією", що надто важливо в ринкових умовах. В 90-і роки в його практиці з'явились нові тенденції, зокрема, інтернаціоналізація і виділення в окрему науку.

Головними характерними особливостями сучасної світової науки управ­ління (менеджменту) є:

• прагнення до заміни традиційних методів управління новими з викорис­танням теорії систем і системного підходу;

• розробка і оптимізація на науковій основі управлінських рішень (систем­ний аналіз, моделювання і т.і.);

• перехід організаційних проблем управління від побудови управлінських структур, що базуються на виділенні його функцій, до створення програмно-цільових структур, заснованих на їх інтеграції для досягнення мети;

• насичення виробництва на всіх рівнях інформаційною і обчислювальною технікою для вирішення широкого кола управлінських та інших завдань.

Одна з фундаментальних тез менеджменту наголошує на тому, що він як загальна функція стикається зі схожими проблемами в кожній системі, оскільки основні принципи науки управління придатні до будь-якого підприємства або галузі господарства, в якому б національному чи політичному середовищі вони не знаходились. Звідси і одна з особливостей менеджменту - універ­сальність і інтернаціональний характер.

Існуючі в минулому погляди щодо доцільності постановки питання променеджмент і менеджерів в системах, які не мають безпосереднього відношеннядо бізнесу, в останні роки в світовій практиці переглянуті. Більшість теоретиківвважає, що для досягнення мети і максимальної ефективності при мінімальнихвитратах будь-які організовані структури повинні використовувати загальніпринципи і методи менеджменту. #/

Досвід управління національними медичними службами економічнорозви-нених країн свідчить, що вказане повною мірою стосується і охорони здоров'я, менеджмент якої повинен стати невід'ємною складовою частиною формування в Україні національного менеджменту. Формування останнього обумовлюється кардинальними змінами в нашій державі, найважливішою серед яких є перехід від адміністративно-командних стосунків до ринкових відносин.

Загалом же сучасна теорія менеджменту являє собою групу напрямків по вивченню проблеми управління з різних позицій, відтворює переломний характер еволюції управління, що потребує від майбутнього лікаря відповідних знань, зокрема, в галузі теоретичних основ і системного підходу в управлінні галуззю охорони здоров'я як системою.

ІЗ.З.Теоретичні основи науки управління

Управління взагалі і самоуправління зокрема слід розглядати як соціальну функцію. Основою науки управління є сукупність дисциплін (філософія, соціологія, економіка, правознавство, психологія, кібернетика та ін.), що вивчають і забезпечують її практику управління і базуються на позиціях теоретичних управлінських підходів.

Теорія управління вивчає закономірності формування, побудови, функціо­нування, розвитку різних його систем, перспективність застосування методів, а також організаційні принципи структур.

Підвищення рівня управління пов'язано з необхідністю подальшого розвитку науки, дослідження її теоретичних та організаційних основ.

Наука управління - це види діяльності, організаційно-технологічні і технічні заходи керівництва окремими виробничими системами і колективами, спрямовані на досягнення максимально повного ефекту при мінімальних витратах часу, людської праці й енергії, в основу яких покладено вивчення та використання законів і принципів, залежності між причинами та наслідками.

Отже, управління варто розглядати як наукову дисципліну, що має предмет, теорію, закони, принципи, функції і методи, використання яких дозволяє конкретизувати і доповнювати її ціль, задачу та зміст.

Предмет науки - це організація систем і їх складових частин, обгрун­тування схем-моделей і процесу управління, тобто визначення сутності та сфери її застосування.

Теорія досліджує і визначає закономірності перебігу процесії і явищ в даній галузі.

Управлінська діяльність здійснюється за відповідними законами науки управління - ними є виділені теорією найбільш істотні, першорядні за своїм значенням залежності та зв'язки.

Управління грунтується на комплексному підході їх застосування, а саме:

/. Головного економічного закону.

707. Розподілу праці.

708. Інтеграції трудового процесу.

709. Неухильного росту продуктивності праці.

710. Єдності управління будь-яким об'єктом.

711. Співвідносності керуючої і керованої системи.

712. Зворотного зв'язку.

713. Єдності дії всіх законів управління.

714. Скорочення щаблів управління.

715. Гармонійності структури і функції.

716. Зміни функції управління.

717. Інерції й опірності в людських взаємовідносинах.

718. Поширеного контролю та інших.

Ефективність управлінської діяльності залежить і від ступеня активного використання принців та методів науки управління.

Принципи управління - це головні, вихідні положення теорії, вчення, науки, до яких відносяться: об'єктивність і конкретність, науковість, системність, комплексність, плановість, оптимальність і ефективність, конкретність головної ланки, раціональне поєднання централізму і демокра­тизму, єдиного керівництва і колегіальності, стимулювання праці, галу­зевого і територіального управління, постійного удосконалення форм і методів, урахування і контролю та ін.

Метод покликаний виробити систему різноманітних засобів і прийомів вивчення та узагальнення дійсних явищ в даній галузі знань, дати теоретично обгрунтований опис наукової і практичної діяльності людей у виробничій сфері її діяльності. До головних методів науки управління відносяться:

/. Історичний метод. 2. Логічний метод. 3. Багаторівневий підхід. 4. Народно-господарський підхід. 5. Комплексний підхід. 6. Системний підхід. 7. Науковий експеримент та ін.

Управління з позицій менеджменту притаманне і системі охорони здоров'я, тому остання повинна відповідати загальним ознакам, до яких відносяться: наявність системи та її' керуючої і керованої структур; динамічний характер та підсилююча здатність; зв'язок елементів; наявність інформації; цілеспрямо­ваність управління і т.д.

Складність управління системою охорони здоров'я обумовлюється тим, що:

- процес відбувається в рамках складної організаційної моделі;

• впливає на складні об'єкти, які в свою чергу характеризуються різнома­нітними явищами;

• складається з численних функціональних операцій і процедур, що вико­нуються структурними підрозділами з складними управлінськими взаємовідно­синами.

Крім того, процес управління системою охорони здоров'я обумовлений і зовнішніми чинниками:

- ускладненням завдань, покладених на неї;

• прогресуючим процесом спеціалізації і диференціації медичних знань та функцій, що вимагають їхньої інтеграції;

• необхідністю знань комплексних дисциплін, що інтенсивно розвива­ються (теорії соціальної медицини, медичної статистики, економіки, плану­вання та ін.);

• змінами в структурі захворюваності населення, зумовленими виходом на перший план хронічних соматичних хвороб;

• наростанням потужності закладів охорони здоров'я і ускладненням процесів керування ними та ін.

Чинники, що сприяють ефективному управлінню охороною здоров'я:

• удосконалення підбору керівних кадрів;

• наукове удосконалення стилю роботи керівників;

• комплексне удосконалення процесу управління (кваліфіковане та ефек­тивне виконання функцій управління);

• удосконалення функції та структури апарату управління;

• наукова організація праці в керуючій та керованій підсистемах;

• забезпечення творчої активності медичних колективів при реалізації завдань, поставлених перед охороною здоров'я загалом і закладом зокрема.

Комплексне удосконалення процесів управління в свою чергу залежить від:

• кваліфікації та компетентності керівника;

• наявності інформації, як знаряддя праці (її якості, інтенсивності надхо­дження, системності, своєчасності, ймовірності тощо);

• володіння загальною технологією процесу управління кожною фазою.