23.2. Особливості публічно-правового регулюваннята приватно-правового регулювання овнішньоекономічної діяльності

На практиці досить часто виникає питання, чи припинення зобов’язань сторін одна перед одною означатиме також автоматичне припинення відповідних зобов’язань українського експортера перед державою щодо отримання валютної виручки.

На практиці це питання ще не отримало однозначної відповіді, що пов’язано, перш за все, зі значною кількістю відповідних підзаконних актів, часто заплутаних і суперечливих, відсутністю однозначної й усталеної судової практики.

Існуюча плутанина з цього питання викликана й відсутністю докладних розробок з цієї тематики на рівні наукової доктрини, в яких правові питання застосування норм валютного законодавства розглядалися б саме в ракурсі взаємодії приватно- та публічно-правових норм. Йдеться про доктринне опрацювання, яке б давало учасникам спірних ситуацій чіткі орієнтири при пошуку балансу публічного інтересу держави і приватних інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності при вирішенні майнових спорів, що виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

У процесі розгляду майнових спорів необхідно застосовувати принцип забезпечення балансу приватного й публічного інтересу, який, до того ж, є основним принципом здійснення правосуддя Європейським судом із прав людини.

Після приєднання 17 липня 1997 р. України до Конвенції про захист прав та основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. зазначений принцип відповідно до Конституції України став одним із головних принципів українського законодавства. Однак єдиний підхід до застосування суддями зазначеного принципу на практиці щодо розглянутих ситуацій відсутній.

Спробуємо виявити й проаналізувати співвідношення приватних і публічних інтересів при припиненні зобов’язань у сфері зовнішньоекономічних відносин шляхом зарахування зустрічних зобов’язань (ст. 217 ЦК).

Вищий арбітражний суд України на запитання, чи має право податковий орган застосовувати фінансові санкції у вигляді пені за несвоєчасне повернення валютної виручки, якщо сторони на підставі ст. 217 ЦК України домовилися про взаємозалік заборгованості, в листі "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства" від 21 червня 1999 р. №01-8/292 відповів так: "Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" не ставить стягнення пені за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 та 2 цього Закону, в залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі й основаних на заліку взаємної заборгованості резидента й нерезидента".

У п. 2 оглядового листа "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів" від 7 лютого 2000 р. № 01-8/48 ВАСУ зазначив, що Закон про розрахунки в іноземній валюті не ставить стягнення пені за порушення термінів зарахування валютної виручки резидентів в іноземній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених банках у залежність від причин, з яких ці терміни порушено.

Підставою для застосування встановлених цим Законом санкцій є тільки факт порушення терміну відповідного зарахування виручки в іноземній валюті.

ВАСУ в п. 1.1 листа від 10 травня 2000 р. №01-8/204 ще раз підтвердив, що "названий Закон не ставить стягнення пені за порушення встановлених термінів зарахування виручки в іноземній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених банках у залежність від причин, з яких ці терміни порушено. Підставою для застосування встановлених цим Законом санкцій є лише факт порушення терміну відповідного зарахування виручки в іноземній валюті".

Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надіслав арбітражним судам України огляд практики вирішення судовою Колегією ВАСУ з перегляду рішень, ухвал, постанов окремих категорій спорів (оглядовий лист "Про практику вирішення окремих категорій спорів" від 22 вересня 1999 р. №01-8/516). У п. 1.3 цього листа зазначено, що відповідальність за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 Закону про розрахунки в ІВ, не ставиться цим Законом у залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента і нерезидента.

Стягнення пені за порушення передбачених названих Законом термінів не залежить від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента й нерезидента.

Водночас не виникає принципових заперечень щодо можливості проведення взаємозаліку зустрічних однорідних вимог з погляду лише цивільного законодавства (приватного права).

Однак ст. 2 ЦК України встановлює, що до податкових і бюджетних відносин цей Кодекс не застосовується. З огляду на це відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення термінів зарахування валютної виручки в іноземній валюті, цивільним законодавством не регулюються.

Зобов’язання із забезпечення своєчасного надходження валютної виручки за поставлені товари чи передплачені імпортні товари – приписи публічного, а не цивільного права, відповідно, не можуть бути змінені угодою сторін.

Слід зазначити, що відповідно до доктрини поділу системи права його поділяють на приватне і публічне. Приватне й публічне право на практиці мають різні сфери регулювання. Так, зокрема, цивільне право в найбільш загальному вигляді регулює відносини осіб на засадах вільного волевиявлення і рівності сторін, тоді як публічне право передбачає певну об’єктивну структурованість правовідносин.

Розмежувати приватне й публічне право можна за предметом і методом правового регулювання.

Предметом правового регулювання в приватному праві є інтереси приватних осіб, а, відповідно, предметом правого регулювання в публічному праві є інтереси держави та суспільства в цілому. Предметом у цьому випадку є все те, що підпадає під дію правових норм (інакше кажучи, сфера, на яку поширюються відповідне право).

