Контрольні запитання.

1. Що означає термін “закон”? Чим відрізняються терміни “закон” і “законодавство”?

2. Як рішення Верховної Ради України можуть впливати на проведення грошової оцінки земель та її результати?

3. Які основні структурні елементи системи влади в Україні?

4. Як розподіляються повноваження між основними структурними елементами системи влади?

5. Що таке власні й делеговані повноваження, чим вони визначаються?

6. Що таке інституційна база, чим вона відрізняється від законодавчої?

2.2. Конституція і Земельний кодекс України

Особливістю законів є те, що вони регулюють правовідносини при здійсненні всіх видів оцінки для всіх категорій земель. Закони визначають мету, умови та найбільш загальні правила проведення оцінки.

1. Конституція України − Основний Закон, яким визначаються головні права, свободи й обов'язки громадян України. У статтях 13, 14, 41 та інших наведено основні принципи, на яких будуються правовідносини щодо землі.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

2. Земельний кодекс України − основний нормативний акт, який регулює земельні відносини в Україні. Чинний Земельний кодекс затверджений Верховною Радою України в 2001 році. Він складається з десяти розділів, включаючи Прикінцеві та Перехідні положення. В основних восьми розділах 212 статей.

Розділ I Загальна частина. Містить основні терміни і визначає повноваження органів державної влади в галузі земельних відносин:

повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Розділ II Землі України. Дає визначення земель України: до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії (ст.18). У статті 19 сказано, що землі за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісового фонду;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

У вказаному розділі встановлено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок та основні засади використання земель кожної з категорій. Зокрема визначено форми власності, в якій може перебувати земельна ділянка тієї чи іншої категорії земель, або користування, а також встановлено обмеження щодо розміру земельних ділянок, які можуть перебувати у приватній власності (для земель лісового фонду – до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств; для земель водного фонду – замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів).

В окремих статтях зазначеного розділу встановлено склад категорій земель та обмеження у використанні земельних ділянок (на землях оздоровчого призначення; історико-культурного призначення; прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах; прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах).

Розділ III Права на землю. Дає роз’яснення змісту права власності на землю, об'єкта та суб'єктів права власності на земельну ділянку.

Стаття 79 містить визначення земельної ділянки, а стаття 80 − суб'єктів права власності. Статтями 90 і 91 визначено права та обов'язки власників земельних ділянок. Зокрема, сказано, що власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Наступними статтями цього розділу визначено право користування та оренди, що дає можливість проводити грошову оцінку цих видів землекористування як самостійного обєкта.

Особливий інтерес становить новий для українського законодавства термін “сервітут”. Він детальніше розглянутий у наступному розділі цієї глави.

У статті 99 визначено види права земельного сервітуту.

Важливим для оцінки є встановлення обмеження прав на земельну ділянку. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором. Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.

Розділ IV Набуття і реалізація права на землю. Містить основні процедурні питання:

набуття права на землю,

загальні процедури та особливості переходу права на земельну ділянку;

перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду;

норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам;

визначено документи, що посвідчують право на земельну ділянку

припинення прав на землю;

викуп земельних ділянок для суспільних потреб;

примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

вилучення земельних ділянок.

Зважаючи на ринкові відносини, необхідність дотримання та складність процедур можуть мати значний вплив на вартість земельних ділянок. Швидкість набуття прав на земельні ділянки і вартість робіт, що пов'язані з одержанням усіх необхідних дозволів накладає відбиток на ціну.

Розділ V Гарантії прав на землю. Присвячений забезпеченню захисту прав на земельні ділянки.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

У статті 156 наведено випадки, в яких власникам землі та землекористувачам відшкодовуються заподіяні збитки.