19 Формування антропології

пнуальних, часто дуже суб’єктивних спостереженнях європейських мандрівників. Це з усією необхідністю вимагало вдосконалення методики антропологічних досліджень. У свідомості тогочасних природознавців поступово утверджувалася думка про те, що для с истематизації рас слід залучати не лише описові, а й вимірні «пиаки. Так, у 1842 р. шведський анатом А. Ретціусзапропонував класифікувати людей заформою голови, виокремивши серед них дві игликі групи:доліхоцефалів,тобто довгоголових, табрахікефалів— короткоголових. Обидві групи Ретціус поділяв наортогнатних(з вертикальним профілем обличчя), тапрогнатних(із щелепами, що виступають наперед). До ортогнатних доліхокефапів він відніс німців і скандинавів, до ортогнатних брахікефалів — слов’ян, лопарів, іурків, басків та ін.

Ідею Ретціуса спочатку підтримало багато колег-природознавців. Однак незабаром з’ясувалося, що запропонований ним індекс — так шаний головний показник(співвідношення ширини й довжини голови) — відіграє лише другорядну роль у расових класифікаціях, значно поступаючись іншим характеристикам (кольору та формі волосся, будові носа і т. ін.). Це спонукало до пошуків нових методів фіксації антропологічних ознак.

ЯК САМОСТІЙНОЇ НАУКОВОЇ АИСЦИПЛІНИ

Дарвінізм та його вплив на розвиток антропологічної науки

В 1859 р. видатний англійський учений Ч. Дарвін (1809— 1882) опублікував книгу “Походження видів шляхом природ­ного відбору”, де обгрунтувавтеорію еволюції природи.Дарвінізм завдав нищівного удару уявленням про сталість біологічних видів і підготував грунт для наукового розв’язання проблем антропогенезу.

Невдовзі англійський природознавець Т. Гекслі(1825— 1895) — палкий прихильник і популяризатор еволюційного вчення — на підставі анатомічних та ембріологічних даних показав, що за багать­ма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп. У творі “Про місце людини у низці

ФОРМУВАННЯ АНТРОПОЛОГІЇ

20 Історія антропологічних знань

органічних істот” (1863) він висловив думку про можливість поход­ження людини від мавпи.

Інший послідовник дарвінізму — німецький зоолог та анатом Е. Геккель (1834— 1919) — у книзі “Натуральна історія світобудови” (1868) накреслив родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів і виводило генеалогічну лінію від напівмавп до мавп і далі до людини. За схемоюГеккеля, прямими попередниками людей були антропоморфні мавпи, близькі до сучасних гібонів. Спираючись надані порівняльної морфології, вчений припустив, що між людьми сучасного фізичного типу та їхніми предками має існу­вати проміжна ланка —пітекантроп, або мавполюдина. Ця гіпо­тетична істота, заГеккелем, вже пересувалася на нижніх кінцівках, але ще не володіла членороздільною мовою. Теоретичні розробкиГеккеля блискуче підтвердилися після відкриття в Африці кісткових решток безпосередніх попередників людей — високорозвинутих мавп кінця третинного геологічного періоду, що вже перейшли до прямоходіння (австралопітеків).

Сам Дарвін ідею природного походження людини плекав майже три десятиліття, скрупульозно накопичуючи та аналізуючи фактич­ний матеріал. І лише на початку 1870-х років він опублікував дві великі праці — “Походження людини і статевий відбір” (1871) та “Виявлення емоцій у людини і тварини” (1872), де виклав свою теорію антропогенезу. Використовуючи величезний доробок із най­різноманітніших галузей природознавства, вчений навів численні докази природного походження людини, а саме: наявність спільних рис у будові її тіла і тварин, насамперед антропоморфних мавп; схожість зародкового розвитку й окремих ознак зародку людини і тварин; наявність рудиментарних органів у людини тощо. Він обгрунтував провідну роль природного та статевого відбору в процесі антропоге­незу (особливе значення, на його думку, мавприродний відбір).

Дарвін висловив припущення, що предки людей жили на Афри­канському континенті, і зробив спробу реконструювати їхній зовніш­ній вигляд. “Давні родоначальники людини, — писав він, — були, безсумнівно, вкриті колись волоссям, й обидві статі мали бороди; їхні вуха були загострені й рухливі, а тіло закінчувалося хвостом... Нога, судячи з форми великого пальця в зародка, була в той час хапальним знаряддям; наші предки були, безсумнівно, деревними тваринами й населяли якусь теплу лісисту країну. Самці мали великі ікла, які слугували їм грізною зброєю".

Після появи Дарвінового “Походження видів...” різко посили­лася увага до кісткових решток викопних людей, які час від часу виявляли в різних місцях Європи. Особливо широкий резонанс викликали знахідки у гроті Фельдгофер в долині Неандерталь поблизу німецького міста Дюссельдорф. Посилаючись на будову