4.7 Еколого-ландшафтний метод.

Необхідність урахування природних властивостей території (клі мату, ґрунтів, рельєфу місцевості, умов зволоження тощо) для цілей сільського господарства і землеустрою обґрунтовувалась економіч ною та аграрною наукою на найбільш ранніх етапах становлення. У 1768 р. російський учений А.Т. Болотов писав, що першим предме том або частиною хліборобства можна вважати розбір властивостей землі або дослідження і дізнавання, до чого яка земля найбільш придатна. Приблизно через півтора століття інший класик російської аграрної науки О.С. Єрмолов зазначав, що для забезпечення врожайності полів необхідно, щоб рослини одержували все те, що потрібно для їхнього успішного виростання.

Згодом академіки-землевпорядники П.Н. Першин і С.А. Удачін, узагальнивши й оцінивши досвід урахування природних властивос­тей території при організації її раціонального використання за пе­ріод з 1917 по 1965 рр., бачили роль землеустрою в пристосуванні території для господарського використання «сил природи», у гармо­нійному функціонуванні земельних, трудових і матеріально-технічних ресурсів у процесі сільськогосподарського виробництва.

За останні 35 років при природоохоронній організації території землеустрій у сільському господарстві набув адаптивного характеру,

який виражається:

1. у пристосуванні до території, тобто запровадженні контурно-меліоративної території, яка б щонайкраще враховувала природні властивості землекористування;

2. у пристосуванні території через цілеспрямовану зміну продук­тивних і територіальних властивостей земель за рахунок рекульти­вації, землювання, консервації, меліорації проведення культуртех­нічних та інших землевпорядних заходів щодо створення найкра­щих організаційно-територіальних умов для ведення сільськогоспо­дарського виробництва.

В усіх випадках основою проекту землеустрою є дані, які характеризують узагальнені показники стану природних властивостей території і ґрунтового покриву. Спочатку до них належали матеріали групування типів ґрунтів в агровиробничі групи, що інтерпретували ґрунтові обстеження, дані карт ерозійної небезпеки земель, дані про природно-сільськогосподарське районування земельного фонду і виробничої класифікації земель.

Надалі при землеустрої було обґрунтоване використання двох підходів: еколого-ландшафтного і агроекологічного.

Еколого-ландшафтний підхід ураховує ландшафтну диференціацію території з виділенням екологоландшафтних зон (типів, підтипів, видів) і передбачає устрій території по визначених частинах агроландшафту (місцевостях, урочищах, підурочищах, фаціях). Землевпорядне проектування на ландшафтній основі починається при цьому з еколого-ландшафтного мікрозонування території сільської ради або сільськогосподарського підприємства, яке здійснюється в ході підготовчих робіт до складання проекту землеустрою і закінчується формуванням екологічно однорідних ділянок, до яких прив'язується система господарства, землеробства, природоохоронні заходи. Додатково проектуються організаційно-територіальні заходи, які підвищують екологічну стабільність території: мікрозаповідники, міграційні коридори, зони рекреації та ін.

Агроекологічний підхід передбачає вивчення агроекологічних особливостей території (агроекологічних чинників і режимів) щодо окремих видів або груп сільськогосподарських рослин і виділення агроекологічно однотипних територій (зон, класів, підкласів, ком плексів) як базису для конструювання агроценозів, тобто для здійснення землеустрою.

Підсумком землевпорядного проектування при цьому є виділен­ня первинних агроекологічно однорідних ділянок (агроекотонів) як фізичної основи, організаційно-територіального каркаса для при­в'язування системи ведення господарства, встановлення складу, площ і трансформації угідь, розміщення сівозмін, їхніх полів, робочих ділянок, облаштування території садів, виноградників, сіножа­тей, пасовищ тощо.

Необхідність використання еколого-ландшафтного й агроекологічного підходів є об'єктивною. Вона продиктована тим, що тради­ційний розподіл земель України на категорії за ознаками цільово­го (галузевого) призначення і супутнього йому правового режиму, а також за придатністю не можуть забезпечити одержання правильних землевпорядних рішень у конкретних сільськогосподарських підприємствах або фермерських господарствах і на конкретних ділянках землі. Так, за категоріями земельний фонд розподіляється на землі сільськогосподарського призначення, землі житлової і громадської забудови, землі промисловості, транспорту та іншого несільськогосподарського призначення, землі лісового фонду. Та- кий поділ не може забезпечити адаптацію території і ґрунтового покриву до вимог сільськогосподарських культур. Тому використання еколого-ландшафтного підходу при створенні нових або удосконаленні існуючих землеволодінь і землекористувань є необхідною умовою.

Землі сільськогосподарського призначення за придатністю поді­ляються на продуктивні сільськогосподарські угіддя (ріллю, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) і сільськогосподарські угіддя о (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, землі під господарськими дворами і будівлями, землі тимчасової консервації тощо). Тільки адаптивний підхід, реалізований через проекти землеустрою, може забезпечити правильний облік природних властивостей території і прив'язати систему ведення сільськогосподарського виробництва до землі. Це пояснюється тим, що він ураховує весь комплекс агроекологічних умов, чинників і режимів, необхідних для організації раціонального використання й охорони землі і зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.

Визначаючи стратегію адаптивної інтенсифікації сільського гос­подарства, академік О.А. Жученко зазначає, що міжгосподарський і внутрішньогосподарський землеустрій, а також схеми сівозмін є найважливішими засобами диференційованого використання міс­цевих природних ресурсів, особливостей адаптивного потенціалу нидів (сортів) рослин, які культивуються, і техногенних чинників: сільськогосподарської техніки, добрив, пестицидів, зрошення та ін.