Методом правого регулювання в приватному праві є метод автономії та рівності сторін, тобто такий метод подає варіант поведінки, але при цьому надає суб’єктам (сторонам) можливість у межах законних засобів врегулювати відносини на власний розсуд. Суть такої більш широкої правової автономії, якою наділяються учасники відносин і яка регулюється диспозитивною нормою, полягає в тому, що сторонам надається можливість самостійно домовитися про свої взаємні права та обов’язки, і лише на випадок, якщо вони не досягнуть цього, приписується певний зобов’язальний варіант поведінки.

Методом правового регулювання в публічному праві є імперативний, тобто такий, що не припускає відхилення чи відмінного тлумачення припису (норми права). Такі норми не доповнюють волю сторін, а прямо містять припис (прямо зобов’язують), що потрібно робити, й чого робити не можна. Саме цих норм стосується вислів відомого римського юриста Папініана: "jus publicum privatorum pactis mutari non potest" – "норми публічного права не можуть бути змінені за волею приватних осіб".

Закон про розрахунки в ІВ належить до приписів публічного права. Відповідно, вимога ст. 1 зазначеного Закону (яка покладає на резидентів-експортерів зобов’язання із зарахування валютної виручки на валютні рахунки в уповноважених банках не пізніше 90 днів з дати митного оформлення відповідної вивізної митної декларації) встановлює імперативне зобов’язання резидента-експортера перед державою. І це зобов’язання, відповідно, в загальному випадку не може бути змінене або "знечинене" шляхом угоди приватних осіб або здійснення інших дій, відмінних від тих, що прямо вказані зазначеним Законом або іншими публічними правовими актами.

У зв’язку з цим ще раз слід повернутися до того, що чинний ЦК, як прямо зазначено в його першій та другій статтях, регулює лише майнові відносини й пов’язані з ними особисті немайнові державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою, громадян з державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, громадян між собою, інших організацій, і, відповідно, прямо не регулює відносини осіб із державою. Про це свідчить і вже згадана раніше пряма вказівка в ст. 2 Кодексу, згідно з якою цей Кодекс не застосовується до майнових відносин, заснованих на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових і бюджетних відносин.

Тому, беручи до уваги викладений аналіз системи правових норм у співвідношенні приватно-правових і публічно-правових норм стосовно розглянутого питання, вважається обґрунтованим висновок, що відповідно до ст. 217 ЦК України можна припинити зустрічні зобов’язання однієї сторони зовнішньоекономічної угоди перед іншою (тобто зобов’язання приватно-правового характеру) зарахуванням зустрічних однорідних вимог.

Але здійснення такого взаємозаліку не впливатиме на зобов’язання перед державою (тобто зобов’язання публічно-правового характеру), пов’язані зі своєчасним отриманням валютної виручки резидентом-експортером.

Отже, можна зробити висновок, що зобов’язання із зарахування валютної виручки у встановлені Законом строки можуть бути припинені тільки в тих випадках, які прямо передбачені публічно-правовими актами, а саме:

отримання валютної виручки в установлені строки (Закон про розрахунки в ІВ);

отримання індивідуальної ліцензії НБУ (ст. 1 зазначеного Закону); звернення до суду або арбітражного суду, міжнародного комерційного арбітражу (як передбачено тим самим Законом).

В усіх інших випадках неотримання чи несвоєчасне отримання експортної валютної виручки призводить до застосування санкцій, передбачених Законом по розрахунки в ІВ, незважаючи на те, припинені шляхом заліку контрактні платіжні зобов’язання чи ні.

Такий підхід до непоширення норм цивільного законодавства на відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами майнової відповідальності до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, неодноразово відзначали суди України:

лист ВАСУ від 21 червня 1999 р. №01-8/292: "За змістом ч. 3 ст. 2 ЦК відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами майнової відповідальності до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті... не регулюються цивільним законодавством";

лист ВАСУ від 27 лютого 2000 р. №01-8/48: "...відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті... не регулюються цивільним законодавством";

лист ВАСУ від 22 вересня 2000 р. №01-8/516: "...відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами пені до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті... не регулюються цивільним законодавством";

рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" щодо офіційного тлумачення положень п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, частин 1, 3 ст. 2, ч. 1 ст. 38 КпАП (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 р. №7-рп/2001 (справа №1-22/2001). В останньому, зокрема, зазначено, що "...Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом...".

Норми Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. №15-93 і податкових законів, про які йдеться в конституційному зверненні, що встановлюють відповідальність за порушення їх приписів, спрямовані на забезпечення режиму здійснення валютних операцій, фінансової (в тому числі податкової) дисципліни. За змістом цих норм предметом їх регулювання є відносини не цивільно-правового, а публічно-правового характеру, передбачена ними відповідальність також є публічно-правовою".