25 Формування антропології

папуасів від усіх інших народів світу. Зокрема, він спростував гпідчення тих європейських мандрівників, які писали про надмірну жорсткість волосся та синювато-чорний колір шкіри мешканців найбільшого меланезійського острова. Хибною виявилася й думка, ніби волосся у них росте жмутиками, а в будові ноги простежуються примітивні, “мавпячі” риси. Принципове значення мав також ііпсповок Миклухо-Маклая про відсутність дисгармонії у фізичному піні метисів — дітей від шлюбів новогвінейців та малайців, оскільки піп суперечив поглядам полігеністів про належність папуасів до особливої раси. Увесь комплекс наведених ученим даних пере­конливо свідчив про те, що ні за своїм фізичним типом, ні за психікою папуаси нічим істотно не відрізняються від інших народів, иключно з європейськими, а їхня культурна відсталість пояснюється не расовою неповноцінністю, а специфікою історичного розвитку.

Миклухо-Маклай рішуче протестував проти дискримінації темношкірих рас, вимагаючи припинити політику “насильства, лю- локрадства й невільництва”, яку проводили колоніальні держави. Прагнучи захистити мешканців Нової Гвінеї від колонізаторів, він висунув проект заснування на острові общини вільних поселенців. Однак царський уряд не підтримав його. Тяжкі хвороби, викликані перебуванням у незвичних для європейця кліматичних умовах, підірвали здоров’яМиклухо-Маклая, і він помер на 42-му році життя.

Значний внесок у розвиток антропології зробив відомий росій­ський вчений академік Д. Анучин (1843— 1923), який теоретично обгрунтував і застосував на практиці географічний метод аналізу антропологічних даних. У праці “Про географічний розподіл зросту чоловічого населення Росії” (1889) вчений виділив у Східній Європі кілька осередків низького та високого зросту, вказавши, що вони утворилися внаслідок давніх етногенетичних процесів. Так, змен­шення довжини тіла населення деяких регіонів Росії, за Анучиним, пояснюється впливом низькорослих фіномовних племен, асимільо­ваних прийшлими східними слов’янами в добу середньовіччя. Для аргументації своїх висновків він широко залучав дані суміжних етно­генетичних дисциплін: історії, археології, етнографії. Застосований Анучиним комплексний підхід до висвітлення питань етногенезу та етнічної історії мав чимало послідовників і досі залишається акту­альним.

26 Історія антропологічних знань

Удосконалення методів досліджень. Головні шляхи розвитку сучасної антропології

На початку XX ст. виникла англійська біометрична школа, керівником якої бувК. Пірсон(1857— 1936). Талановитий математик, він прагнув запровадити в біології ефективні статистичні методи аналізу емпіричних даних. Навколо Пірсона й заснованого ним часопису “Біометрика” об’єдналася група вчених, що застосо­вували ці методи в антропології.

Представники біометричної школи доклали також чимало зусиль для вдосконалення методів краніологічних досліджень. Вони створили систему чітко фіксованих розмірів людського черепа, розділивши їх на головні та другорядні. Один із учнів Пірсона — Дж. Морант— обстежив велику кількість краніологічних колекцій у музеях Великої Британії, Франції, Німеччини й систематизував матеріали, опубліковані різними дослідниками. Застосовуючи запро­понований Пірсоном “коефіцієнт расової схожості”, послідовники біометричної школи виділили серед населення земної кулі кілька груп краніологічних типів, надавши їм рангу рас. Згодом їхні схеми були піддані справедливій критиці, оскільки вони абсолютно не враховували історичних умов формування расових комплексів люд­ства.

Ще більший внесок у розвиток методики антропологічних дослід­женьзробив німецький вченийР. Мартін(1864— 1925), керівник кафедри антропології в Цюрихському університеті. Поряд із краніо­логічними розвідками, він звертав велику увагу на вивчення остео­логічних матеріалів та обміри живих людей. Свій багаторічний досвід Мартін втілив у тритомному “Підручнику антропології в систе­матичному викладі” (1928), що вийшов друком уже після його смерті. У цій унікальній праці детально описані методи фіксації розмірів черепа та кісток посткраніального скелета, викладені спо­соби визначення антропометричних та антропоскопічних ознак живої людини, наведена бібліографія, яка охоплювала всі головні розділи антропологічних знань. Доробок Мартіна й досі залишається найавторитетнішим джерелом із питань морфології людини та методики антропологічних досліджень.

Чимало зусиль для вдосконалення методів фіксації морфо- фізіологічних ознак доклали також російські науковці — співро­бітники заснованого Д. Анучиним у 1922 р. Науково-дослідного інституту антропології при Московському університеті. Після смерті академіка цей заклад очолив визначний учений В. Бунак (1891 —

1979), котрий залишив значну спадщину в усіх без винятку напрямах антропологічних знань. Уже в середині 20-х років колектив інституту провів масштабні соматологічні обстеження багатьох етнічних груп