140 Походження людини

ареалом цих прямоходячих мавп, які остаточно вимерли приблизно 850 тис. років тому, залишалась Африка.

Морфологічні особливості “людини вмілої” та її місце в еволюційній історії людства

В 1960 р. в першому, найдавнішому шарі Олдувайсь- кої ущелини, що датується 2— 1,7 млн років тому, Льюїс Лікі виявив кісткові рештки гомінідів (нижню щелепу з зубами та дві тім’яні кістки жіночої особини 11—12 років; ключицю й кістки рук ще двох особин, дорослої та молодої; більшу частину кісток ноги четвертої особини) у супроводі десяти кам’яних знарядь зі слідами штучної обробки. За розмірами тіла (зріст до 120 см, вага —25— 40 кг) та будовою зубів ці істоти нагадували грацильних австралопітеків, від­різняючись від них відносно великим об’ємом мозку — 645— 660 см³.

Спосіб виготовлення найдавніших знарядь праці

Кістки стопи свідчили про те, що за локомоцією ця група гомі­нідів упритул наблизилася до сучасних людей, утримуючи тіло в майже цілком випрямленому положенні. Що ж до кисті, то в її будові поєднувались як мавпячі, так і людські риси. Так, за гнучкіс­тю пальців вона нагадувала кисть тих порід мавп, які пересувались, опираючись на руки. Водночас великий палець був протиставлений іншим, а нігтьові фаланги мали ознаки, які вказують на початок формування широких пальцевих подушечок і добре розвинутого дотикового апарату. Це свідчить про те, що згадані істоти були спроможні виготовляти знаряддя праці. На думку англійського вче­ного Дж.Нейпіра, їм було властиве так зване силове охоплення, коли предмет згрібається всією жменею і затискується нею, немов обценьками. Для підтвердження своєї гіпотези він провів експери­мент, власноруч виготовивши чопер — примітивне кам’яне знаряд­дя з грубими сколами, — використовуючи лише силове охоплення.

141 Еволюційні попередникилюдей

Інші дослідники припускають, що прадавні “олдувайці” вже мали не лише силове, а й “точне” охоплення, що давало змогу не лише виготовляти грубі знаряддя, а й ретельніше обробляти їх.

Л. Лікі кваліфікував свої знахідки як належні до роду Ното, надавши їм видову назву Ното habilis — “людина вміла”. Однак Ле Гро Кларк (США), В. Якимов, В. Кочеткова (СРСР) та інші вчені не погодилися з цим, вказавши на близькість цих істот із граниль­ними австралопітеками.

Згодом нові кісткові рештки Homo habilis були виявлені на східному пустельному березі о. Туркан у Кенії, де з 1969 р. протягом тривалого часу працювала експедиція під керівництвом Р. Лікі. Особливого розголосу набув череп № 1470 (за інвентарним реєстром Національного музею в Найробі, де він зберігається), знайдений разом із кістками нижніх кінцівок. Він характеризувався відсутністю надочного валика, а головне — значно вищим, ніж у своїх олду- вайських “родичів”, об’ємом мозку — близько 780 см³. Зріст кеній­ського створіння, яке жило 1,89— 1,88 млн років тому, становив 156- 160 см.

Ця та інші знахідки змусили скептиків змінити своє ставлення до “людини вмілої”, визнавши її приналежність до роду Ното. Цьому сприяло і подальше розширення географії знахідок: у Східній Афри­ці вже відомо близько двох десятків кісткових решток представників даного біологічного виду. До нього іноді відносять і телантропа, що мешкав на півдні Африканського континенту, та чадантропа з Цен­тральної Африки.

Більшість знахідок Homo habilis датуються 2— 1,7 млн років тому. Це дало підстави висунути гіпотезу про те, що відокремлення “людської” лінії гомінідів від спільного з австралопітеками еволю­ційного стовбура сталося приблизно 2,5— 2 млн років тому.

Який же спосіб життя вела “людина вміла”? Зауважимо, що реконструкція життєдіяльності найдавніших представників роду Ното здійснюється на підставі комплексного аналізу, по-перше, палеоекологічних даних, які дають певне уявлення про природно- кліматичні умови кінця пліоцену — початку плейстоцену; по-друге, викопних кісткових решток; по-третє, предметів матеріальної куль­тури та залишків фауни, знайдених на стоянках Homo habilis; по- четверте, етологічних спостережень за поведінкою людиноподібних мавп і т. ін.

З— 2 млн років тому тип природного середовища в Олдуваї загалом не відрізнявся від сучасної екосистеми долини Серенгеті в Танзанії, де переважають відкриті степові простори з острівцями зелені на берегах дрібних озер із солонуватою водою. Ці умови вимагали неабиякої пластичності морфологічного типу та поведінки гомінідів, не всі з яких змогли пристосуватися до них.