7.4. Історичні аспекти розвитку медичного страхування в Україні

Початок страхування в Україні належить до далекого минулого в її історії, оскільки страхування характеризувалося тим, що в основному переважали угоди страхової взаємодопомоги. їх зміст полягав у тому, що всі особи, які уклали так звані "угоди", погоджувалися покривати збитки якогось конкретного учасника їх товариства, тобто, діяв принцип взаємного розподілу збитків. Прикладом укладання такої угоди в Україні було страхування поміж чумаками, згідно з якою спільно відшкодовувалися збитки потерпілому в дорозі в разі падіння вола, поломки колеса чи самої арби тощо.

Виникнення та подальший розвиток медичного страхування та страхової медицини в Україні як системи проглядається через призму державного тодіш­нього устрою країни та відноситься до середини XIX сторіччя, коли в царській Росії 26 серпня 1866 року в зв'язку з настанням епідемії холери було прийняте тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із розрахунку 1 ліжко на 100 лю­дей). Це й поклало початок формуванню так званої фабрично-заводської медицини, в т.ч. і в Україні.

Першим промисловим підприємством, де в 1870 році, тобто через 4 роки після введення названого вище положення та за 42 роки до прийняття закону про страхування, була створена вперше в Україні лікарняна каса, став адмірал­тейський завод "Руссуд" у місті Миколаєві. Саме тут, на асигнування першого лікарняного збору коштів, підприємці уклали першу в Україні угоду для надання медичної допомоги з Миколаївським військово-морським шпиталем.

Відомо, що в кінці XIX і на початку XX сторіччя запровадження медичного страхування як частини системи соціального страхування, стало невід'ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні.

Принятий в 1912 році Державною Думою закон "Про соціальне страху­вання на випадок хвороби" став результатом колективної боротьби робітників і прогресивної громадськості, в тому числі й лікарів і надав поняттю "лікарняні каси" нормативну базу через затвердженний статут про їх діяльність. Це до­зволило лікарняним касам стати організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом, що поклало початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.

Згідно з тодішнім Положенням про страхування, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були внески промисловців і самих робітників-членів лікарняних кас, на частку яких припадало 60 % усіх витрат (у 1,5 раза більше дотації працедавців), а також поступлення від страхових товариств.

В Україні функціонували переважно лікарняні каси при промислових підприємствах. Саме вони здійснювали оплату отриманої медичної допомоги за встановленими випадками, організовували надання безкоштовної медичної допомоги робітникам і членам їх сімей.

У 1913 році урядом були внесені доповнення до статуту лікарняних кас, що давало їм право організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки. Взаємовідносини лікарняних кас з лікарями також будувалися в наступних формах: залучення лікарів-спеціалістів різних професій на договірних засадах або зарахування лікаря на постійну роботу.

Лікарняні каси створювалися як у великих промислових центрах України, так і в окремих повітах, а також у губерніях і відкривалися навіть у селах. Загалом, у дореволюційний період, в Україні була створена власна дієва система страхової медицини. Після жовтневого перевороту 1917 року за короткий період часу вона відчула на собі його наслідки, випробувавши як підйоми, так і падіння.

Про визнання ролі лікарняних кас у організації медичної допомоги засвідчує декрет Ради Народних комісарів від 14 (27) листопада 1917 року "Про безкош­товну передачу лікарняним касам лікувальних закладів, підприємств". Зміна структури та підпорядкованості лікарняних кас перетворила їх на нові демокра­тичні медичні заклади. Джерелами фінансування, щодо формування коштів лікарняних кас, відповідно з Положенням про забезпечення робітників на випадок хвороби, стали внески учасників медичного страхування в розмірі від 1 до 2 %, а при чисельності учасників страхування менше 500 осіб - 3 % від заробітної плати та доплати власниками підприємств у розмірі 2/3 від суми внесків учасників страхування.

Декрет Раднаркому України "Положення про страхування на випадок хвороби" від 2 травня 1919 року запровадив страхування у вигляді грошової допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в усіх галузях народного господарства. Страхування здійснювали загальноміські та окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10 % від фонду заробітної плати) та інших надходжень.

Лікарняні каси надавали безкоштовну лікарську допомогу робітникам, у тому числі ліками та перев'язочними засобами.

