§ 6. Суверенітет держави

Суверенітет держави — політико-юридична властивість держави, що виражається у верховенстві її влади усередині країни і незалежності ззовні.

Розрізняють дві сторони державного суверенітету:

Внутрішня сторона суверенітету:	Зовнішня сторона суверенітету:
—-виражає верховенство і повноту влади держави стосовно усіх інших організацій у політичній системі суспільства, його монопольне пра­во на законодавство, управління і юрисдикцію^8 усередині країни в межах усієї державної території^9	— виражає незалежність і рівно­правність держави як суб'єкта між­народного права у взаєминах з ін­шими державами, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні, рівноправне членст­во в міжнародних організаціях

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року зазначені такі ознаки державного суверенітету України: 1) верховенство; 2) самостійність; 3) повнота; 4) неподільність; 5) не­залежність; 6) рівноправність. До зазначених ознак суверенітету слід додати невідчужуваність — неможливість довільного відчуження легі­тимної і легалізованої влади. Згідно із законом держава може делегува­ти свої суверенні права органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування (у федеративній державі), міжнародним організаціям (політичним су­б'єктам більш високого рангу).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Держави ви­ступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету. Проте суверенітет є пер­винним стосовно державної влади: він і є «право на владу», означає особливу якість влади.

Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов свій вираз у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Суверенітет держави втілюється в системі його суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюються державними ор­ганами та інститутами:

• право видавати закони;

• право формувати державні органи;

• право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор) та ін.;

• право мати власну грошову одиницю;

• право встановлювати податки;

• право війни і миру;

• право призначати своїх представників в інші держави (дипломатів, консулів) і міжнародні організації;

• право вступати в міждержавні союзи та ін.

Слід розрізняти два аспекти суверенітету держави: формальний, юридичний (форма суверенітету); матеріальний (зміст суверенітету).

Форма суверенітету є більш стабільною, ніж зміст. Практичний, ма­теріальний, аспект відіграє домінуючу роль. Втрата матеріального аспе­кту суверенітету перетворює його у формальний, тобто юридично і по­літично продекларований, але не реальний.

Обсяг суверенітету в державі не однаковий. У більшості держав він формальний або обмежений. У наші дні притаманне державі верховенство його влади на своїй території і незалежність у міжнарод­них відносинах усе більше обмежуються міжнародним правом. Це пов'язано з формуванням транснаціональних об'єднань, непідконтрольних державі; утворенням міжнародних і міждержавних (регіонально-конти­нентальних) співтовариств і співдружностей; активізацією діяльності міжнародних урядових і неурядових організацій та інститутів; також децентралізацією усередині держави в зв'язку з розширенням прав його регіонів.

Обмежений суверенітет може бути двох видів:

Примусово обмежений	Добровільно обмежений
— з боку переможця у війні до переможе­ної держави;	за конкретною угодою — за взаємною домовленістю по кожному окремо­му випадку з іншою державою заради досягнення цілей, що є для них загальними (наочно прогляда­ється на прикладі інституту взаємної допомоги у кримінальних справах, зокрема в галузі перехоп­лення повідомлень чи трансобмеження осіб за до­помогою засобів аудіо- і відеозв'язку)
	на підставі договору — входження в федерацію чи співдружність (над­державні утворення) і делегування наддержавно­му утворенню частини суверенних прав, включа­ючи право приймати обов'язкові для всіх держав закони

Обмеженням свободи дій держави є: юридична заборона застосу­вання сили проти інших держав, за винятком самооборони чи уповнова­ження з боку Ради Безпеки ООН (органу, що несе головну відповідаль­ність за підтримку міжнародного миру і безпеки); юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. .

Суверенітет держав, що стали членами міжнародних організа­цій, добровільно обмежується (делегуються повноваження) в інте­ресах досягнення ними світових економічних і гуманітарних цілей. Так, члени Європейського союзу уклали між собою договір, відпові­дно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву Союзу. Окрім того, Європейський союз має власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу — у разі виникнення про­тиріч між законами союзу і законами держави-члена пріоритет належить законам союзу. У Європейському союзі розроблені єдина Конституція і Загальний Цивільний кодекс. Окремі елементи суверенітету переміща­ються у відання таких наддержавних, надурядових і навіть приватних інститутів — Всесвітній банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд. Всесвітня торговельна організація (ВТО) та ін. Незва­жаючи на ці обмеження, члени Європейського союзу залишаються су­веренними державами". Суверенітет не може бути відчужений, пе­редаються повноваження, а не суверенітет. Це пояснюється тим, що суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, є передумо­вою повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, мож­на тільки розділити права, передати повноваження.

Утвердження в національному і міжнародному праві принципу пова­ги і додержання прав людини з другої половини XX ст. істотно посла­било непорушні позиції суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав. У межах, встановлених Статутом ООН, стала застосо­вуватися збройна сила проти держави, що допускає або здійснює Пору­шення прав людини (так звана гуманітарна інтервенція).

§ 7. Суверенітет народу і його співвідношення з державним суверенітетом Суверенітет народу¹² означає верховенство народу як джерела і но­сія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу його органів, контролювати діяльність державної вла­ди.

Суверенітет народу, закріплений у конституції (народовладдя), — якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і че­рез органи державної влади і органи місцевого самоврядування».

Основні права народу:

1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі;

2) формувати представницькі органи влади;

3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади;

4) мати свій статус у державі, що закріплюється в конституції;

5) брати участь у законотворчій діяльності та ін.

Яке співвідношення суверенітету держави і суверенітету на­роду?

Суверенітет держави не обов'язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету

" Звідси випливає, що не можна прирівнювати європейське громадянство до наці­онального. Доцільніше говорити про «приналежність до ЄС», а не про європейське громадянство.

Народ — громадяни всіх національностей, що проживають на території даної країни.

народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втра­ту суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним стосовно державного суверенітету, служить його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народ­ного суверенітету.