14 Історія антропологічних знань

вірогідні свідчення про існування мавп, зовнішній вигляд і поведін­ка яких нагадують людські. У книзі було вміщене зображення однієї з них — шимпанзе. А вже на початку XVII ст. перших шимпанзе завезли до Європи і демонстрували при дворах знатних осіб.

У 1658 р. лікар Ботціус, який побував на острові Ява, вперше описав азійську людиноподібну мавпу, назвавши їїорангутаном. На його малюнкуорангутан нагадував волохату жінку, яка, за словами англійського біолога XIXст. Т. Гекслі, мала “загалом досить пристойну зовнішність”, людські кінцівки та пропорції тіла. В 1699 р. англійський ученийЕ. Тайзондав детальний анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людьми та нижчими мавпами й іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп “чотирирукими”, протиставляючи їх “дворуким”, тобто людям.

Натуралісти й філософи XVIII — початку XIX ст. про місце людини у природі

В середині XVIII ст. окремі розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обгрунтування. Так, у класифікації біологічних видів, створеній визначним шведським натуралістом К. Ліннеєм(1707— 1778), люди поставлені в один шерег із мавпами, лемурами та кажанами. В десятому виданні своєї “Системи природи” (1758) він запропонував такий поділ роду Ното (людина):

Ношо sapiens diurnus

(людина розумна денна)

Ното americanus (американська)

Ното europaeus (європейська)

Ношо asiaticus (азійська)

Horno afer (африканська)

Horno monstruosus (дивовижні)

Отже, Лінней розділяв рід Ното на дві групи: людину розумну, або денну, та людину лісову, або нічну, до якої він відносив людино­подібних мавп та неіснуючих істот — “хвостатих” та “нічних” людей. Що стосується останніх — буцімто здичавілих ідіотів та альбіносів, які, не виносячи світла, вдень ховаються в печерах, то про них Лінней міг довідатися з розповідей мандрівників та із народних переказів, котрі ще донедавна широко побутували у Скандинавії.

Ідею спорідненості мавпи та людини активно обстоювали фран­цузькі філософи-матеріалісти другої половини XVIII ст. Так,Д. Дідро

Homo sylvestris nocturnus

(людина лісова нічна)

Homo ferus (дика)

Орангутан та інші людиноподібні мавпи, а також “хвостаті” та “ніч­ні” люди

15 Від спостережень до науки

V праці “Про пояснення природи” (1754) писав: дотримуючись своїх природничо-наукових принципів, я ніколи не міг відрізнити мавпу від людини; адже існують мавпи, які мають менше шерсті, ніж деякі люди; ці мавпи ходять на двох ногах і використовують свої иоги і свої руки подібно до людей...” Отже, Дідро значно перебільшував схожість мавпи з людиною. Ще радикальніших поглядів дотримувався К.-Л. Гельвецій,котрий зводив відмінності між людьми та мавпами лише до кількох ознак фізичної будови та звичок. Це ж було властиве іЖ. О. Ламетрі, який писав про те, що “людина та мавпа зроблені з однієї глини” й мають однакову здатність до відчуттів.

Матеріалістичні ідеї у природознавстві поширювались і серед російських натуралістів, про що свідчить книга Р. Каверзнева “Про переродження тварин” (1778). “Вивчивши всі частини тіла всіх тварйн і порівнявши їх між собою, — писав він, — треба визнати, що всі тварини походять з одного спільного стовбура... В усіх тварин спостерігається дивовижна схожість, яка здебільшого поєднується із зовнішньою несхожістю... З цього погляду можна було б, мабуть, не лише кішку, лева, тигра, а й людину, мавпу та всіх інших тварин розглядати як членів однієї родини”. Торкаючись питання про расові відмінності між людьми,Каверзнев послідовно проводив думку про єдність людства, зауважуючи, що “білий, лапландець і чорний, так мало схожі між собою, можуть... спільно розмножувати велику та єдину людську сім’ю”.