Керівники охорони здоров'я країни того часу, так і не зрозумівши змісту діючої системи медичного страхування, прийшли до висновку про недопустимість паралельного існування двох медицин - "страхової" та "державної". Прийняте за їх пропозицією "Положення про соціальне забезпечення працюючих" від 31 жовтня 1918 року, а потім постанова Раднаркому " Про передачу всієї ліку­вальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров'я" (1919 р.) стали основою для "одержавлення" страхових організацій та ліквідації лікарняних кас. На початок 1921 року в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси, незважаючи на не прийняття такого р* ення в першу чергу працівниками лікарняних кас. Ці протести не мали успіху через використання державою тези про необхідність боротьби з меншовиками та за єдність радянської охорони здоров'я.

Другий етап розвитку страхової медицини в Україні пов'язаний з переходом країни в березні 1921 року до так званої "нової економічної політики" (НЕП), що для охорони здоров'я стало відходом від бюджетної системи фінансування та спричинило передачу медичних закладів на фінансування до місцевих бюдже­тів з подальшим різким скороченням фінансування та запровадженням частко­вої оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров'я постала проблема пошуку нових джерел фінансування. Ринкові відносини, що тільки зароджувалися на той час в Україні, вимагали від системи охорони здоров'я пристосування до їх законів і реанімування страхової медицини.

Основну роль у цьому відіграв декрет Раднаркому України від 10 грудня 1921 року "Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей, на випадок хвороби годувальника", відповідно до якого страхуванню підлягали робітники промислових підприємств, а також працівники, які були зайняті в сільскому господарстві та знаходилися у підпорядкуванні промислових підприємств.

Внески працедавців до бюджету соціального страхування складали 28 %. Окрім цього, до бюджету на охорону здоров'я підприємства та заклади відрахо­вували 5,5-7 % від фонду заробітної плати залежно від встановлених в 1919 році Наркомпраці восьми розділів (класів) шкідливості.

Весь бюджет охорони здоров'я за період існування робітничої медицини в Україні складався із чотирьох головних джерел фінансування: державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел. В роки НЕП питома вага асигнувань на охорону здоров'я за рахунок страхового фонду складала майже половину (44-49,5 %) усіх коштів, місцевих бюджетів - більше третини (31,6-35,3), а державні асигнування -всього 8,0-9,6 %.

Кількість робітничих поліклінік в Україні зросла з 54 (в момент їх створення) до 101 в 1923 році. В 1924-1925 роках у їх системі знаходилося 207 амбула­торій, 18 тубдиспансерів, 10 санаторіїв. В 1923 році в Харкові був відкритий перший інститут робітничої медицини, при якому вже в 1924 році почали функціонувати курси фабрично-заводських лікарів.

Таким чином, в Україні знову була створена власна модель страхової медицини - система робітничої медицини, що розвивалася паралельно з мере­жею медичних закладів різних рівнів Наркомату охорони здоров'я і що найго­ловніше - це не суперечило основним принципам існуючої державної системи охорони здоров'я.

Систему робітничої медицини України, яка активно використовувала прин­ципи страхової медицини і елементи ринкових відносин, спіткала, як і саму систему страхової медицини, чергова невдача. В 1927 році, згідно з постановою уряду про утвердження принципу державної охорони здоров'я, вона була скасована, а її заклади передані Наркомату охорони здоров'я. З цього часу в Україні розпочалося функціонування державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало моно­польне володіння виробництвом медичних послуг і фінансування за залишковим принципом.

Медичне забезпечення населення за страховими принципами на землях Західної України здійснювалося відповідно до діючих законів країн, що панували в той час на цих територіях.

Угорщина, яка володіла на той час землями нинішнього Закарпаття, в 1867 році добилася в складі Австро-Угорської монархії політичного дуалізму, що дало можливість запровадженню внутрішнього самоуправління в країні і це сприяло модернізації різноманітних сфер громадського життя, в тому числі й системи охорони здоров'я.

Не дивлячись на цілу низку законодавчих актів з покращання медичного забезпечення населення, медична допомога й надалі залишалася платною. Відшкодування її вартості за отримані медичні послуги неспроможних осіб і осіб, котрі були офіційно визнані бідними, проводилося із громадських фондів.

