§ 9. Відносна самостійність держави

Розглядаючи тісний взаємозв'язок і взаємозалежність суспільства і держави, громадських об'єднань і держави, комерційних корпорацій і держави, слід враховувати, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспіль­стві бути не може, оскільки існує загальний взаємозв'язок процесів і явищ. Не може бути і «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про «слугу суспільства», це не означає, що ми представля­ємо його як слугу, маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відно­син. Якби держава не мала певної самостійності, своєї внутрішньої і зовнішньої свободи, вона була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна самостійність» держави покликано відбити ак­тивність держави у всіх сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є мислимим лише в рамках його відно­сної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно історич­но, беручи до уваги специфічні умови розвитку суспільства, його полі­тичної системи, права та ін. У процесі науково-технічного і суспільного прогресу відносна самостійність держави зростає, однак постійною за­лишається така його риса як владність.

До ознак відносної самостійності держави можна віднести таке:

1) виконання ролі арбітра у врегулюванні соціальних конфліктів і протиріч;

2) виконання загальносоціальних завдань і разом з тим організаційна відокремленість від суспільства;

3) наявність власної внутрішньої будови: структури і функцій;

4) залежність від зовнішніх факторів (економіки, класової боротьби, політики, ідеології) і водночас зворотний вплив на них тощо. Форм вияву відносної самостійності держави можна навести чимало, вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

У держави є своя логіка розвитку. Наявність своєрідних етапів роз­витку держави є однією з форм вияву відносної самостійності. Держа­ва додержується свого власного шляху розвитку, над яким має звер­хність розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виро­бництва, що є однією з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної самостійності держави.

Особливо слід виділити відносну самостійність держави стосовно права, правової системи: зміни, що відбуваються в державі, не обов'я­зково негайно повинні адекватним чином відбитися й у праві. Як само­стійні явища, держава і право вступають у найрізноманітніші відносини з іншими явищами матеріальної, політичної, соціально-культурної сфер життя суспільства. Принциповими для них є їх власні зв'язки. Завдяки цим зв'язкам вони утворюють єдину сферу, що поділяється в процесі діяльності на два самостійні, але взаємодіючі явища, кожне з яких має притаманні лише йому ознаки і властивості.

Відносна самостійність держави виявляє себе і ззовні, на міжнарод­ній арені. Сучасні інтеграційні процеси, котрі відбуваються у світі і ви­ражаються в створенні світових, регіонально-континентальних і локаль­них міжнародних співтовариств і співдружностей, свідчать про те, що держава має самостійність щодо них. Вона не може бути ізольованою від цих процесів, а виявляється втягнутою у них тією чи іншою мірою, здійснює гармонізацію законодавства з державами-учасниками міжна­родних об'єднань, уніфікацію системно-правових зв'язків між ними. Водночас держава, яка безпосередньо бере участь в інтеграційних про­цесах, впливає на організацію і діяльність міжнародних і міждержавних співдружностей і співтовариств.