На початку XIX ст. визначний французький натураліст, осново­положник еволюційного вчення Ж.-Б. Ламарк (1744— 1829) вперше запропонував стрункутеорію антропогенезу.В праці “Філософія зоології” (1809) він обгрунтував тезу про природне походження людей від мавп, еволюцію яких він уявляв собі таким чином. Якийсь вид найрозвинутіших “чотирируких”, близьких до “ангольських орангів”, тобто до шимпанзе, внаслідок кліматичних змін чи інших причин був змушений спуститися з дерев на землю. В пошуках поживи “чотирирукі” стали постійно жити на відкритій місцевості. Побоюючись нападів хижаків, вони часто зводилися на задні кінцівки і оглядалися навкруги; це зміцнювало мускулатуру спини та ніг. Поступово предки людей перейшли до прямоходіння і стали “дворукими”. У них вдосконалилися мозок і зір, виникла мова, з’явилася схильність до суспільного життя — найхарактерніша, визначальна, заЛамарком, риса людей.

В основі ламарківських поглядів на антропогенез лежить його загальна ідея про потребу, яка породжує зусилля, і про зусилля, яке породжує орган. Він вважав, що предки людей вдосконалювалися завдяки дії природного відбору та “внутрішній силі” — тобто праг­нення всіх живих організмів до прогресу.

16 Історія антропологічних знань

Расознавчі студії XVIII — першої половини XIX ст.

На початок XVIII ст. мандрівники та вчені-натура- лісти накопичили великий фактичний матеріал про фізичні риси населення найвіддаленіших куточків земної кулі. Цей доробок вимагав осмислення та систематизації.

Одним із перших свою класифікацію запропонував К. Лінней, котрий, як згадувалося вище, залежно від місця проживання виокремлював американську, європейську, африканську та азійську людину. Індіанець Америки, за Ліннеєм, характеризується червону­ватим кольором шкіри, чорним волоссям, широкими ніздрями, вес­нянкуватим обличчям, відсутністю бороди. Це людина жовчна, впер­та, солелюбна; тіло татуює червоними лініями; в суспільному житті керується звичаями. Європеєць визначається світлим кольором шкіри і світлим волоссям, блакитними очима. Він винахідливий, дотепний, лукавий, запальний; носить вузький одяг; керується зако­нами. Азієць має смуглявий колір шкіри, темні очі й волосся; за темпераментом він — меланхолік, жорстокий, любить розкошувати, скупий; носить широкий одяг; керується громадською думкою. Африканцеві властиві темна оксамитова шкіра, чорне кучеряве во­лосся, приплюснутий ніс, товсті губи. Він безтурботний, веде бро­дячий спосіб існування, ледачий, байдужий до всього; тіло натирає жиром; його суспільне життя цілком свавільне.

Отже, Лінней використав у своїй класифікації не лише фізичні ознаки, а й психічні та культурно-побутові особливості основних расових груп людства. Привертає увагу те, що він наділяв неєвро- пейські народи негативними рисами вдачі.

Сучасник Ліннея — французький натураліст Ж.-Л.-Л. Бюффон (1707— 1788) в одній із книг своєї 36-томної “Природничої історії” навів різноманітні дані про фізичні риси, вдачу та звичаї багатьох народів земної кулі, почерпнуті ним із нотаток мандрівників. Він уперше застосував щодо людини термін “раса”, який перед тим уживався переважно для визначення порід свійських тварин, зокре­ма собак. Хоча Бюффон не був прихильником систематизації, вва­жаючи, що класи, родини й види існують тільки в уяві вчених, він усе ж розрізняв шість основних расових груп, а саме: європейську, татарську, або монгольську, ефіопську, американську, лапландську, або полярну, південноазійську. Мінливість расових ознак, за Бюф- фоном, пов’язана із впливом клімату, харчуванням, звичаями штуч­но спотворювати губи, вуха, ніс та інші частини тіла. В місцевостях із спекотним кліматом, зазначав він, люди мають темну шкіру, а вже в Північно-Східній Африці, де спека спадає, шкіра світлішає. В Європі ж з її помірним кліматом людність зовсім світла. При цьому Бюффон наголошував, що всі раси походять з одного кореня.