Питання промислової медицини з 1840 року зводилося тільки до формаль-ногсГправа робітників претендувати на лікарську допомогу за рахунок праце­давців, що спонукало в 1870 році робітників до створення страхових лікарняних кас. У 1885 році страхові каси вже об'єднували 40,6 % робітників промислових підприємств Угорщини. Страхові внески були встановлені в розмірі до 1,5 % заробітної платні.

Історичні дані засвідчують, що медичне страхування робітників промислових підприємств Угорщини виявилося більш успішним, ніж подібне забезпечення найманих селян і наймитів, які отримали можливість на безкоштовну медичну допомогу та незначні відшкодування витрат тільки в 1900 році та й то лише з приводу сільськогосподарського травматизму.

Висока смертність і захворюваність населення в буржуазній Польщі, яка включала на той час в свою територію більшу частину теперішньої Західної Європи, в тому числі й землі Західної України, на початку 20-х років вимагала термінових заходів. Окрім того, час вимагав створення служби, яка охопила б медичною допомогою все працююче населення, забезпечила йому лікарську допомогу на випадок хвороби та гарантувала виплату допомоги при непраце­здатності.

Ці та інші зазначені причини спонукали уряд буржуазної Польщі в 1919 році видати Декрет про страхування на випадок хвороби, який був затверджений у вигляді закону в 1920 році.

І вже на кінець 1928 року кількість застрахованих у лікарняних касах Польщі склала майже 8 % населення країни, коли, в той же час, у Англії, Німеччині, Австрії кількість застрахованих доходила за ці роки до 33 %. У кожному повіті тодішньої країни функціонували лікарняні каси, які мали свої амбулаторні заклади - "лікувальні центри", що відкривалися в повітових містах і невеликих містечках. Для роботи в них запрошувалися вільнопракти-куючі лікарі, лікарі центрів та інші, котрі надавали медичну допомогу в домашніх умовах, вели амбулаторний прийом, окрім того займалися приватною практикою.

Основу фінансування лікарняних кас складали відрахування підприємств і застрахованих.

Майже 5 млн. населення, які раніше лікувалися у знахарів, повивальних бабок і фельдшерів, отримало можливість користуватися лікарською допомогою.

Аналіз історичних даних засвідчує, що страхова медицина як система, а також її окремі складові в кінці XIX - на початку XX сторіччя неодноразово "відвідували" Україну, тобто, на її теперішніх територіях певний час вже існували різноманітні форми надання медичної допомоги на страхових засадах. Запровадження до практичної діяльності охорони здоров'я незалежної України системи медичного страхування з використанням власного досвіду дозволить створити багатоукладність у медичному забезпеченні населення, що є на сьогодні надто актуальним.

Контрольні питання

572. Дайте визначення понять: "медичне страхування" та "страхова медицина".

573. В чому полягає мета страхової медицини та медичного страхування?

574. Охарактеризуйте головні риси страхової медицини.

575. Назвіть основні завдання медичного страхування?

576. Перерахуйте основні особливості обов'язкового та добровільного медичного страхування?

577. Хто може виступати страховиком?

578. Перерахуйте основні обов'язки страховика.

579. Дайте визначення поняття "страхувальник".

580. Охарактеризуйте обов'язки, які покладаються на страхувальника.

10. Які права має застрахований у медичному страхуванні ?

581. Що розуміють під страховим випадком?

582. Що є основним джерелом прибутку в медичному страхуванні?

583. Які функції медичного страхування виконує страховий поліс?

584. Розкрийте суть системи фінансування охорони здоров'я Німеччини.

585. Які найважливіші страхові медичні послуги існують в Німеччині?

586. Яким чином фінансуються лікарні, що функціонують у Німеччині?

587. Охарактеризуйте види медичного страхування, що існують у Німеччині?

588. Охарактеризуйте механізм розрахунку пацієнта з лікарем і страхової компанії з пацієнтом у даній країні.

589. Яка частка населення Франції охоплена медичним страхуванням?

590. Наведіть основні ризики здоров'я, які покриває медичне страхування у Франції.

591. Яка система організації медичного страхування діє в Японії?

592. Що представляє собою громадська система охорони здоров'я Японії?

593. Коли виникла страхова медицина в Україні?

594. Які джерела фінансування охорони здоров'я були під час НЕПу?

595. Що таке робітнича медицина в Україні?

596. В які роки на Західних теренах України зародилася страхова медицина?

Розділ 8. ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