300 Історична антропологія України

«Документальний» портрет Ярослава Мудрого

Ярослав Мудрий (978?— 1054) — один із найприміт- ніших державних діячів Київської Русі. Посівши великокнязівський престол (1019), він успішно відбивав натиск зовнішніх ворогів, знач­но розширивши кордони своєї держави; зміцнив династичні зв’язки з західноєвропейськими королівськими дворами; створив першу на Русі'збірку законів феодального права — «Правду Ярослава»; роз­горнув у Києві небачене досі будівництво укріплень і церковних споруд; започаткував мережу шкіл та бібліотек. Особливу схвальність автора Київського літопису викликала любов Ярослава до книжної справи. «Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними сло­вами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика бо користь буває людині від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні до рік, що гамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості».

По смерті Ярослав був похований у стінах власного дітища — Софіївського собору. «І принесли і поклали його в мармурову раку у церкві святої Софії, — зазначав літописець, — і плакали за ним Всеволод і люди. Прожив же Ярослав літ сімдесят і шість». Кияни ніколи не забували місце поховання князя. Так, 1594 року посол німецького імператора Е. Лясота, відвідавши Київ, зробив такий запис у своєму щоденнику: «А ще у каплиці у труні з чудового алебастру лежить князь Ярослав, син Володимира, разом зі своєю дружиною. Гробниця висотою в людський зріст, і ще досі не зруй­нована, перебуває у майже первинному вигляді».

Місце похованню князя вабило не лише мандрівників, а й ворогів, які сподівалися знайти там якісь цінні речі. Розповідаючи про штурм Києва ордами Батия, літописець зауважував: «... взяша же татарове градъ Киевъ месяца (грудня) в 6 день... и святую Софью разграбиша и монастыри вси ...» Тож не дивно, що коли 1936 року саркофаг дослідили зсередини, виявилося, що він був пограбований ще в давнину, а на дні лежало лише безладне скупчення кісток. Через три роки у присутності членів спеціальної комісії, очолюваної ленінградським антропологом В. Гінзбургом, гробницю відкрили знову і, вилучивши кісткові рештки, відправили їх до Ленінграда. Там вони й пережили блокаду, повернувшись до Києва лише у другій половині 50-х років.

Анатомічне й рентгенологічне дослідження кісток показало, що вони належали двом особам: чоловікові 65—75 років та жінці похилого віку. На цій підставі був зроблений такий висновок: у саркофазі дійсно поховані Ярослав Мудрий та його дружина — Інгігерд-Ірина. Чому?

301 Антропологічні особливості давнього населення України

У давньоруських літописах ідеться про те, що Ярослав, син великого київського князя Володимира і полоцької княжни Рогнеди, в ранньому дитинстві хворів і довго не міг ходити. Через це він завжди знаходився біля матері, яка потрапила в немилість чоловіка і була змушена повернутись у свою вотчину; «син же ее Ярослав сідяще у нее, бе бо естеством таков от рожденія». Однак хлопчиком він раптово зцілився і став на ноги, та все ж залишився кульгавим на все життя. Ця фізична вада не зашкодила князеві брати участь у воєнних походах (принаймні у молоді роки, та й у зрілому віці), однак саме вона, ймовірно, спричинила зазначену в літописах звичку уникати велелюдних бенкетів і полювань.

За висновками відомого російського патологоанатома Д. Рохліна, на чоловічому скелеті, який зберігався в саркофазі, є сліди уродже­ного підвивиху правого тазостегнового суглоба, а також перелому обох кісток гомілки і крововиливу в колінний суглоб, що сталися у зрілому віці. Людина з такими ушкодженнями була кульгавою, і це не дає жодних підстав сумніватися в автентичності виявлених у саркофазі кісткових решток.

Антропологічні дослідження показали: у зовнішності Ярослава Мудрого, за наявності деяких скандинавських елементів, усе ж пере­важали риси, притаманні слов’янам Наддніпрянщини. Він був людиною досить високого зросту (близько 175 см), з середнім за висоітою обличчям, різко випнутим носом дещо хвилястої форми і, як зауважив М. Герасимов, «з тонко окресленими, відносно неширо­кими вилицями». Ці риси й лягли в основу «документального»