Обґрунтованих землевпорядних результатів можна досягти тіль­ки на основі синтезованого методу, що враховує вимоги адаптивних ландшафтних систем землеробства, агроекологічного підходу і спе­ціальні землевпорядні норми і правила.

Це пояснюється тим, що тільки в проектах землеустрою можна одночасно узгодити питання економіки, організації і технології ви­робництва, устрою території відповідно до місцевих природних умов, з продуктивними і територіальними властивостями землі, її агро­екологічним потенціалом. Тільки в проекті землеустрою Еколого-ландшафтний підхід з абстрактного перетворюється на реальний і виражається у формі науково обґрунтованої організації території.

Еколого-ландшафтний підхід застосовують при розробленні про­ектів територіального землеустрою, а агроекологічний — внутріш­ньогосподарського. Методика розроблення проектів територіального землеустрою ґрунтується на методі еколого-ландшафтного району­вання (зонування) і еколого-економічної класифікації земель.

Водночас внутрішньогосподарська організація території сільськогосподарських підприємств потребує здійснення агроекологічної типізації земель. Основна мета комплексного агроекологічного оцінювання земель полягає у виділенні агроекологічно однорідних територій (типів, класів, комплексів, видів) і встановленні на цій основі їх придатності для сільськогосподарських рослин, які мають подібний діапазон життєвих потреб і потребують однакових вимог до чинників зовнішнього середовища.

Виділення в складі земельного фонду груп земель, однорідних за агроекологічними ознаками і властивостями, називають агроекологічною типізацією земель. При агроекологічній типізації (класифікації) земель визначають:

• агроекологічні зони вирощування сільськогосподарських культур;

• еколого-економічне класи земель;

• агроекологічні підкласи земель;

• агроекологічні комплекси земель.

Агроекологічна зона вирощування сільськогосподарських культур (агроекотип) — найбільша із систематичних одиниць типології. Агроекотип поєднує землі за орфографічними ознаками і чинниками, з якими сполучені гравітаційні і гідродинамічні процеси, які відбуваються в природі, особливості міграції і нагромадження речовин, у тому числі забруднювальних, механізм їхнього внесення і винесення, а також формування агроекологічних режимів.

Як правило, агроекологічні зони відповідають генетичному типові мезорельєфу місцевості. При агроекологічному зонуванні виділяють чотири основних типи земель:

♦ гідрографічні (заплавні);

♦ присітьові (терасові);

• привододільні;

• вододільні.

Агроекологічне зонування пов'язане з типізацією агроландшафтів. Еколого-економічний клас земель поєднує землі, однорідні за спрямованістю й інтенсивністю природних процесів, які формують агроекологічні режими. Наприклад, у межах типу привододільних земель можна виокремити кілька класів, які забезпечують або не забезпечують окупність затрат при вирощуванні основних сільсько­господарських культур, що забезпечує розширене їх виробництво (на рівні 1,35) за ступенем ерозійної небезпеки, еродованості, зво­ложеності, прояву лужно-кислотних властивостей.

Агроекологічний підклас земель — остання, нижча систематична одиниця типології. Він є екологічно однорідним масивом (ділянкою) землі, яку називають екотипом, з конкретними параметрами життєвих умов, що задовольняють ті або інші сільськогосподарські рослини. Як правило, екологічно однорідні ділянки є однаковими за ґрунтами, підстильними породами, ступенем зволоження, крутістю і формою схилу, іншими параметрами.

Агроекологічний комплекс земель або тип землекористування — це сукупність агроекологічно однорідних ділянок, що входять у визначену систему устрою території з погляду інвестиційної привабливості землекористування. Наприклад, кожному виду сівозміни (польові, ґрунтозахисні, пасовищезміни, сіножатезміни) має відповідати свій агроекологічний комплекс земель, який оцінюють як інвестиційно привабливий тип землекористування. Взаємозв'язок рівня агроекологічної типізації земель з формами організації території показано в табл. 4.9.

Із табл. 4.9 видно, що кожній формі організації території відповідає свій рівень агроекологічної типізації, що визначає зміст землевпорядних заходів у проекті і його стадійність. Так, у ході підготовчих робіт до складання проекту внутрішньогосподарського земле устрою потрібно розробити картограми ландшафтних типів, агроекологічних зон і класів земель. На основі цих картограм в проекті землеустрою виділяються агроекологічно однорідні ділянки й типи землекористування як агроекологічні комплекси земель, які відповідають своїм формам організації території (сівозмінам, полям, робочим ділянкам тощо). Дані агроекологічної типізації земель вико­ристовують для визначення агроекологічного потенціалу території, що є основним критерієм агроекологічного оцінювання.

Таблиця 4.9. Форми організації території в системі еколого-ландшафтного землеустрою

1. елементами мінерального живлення (ґрунти, ґрунтоутворювальні породи, режим наносності ґрунтів);

3. геоморфологічні чинники (форми рельєфу, крутість, експози­ція, довжина схилів, глибина базису ерозії);

4. гідрографічні і гідрологічні чинники, що впливають на водний режим земель (ступінь зволоження, глибина залягання ґрунтових вод, рівень підтоплення та ін.);

5. культуртехнічний стан земель (кам'янистість, горбистість, закущеність, залісненість).

Біотичні чинники складаються з:

1) біогеноценотичних і геоботанічних чинників, які визначають видовий склад, закономірну приуроченість і відношення сільськогосподарських рослин до умов виростання (водного, харчового, тепло вого, сольового, кислотного, радіаційного режимів та ін.);